Постмодерне, психотерапевтичне, веганське у романі «Господь не любить веганів»

Господь не любить веганів, а читач - погані тексти. Благо, таким точно не назвеш роман, про який піде мова. “Фройдоньку, поможи нам!” - кричатимуть читачі, перегорнувши останню сторінку роману Ганни Городецької. “Господь не любить веганів” - це класична історія братовбивства, тобто сестринської зради, де яблуком розбрату стає прекрасний принц-веган, що ніяк не визначиться межи двох полярно різних сестер. Щоправда, занурившись у текст більше - відкриємо незримі дверці у кімнати свідомости героїні, включно з тією, куди не можна заходити. А принц у цій казці про “Царівну-жабу” настільки “важливий”, що авторка вирішила навіть не наділити його іменем, просто займенника на позначення статі буде достатньо.

Отож, почнімо спочатку: пані Ганна одразу продає свою книгу, коли порушує межі оповіді: іронічно, гостро, граючись. “Знаю, що ти читаєш, жабо” - читач збентежений відвертою нахабністю, готовий приймати удар. Він стає і реципієнтом, і почасти головною персонажкою твору, бо авторка наділяє досвідом перебування у жаб’ячій шкірці. Розгледіти і в собі таку невротичну, заздрісну, вічно обділену і недолюблену тваринку не так вже й складно, хіба ні?

Київський топос іноді прозирає з-під полотна тексту вузькою доріжкою вздовж ботанічного саду чи страхітливим метром. Та більшість часу ми перебуваємо у голові героїні, намагаємось зловити хвилю потоку її веганської свідомости. Так по-джойсівськи, хаотично, швидко, з надмірністю - по-справжньому, одним словом. Зауважу, текст досить концентрований, тому часом це може виснажувати читача, проте повертатися й перечитувати фрагменти - окремий вид задоволення. Так само, як і розгадувати значення певних речей для героїні - серед заваленого споживацьким непотребом будинку, проглядаються речі, що мають справжню вагу. Чому усе навколо пахне кедрами? Серйозно, карильон? Стосовно цього загадкового монументального інструменту відомо рівно стільки, щоби було достатньо кожному наділити його своїми значеннями: вершина піраміди Маслоу - духовна потреба, творча реалізація, до якої героїні ще зась, корильйон- травмуючий досвід минулого, який передається у спадок разом із захаращеною квартирою, той самий “слон” в кімнаті, якого намагаються не помічати. На щастя, авторка притримується концепції смерти автора і готова до найнесподіваніших інтерпретацій.

Городецькій так до вподоби бавитися в казку, що я на мить відчула себе Кларисою Пінколою Естес, яка знаходить підхід до психологічних травмуючих сценаріїв через тлумачення архетипів казок світу. Тільки героїні спершу потрібно розібратися самій зі своїми жаб’ячою шкіркою, карильйоном та сестрою-Феєю, а тоді вже можна дозволити собі те, що ми називаємо “І жили вони довго та щасливо, і пройшли разом психотерпію”-  принаймні, авторка натякає на це. Гадаю, твори з хорошою кінцівкою нам справді таки зараз не завадили б.

Насправді Господь не любить веганів, і м’ясоїдів, блудниць і праведниць - усіх, тож здаватися більш хорошим аніж інші самообман, головне - бути залюбленим у себе, постаратись викохати ту маленьку жабку, якій було замало цього в дитинстві, зробити її дорослою людиною і наділити ім’ям.

Софія Денисюк

 Текст Ганни Городецької «Господь не любить веганів» – це як ковток свіжого повітря десь посеред кедрового саду навесні, новий погляд на модерні й одвічні (традиційні) суспільні проблеми. А читачі вдираються до найсокровеннішого – у підсвідомість головної нараторки, пробираючись крізь заплутані нетрі психології так, як це робила сама жаба у своєму просторі – захаращеній всіляким мотлохом квартирі. Ненавмисно розгорнули чужий щоденник, ми – непрохані гості, котрі ввірвалися на сповідь до оповідачки, почувши те, що, ймовірно, не мали б чути: про травматичний досвід, що вплинув на сприйняття та світовідчуття. І тут перед авдиторією розгортається концепція про формування індивідуума з раннього дитинства, цебто саме з малих літ закладається фундамент особистості. По-фройдівськи.

