онлайн-журнал про книги та літературу
Видавництво Анетти Антоненко – Ніка-Центр, 2023. 160 с. Переклад з італійської: Дар’ї Кондакової
«Невже заздрість така бридка почвара? Мабуть, що так. Бо коли чимало притягнутих до суду смертних, сподіваючись полегшити свою долю, зізнаються в найстрахітливіших злочинах, то хто з них і коли відверто признавався в заздрості?»
Описати людські емоції доволі складне завдання для дослідників. До них неможливо доторкнутися чи побачити неозброєним оком, точно описати або добитися правдивих свідчень від респондентів. А якщо вони ще й, м’яко кажучи, не прикрашають людину, то отримати об’єктивні дані видається марною справою.
Проте, ціла плеяда вчених, спираючись на філософські праці чи релігійні трактати, вивчаючи людські уявлення тої чи іншої епохи, використовуючи етнографічні матеріали та інші методи дослідження, зуміли створити прекрасні праці з соціальної історії, історії ідей, культурології тощо. І книга італійської філософині, доценти соціальної філософії Флорентійського університету Елени Пульчіні «Заздрість. Сумна пристрасть» – одна хороших прикладів ґрунтовного дослідження непривабливої людської сторони, якої вона не могла позбутися і не позбудеться ніколи допоки існуватиме людство, рідна сестра гріховної Гордині, її Величність – Заздрість.
«Отже, заздрість закладена в природі людини, і лише явний спалах цього почуття призводить до того, що воно вироджується в одіозний порок глибинної пристрасті, яка закінчується мученицькою смертю того, хто її відчуває, і яка прагне, принаймні бажає, зруйнувати щастя інших; отже заздрість суперечить як обов’язку перед собою, так і обов’язку перед іншими»
Ця цитата, взята дослідницею у «Метафізиці звичаїв» Канта, вдало підкреслює весь спектр негативних відтінків, що ввібрало у себе одне-єдине людське почуття. Уже в першому розділі Пульчіні робить деконструкцію «заздрості» на окремі сегменти, описуючи «сумну пристрасть», як «злостиві погляди», людське «порівняння», парадокс особистої шкоди, «ресентимент» або «самоотруєння душі», «почуття, яке активно діє» та приносить лишень одні руйнування. Вчена вдало тут наводить знайомий біблійний приклад «Каїна й Авеля», архетип ний суд троянця Паріса та знакового антигероя роману Діккенса «Девід Копперфільд» – Урію Гіпа.
Надалі Пульчіні подає інтерпретацію «сумної пристрасті» через призму історичних епох та уявлень, і, як не дивно, не завжди заздрість поставала перед людиною у негативному дискурсі. Примітно, що в Стародавній Греції контекст «phthonos» змінний. Так, ще Арістотель у «Риториці» протиставляє заздрість, як рушій отримати благо, але з іншої сторони – це бридке «бажання вкрасти в іншого благо, яким той володіє». У «Роботах і днях» Гесіода обличчя безжальної та злої богині Еріди, часто набуває позитивних рис, коли «вона виявляється як конкуренція, агональний дух, який ламає інерцію й штовхає людей на подолання природних обмежень».
Італійська вчена приходить до досить цікавих висновків: в еллінську добу почуття заздрості могло виникати лишень серед «рівних людей». Звичайно, афінська демократія не виключала існування рабів та інших ганебних рис, проте саме рівність серед громадян стала запорукою «здорової заздрості». А всім відоме поняття «остракізму» – це досить вдала політична стратегія, що могла стримувати заздрість, приборкати «hibris» (гординю) та регулювати соціальну рівновагу у суспільстві.
Феодальне Середньовіччя докорінно ламає цю «античну схему» та кидає почуття заздрості до розряду найстрашнішого смертного гріха, поступаючись лише Гордині. У «Божественній комедії» Данте всіх заздрісників, які мали ласку потрапити у Чистилище, очікує зали шиття залізним дротом очей, як антиподу «злого погляду». Проте віяння Нового часу з його «Homo oekonomicus» та духом капіталізму знову змінюють ставлення до «сумної пристрасті», яка уже «ні грішна», «ні народжена серед рівних», а є невіддільною (частина/ознака) частиною суспільства, хоча – не завжди справедливому.
«Тому парадокс у тому, що в такому разі справедливість не тільки не вирішує проблему заздрості, а й може навіть викликати новий вибух. Якщо це правда, що нівелювальна рівність відмінностей також може відновити свою руйнівну силу, не зважаючи на розумність обґрунтувань. Заздрість – тисячоголова потвора, що знущається над розумом і не терпить відмінностей; вона завжди переховується, ладна кинути виклик навіть рішенням що пропонуються з найкращими намірами»
Надалі Елена Пульчіні розглядає окремі аспекти заздрості: «заздрити чи бути предметом заздрості?», виділяє в окремо жіночу заздрість та заздрість поміж жінок, роздумує чи варто «боротися з пристрастями за допомогою інших пристрастей». І напевно не випадково називає останній розділ риторичним запитанням: «Світ без заздрості?». На перший погляд, це доволі просте та дитяче питання: вчена послідовно доводила, що людське існування не можливе без заздрості, підлості та зла. Хіба інакше може бути?! Задумайтеся хоча б на секунду: а ви заздрили комусь сьогодні? Щиро, по доброму чи приправлену отруйно-зеленими відтінками?!
Однак, і людська заздрість теж не може бути нездоланною. Як і інші гріхи, пристрасті та почуття. Як і людське зло. Мені видається, що коротенький рецепт від Пульчіні наприкінці книги подіє, повірте. Потрібно лишень маленьке зусилля:
«Інакше кажучи, якщо правильно, що тільки усвідомлення нашої унікальності може повернути нам сенс всього існування і навіть відкрити джерело можливого щасті, то правда й що і є єдиний шанс перевести наш злісний погляд на іншого у відносини взаємного визнання»
Читайте також: Арі Турунен «Дух сп’яніння. Алкоголь: історія звичаїв уживання алкогольних напоїв»
