онлайн-журнал про книги та літературу
Валентин Поспєлов – український письменник.
В університеті вивчав політологію, але вирішив присвятити своє життя літературі, а не науковій діяльності. Працював установником вікон, офіціантом у піцерії, садівником, продавцем біжутерії, геймдизайнером і вчителем музики. Грав у кількох рок-гуртах. Найбільше захоплюється написанням книжок, музикою і професійним боксом.
Свій перший роман-антиутопію «Різанина» написав у віці 18 років. Книга була видана у 2019 році видавництвом «Герда».
Другий роман «Стокгольм» вийшов у 2022 році у видавництві «Темпора» і започаткував «Трилогію північних міст».
Продовження «Стокгольму» і друга частина в «Трилогії північних міст» – роман «Осло» вийшов у 2024 році у видавництві «Темпора».
Писати трилогії загалом невдячна справа. Між написанням книжок минає час. Світ не стоїть на місці, а ти поволі старієш. Як зберегти ідею поміж всіх потрясінь? Як не загубити себе?
Я не знаю.
«Осло» я почав майже одразу після перших ударів по критичній інфраструктурі в жовтні 2022 року. Задум був зі мною ще відтоді, як я тільки всівся за «Стокгольм» влітку 2019. Тому проблем з тим, що саме писати не було, головна складність полягала в процесі.
Під час війни написання книжок видається мені безглуздим. Всі ці побрехеньки про «слово як зброю» насправді нічого не варті. Я вже давно пишу книжки і знаю, що слова взагалі нічого не коштують. Вони стають цінними тільки після праці багатьох людей, коли зрештою опиняються на полицях крамниць. До цього моменту ваше серце, яке ви запхали в чергові сто тисяч слів – сміття. Або навіть гірше – ніщо.
Що вже казати про війну. На війні потрібні снаряди, ракети і солдати.
Письменники та їхні тексти ж тільки відволікають нас від усвідомлення – війна тут надовго, можливо, навіть назавжди.
Та все ж люди слабкі, і я не тільки не виключення, а й найбільше тому підтвердження.
Робота йшла важко. В мене не було мотивації працювати. Я рухався навмання. Читачі, які писали мені про те, як чекають продовження, видавництво та моя літературна агенція, котрі теж постійно запитували про стан рукопису – це видавалося химерним, несправжнім. Єдине, що змушувало мене крок за кроком долати чергову сотню знаків – потреба в завершенні. Мене бентежила думка про те, що історія, яку я створив, – не дійде до фіналу. І я дедалі більше часу приділяв письму.
«Осло» - не мій «magnum opus». «Осло» - це все моє життя
Я не був певен, що все йде за планом. Строки зсувалися, відчувався тиск. Мені наче все вдавалося, а водночас не вдавалося нічого. Люди гинули кожен день, моя волонтерська робота була такою дріб’язковою, що хотілося кричати. Та я продовжував. Життя, як би там не було – мчить безперервно. Кров не зупиняє свій рух. Вітер сильнішає. За зимою йде весна, потім спекотне літо. Кілька разів я засинаю за своїм робочим столом. А коли просинаюся – серце вискакує з грудей.
Мені подобається писати книжки. Це доволі мило.
Існує ще одна думка, яка не дає мені спокою – якщо ти не зміниш світ на краще, він, за інерцією, зміниться на гірше.
Я здав «Осло» 24 серпня 2023 року. Трохи дивний символізм.
Персонажі, схоже, стали більш людяними, якщо порівнювати зі «Стокгольмом». Вони наче вибралися з пекла і намагаються якось жити. Та все ж їм це кепсько вдається. Їх переслідує смерть.
«Стокгольм» доволі часто звинувачували в сексизмі, расизмі, гомофобії. Наче як мої книжки ображають мораль, суспільство, державу, церкву, певні етнічні групи.
Я відкидаю ці звинувачення. Все що я пишу – існує в реальному світі. Скажу більше – яким би похмурими не були мої книжки – реальність і наше майбутнє можуть бути значно, значно гіршими.
Одного людського життя не вистачить для того, щоб відчути і спробувати навіть необхідний мінімум. Тому ми звертаємося за допомогою до мистецтва.
Та мистецтво – не ліки. А скоріш спроба поставити діагноз.
Ліки – це ми. І, зважаючи на цей факт, справи в нас йдуть не дуже.
Є одна приємна річ, якою я б хотів закінчити.
Коли ти пишеш, то ти не зобов’язаний бути красивим, аби створити щось красиве. Ти не маєш бути щасливим, але можеш писати про радість. Твоє серце може бути розбите, але ти все що здатен зобразити любов.
Це дає крихту надії.
Читайте також: «Шлях додому»: як ідея стає книжкою