Зображені психологічні баталії в голові героїні – дуже натуралістичні. Селфхарм у всіх його виявах і проявах. Це намагання завдати собі фізичної шкоди знов-таки напряму залежить від емоційної (не)стабільности. Жаба – внутрішній комплекс недостатности, що живе в голові, вросло в перцепцію, а героїня довгий час добряче вгодовувала цей образ, крізь який сприймає себе, що це стало її невід’ємною частиною, як, наприклад, рука. Тому вкотре переконуємося, що за тематичним веганським вектором насправді ховається широка проблематика, пов’язана не тільки із розвінчуванням мітів про культ цього способу життя, при якому людина відмовляється від використання та споживання будь-яких продуктів тваринного походження, а далеко виходить за межі такого потрактування, торкаючись психологічно-філософських питань та соціальних конструктів: пошук себе, психічні розлади (депресія, посттравматичний синдром, дислексія, самопошкодження, самодеструкція), висвітлення «ідеальної» картинки в соцмережах на противагу гіркій дійсності, алкоголь як засіб втечі від реальності, а ще купа всього, що стосується родини/сім’ї. Бо жаба і фея – рідні сестри, але з одного боку, здається, такі чужі і різні, а з другого – ніби віддзеркалюють одна одну, йдуть однією дорогою. З цього приводу було б цікаво почитати одну частину голосом феї, спостерігаючи за плином її думок, за її реакцією. Прийом, що його використовують автори, для розкриття ситуації шляхом подання читацькій авдиторії два (чи більше) погляди, а до істини і висновку кожен приходить (чи то віднаходить) по-своєму. Як, наприклад, зробив Фаулз у «Колекціонері», де відтворено події від лиця викрадача та жертви. Це допомогло б більше зрозуміти сестру жаби, бо, як ми часто звикли бачити наяву, насправді люди, у яких начебто все в житті прекрасно, мають важкий душевний бекґраунд.

Також можна говорити про инший (не менш цікавий) пласт цього тексту – про символічне нашарування та інтертекстуальне наповнення. Перш за все – це називання персонажок не по імені, а натомість ідентифікація за замінниками-прізвиськами, прищеплені їм ще з дитячих років, навіть цей хлопець –  лише хлопець або він, просто якийсь веган, котрого можна віднести радше до позасюжетних елементів, таких як інтерʼєр, чи всього-на-всього тло для розкриття дівчат. Наступне, що авторка розкішно переграє – це значення кедрів, якими жаба прагне засадити все місто, бо, виявляється, це та єдина ниточка-спогад про маму, що пахла кедровим кремом. Знаходимо відблиски біблійних алюзій і зв’язок зі східними (зокрема «Епос про Гільгамеша») текстами про священних кедрів. Ще беззаперечні аналогії проводимо із легендою про Каїна та Авеля, один із яких приніс у дар овочі і це для Господа не було таким угодним, як зарізане ягнятко. Ось, власне, ключ до тлумачення заголовку. Звісно, важливо й кілька слів сказати про одоробло – карильйон – музичний інструмент, що слугує метафорою подвійного розшифрування (залежно від етапу, на якому перебуває головна персонажка): спершу це символізує перешкоду, яка заважає рухатися вперед, а потім перетворюється на ресурс.

І насамкінець кілька слів про форму, яка гармонійно поєднується зі змістом. Прочитавши вже перші абзаци, неможливо відірватися не лише того, що захоплює сюжетне наповнення, але й через професійно сконструйовані речення. Лаконічно, чітко, без складних граматичних конструкцій. До того ж один розділ – це буквально три-п’ять сторінок, що зумовлює відчуття швидкого темпу оповіді, стрімкого імпульсу, утримуючи читача постійно в напрузі та створюючи ефект невідкладности. І так не встигаєш озирнутися, як вже за кілька годин дочитуєш усю книжку.

Вікторія Гродська

Запашний салат із метафор, проблем та очікувань читача. Письмо, яке змушує підключати рецептори чуття з перших сторінок. Як і багатьох читачів, назва книжки мене збила з пантелику. Адже з самого початку спрямовує увагу на героя оповіді – головного «трушного» вегана, який своїм раціоном перевертає життя одразу двох сестер. Такий галантний, усвідомлений молодий чоловік! На щастя, у книжці його мало. Він точно не головний герой, але головна проблема в ньому.

Повертаємось до рецепторів. Такий свіжий салат (текст) створений із багатьох смачних та часто неочікуваних інгредієнтів, заправлений серйозними сучасними проблемами та посипаний пекучою іронією. Це вам не авокадо тост на сніданок! А книжка для гурманів, які полюбляють блукати порівняннями та не шпортаються на постійному повторенні загадок, розв’язки яких дізнаються лише в кінці. Саме салат, який чарує виглядом, збуджує ароматом та дивує поєднаннями. Чудернацькі для простих людей веганські рецепти вимагала обов’язкового прочитання під чай з печивом, а яскраві образи високих кедрів та буйної природи літнього Києва створили міцне відображення в уяві. Сказати відверто, кількість описів природи чарує, авторка розуміється на рослинах, підмічає, які емоції вони викликають в реальному житті. Тому легко розумієш головну героїню, коли вона гуляє поміж метрових чорнобривців і відчуває запаморочення та слабкість.

Проте живність у творі не була лише полотном, а також і способом передачі думки. Жаба описує світ через метафори, свою обізнаність у специфіці рослин транслює на життєві ситуації. Хоча б порівняння надокучливої для молодих дівчат теми осілого домогосподарювання, які авторка вдало обігрує обов’язковим вазоном для відмінних господинь – бегонією: «Треба було відразу народитися нормальною. Мити підлогу щоранку й щовечора, витирати кран і кахлі від бризок, купити бегонію. В усіх вони вже розмножилися, розрослися, маляток-бегоній пересадили до нових горщиків, а в тебе досі немає».

Жаба і Фея – дві казкові істоти, що виконують зовсім різні функції у казці й такі ж різні в реальності. Їх історія була з одного початку, але одразу в різних напрямках. Жаба – розпал депресії, самокопання у травмах завданих дитинством і почасти Феєю, Фея – живе своє найкраще життя, якби ще не жаба зі своїми проблеми. Сімейні стосунки між ними двома далекі до ідеалу й тим іще краще відгукуються читачам, легко впізнати один зі своїх етапів. Але поведінка в деяких ситуаціях суперечить прописаним характерам та зазначеному досвіду. Адже авторка прописувала жінок, не декорацій з чоловічих творів, точно дала зрозуміти, що в них є аналітичні здібності. Тому для мене було дивно, що за двадцять з гачечком років жаба не намагалася дати логічне пояснення своїй «тупості». А ідеальна, розумна, усвідомлена, наостанок трендова Фея, веде до сумнівного шарлатана сестру, замість кваліфікованого спеціаліста. Якщо ми вже граємось із маркерами усвідомленості сучасної молоді такими як веганство, то не варто забувати про тренд на ментальне здоров’я і поширеність практик психотерапій та психологів. Дивно, що Фея в цьому не «шарить».

Проблеми жаби – це проблеми реальних людей і вони небезпечні. Хоч авторка не називає жодних діагнозів, які вимагають відповідальності за прописані способи лікування, епізод зі сумнівним сеансом чи то психотерапії, чи гіпнозу транслює хибні сигнали, що невпевненість в собі, депресивні стани, пошкодження власного тіла, зловживання алкоголем можна подолати або ж притупити якимось іншими методами, окрім кваліфікованої допомоги.

Історія жаби відверта, читачі є її глибинним Я, бачимо потік думок у її голові й виходить, що найбільше зі всіх людей у творі, вона спілкується саме з собою, зі сторони. Цю розмову важко, а інколи нудно читати й пробиратися через постійні звернення до самої себе, називання себе, які виступають наче нагадуванням з ким розмовляють. Воно непотрібне, бо за одну репліку важко забути. Авторка також використовує ці звертання для нарощення конфлікту в душі, але якраз через постійне перенасичення словом «жаба» втрачається ефект і виходить монотонність, а саме слово стає лише перешкодою для потоку думки.

Текст одночасно легкий для прочитання та складний для розкодовування кинутих наперед сенсів. Сподобається незалежно від сенсорів сприйняття світу, але для особливо чутливих до запахів та алергенів рекомендую читати повільно, не спокушатись на легку манеру оповіді та запастися зернами кави, щоб відчути різні тональності й смаки твору.

Олеся Вільшанецька

«Господь не любить веганів» – не для людей зі схильністю до депресії. Нещодавно світ побачив новий роман Ганни Городецької «Господь не любить веганів». Події твору охоплюють уривок із життя дівчини-веганки, що потрапляє в любовний трикутник зі своїм колишнім і його новою нареченою – сестрою головної персонажки. Пані Ганна, певно, стала першою українською авторкою, що підняла тему веганства у своєму творі.

Розповідь крутиться навколо безіменної персонажки, що сама себе називає «жабою». Дівчина купається в огиді до себе та заздрості до сестри через її успішність у всьому. Вона тоне у своїх стражданнях, та одночасно нічого не робить, щоб їх позбутися. Тут відчуваються певні нотки декадентства.

Фабула твору ледве помітна, але це не недолік. Чому саме? По-перше, мова йде не від першої особи, а до другої. «Чи не варто б тобі повестися як доросла жінка? Просто поговорити з ним і спитати, як це так сталося, що він зустрічається з феєю, з твоєю, між іншим, сестрою, а ти нічого про це не знаєш, дізнаєшся випадково, зайшовши на вечерю». Такий прийом ще краще здійснює свою навіювальну функцію та змушує читача ідентифікувати себе з персонажкою. По-друге, до цього ще й додається майже суцільний «потік свідомості». Текст заливається думками дівчини, заплутаними, то короткими, то довгими, що швидко переключаються між собою. Фабула в цьому всьому є, адже ми маємо всі складники композиції. Проте в стрімкому «потоці свідомості» ці моменти лише час від часу вигулькують. Що й не дивно, враховуючи, що, за словами пані Ганни, твір настроєвий, а не ситуативний.

Остаточно картину доповнюють вставки деталей веганського побуту.

Що ж до образу нашої героїні? Вона постійно кисне в жалю до себе, бо в неї нема сім’ї, роботи, гарного житла, нема особливих досягнень… на відміну від її сестри. Хоча «жаба» й стверджує, що не заздрить «феї», врешті вона сама собі зізнається, що це не так. І, звісно, читачу видно, що вона завжди їй страшенно заздрила.

Що, власне, приводить нас до цих безособових імен героїнь – жаба й фея. Це постмодерністський прийом втрати «я». За весь твір ми майже не маємо жодного справжнього імені. Звання «фея» – цілком зрозуміле. Вона – такий собі ідеал жінки: красива, доглянута, освічена з роботою та метою, ніжна й водночас рішуча, успішна, вічна відмінниця, що своїми тендітними пальчиками створює витинанки. Чому б їй не бути феєю? До того ж наприкінці твору авторка (свідомо чи ні) пов’язала її алюзією з найвідомішою феєю-хрещеною у світі – діснеєвською. Вона з’явилася у світло-фіолетовому одязі з каптуром на голові й фактично врятувала сестру.

А от «жаба» може мати декілька пояснень. Весь твір її, так би мовити, «душить жаба», нам уже зрозуміло чому. Проте вона сама собі й огидна, вона бачить себе як жахливу жабу, на яку ніхто не звертає уваги й до якої бридко навіть торкатися.

Під цей образ жаби Ганна Городецька творить і відповідний світ – бридкий у сприйнятті «жаби». Світ сповнений песимізму й безнадії. Творить і бульбашку, якою героїня себе відгородила від інших. Описи кольорів, запахів, смаків та дотиків лише додають оповіді цього пригніченого депресивного настрою. Та з фінальною зміною в її житті кольористика твору теж міняється. Оточення стає світлішим, більш енергійним і радісним.

Тепер можна перейти до дрібниць. Протягом твору ми бачимо багато надзвичайно цікавих метафор. «Кущ, як тіло набряками, обкидало пуп’янками», «Говорить чітко, наче відкушує від хрумкого яблука», «Велетні з гострими ребрами, готові каркаси будинків. Довгошиї крани, що несуть у дзьобах плити бетонних перекриттів».

Також авторка пише образи так, що вони дуже чітко втілюються в уяві читача: «Цифри струхлявіли, як гілки в догорілому багатті: перетворилися на попіл, але зберігають форму того, чим були», «Фея — правдива самурайка. Битва з нею — надто коротка, як для голлівудських фільмів. Триває кілька секунд. Два-три удари — і суперник падає замертво».

До того ж рух і емоції інших персонажів (не головних) описується дуже лаконічно проте детально. «Малюк прямує вперед, вірить у краще, це легко, якщо ніколи не падав. Перевалюється через край і летить униз. Все. Пізно. Він червоніє й беззвучно відкриває рота, минає пів секунди, наче між спалахом блискавки й розкотом грому, а що, як зараз устане, обтруситься й на тому все, але тумблер клацає — і вмикається звук. Він верещить».

З мінусів – це те, що дуже невизначений стиль мовлення. Тобто він дуже різко чергується від зовсім коротких речень до страшенно довгих і заплутаних. Варто було б обрати один спосіб письма й дотримуватися його, бо це дуже ускладнює читання. І одразу можна сказати, що коротші речення кращі.

І врешті-решт, заголовок. Чому так назвали твір? Відповіддю може бути те, що «жаба» – веганка і весь твір її постійно спіткають якісь неприємності, а от сестру вегетаріанку – аж ніяк. Також на думку спадає біблійна історія про Каїна, яка згадується і в самому тексті, де Богом не була прийнята веганська жертва. Проте точно сказати не можна.

У підсумку скажу, що цей твір – не для людей зі схильністю до депресії. Треба мати сильні нерви, щоб його читати й залишитися при здоровому глузді, а не впасти в саможаль і самоогиду, як наша «жаба».

Єва Яковенко

 «Господь не любить веганів» Ганни Городецької як сміливий експеримент. Людині потрібна людина, письменникові людина потрібна ще більше: текстів, які змальовують всесвіт/внутрішній світ героя – безліч. Один із найбільш продуктивних інструментів занурення в чужу голову, підглядання за чужим життям – потік свідомости. Читачі звиклі до мандрівок головами героїв Джойса й Пруста, героїнь Вірджинії Вулф, до драм у листах Кафки. У цьому випадку ми завжди усвідомлюємо, що є ми, і є вони, між нашою і їхньою реальністю є дистанція. Ми усвідомлюємо читацький ритуал: сідаємо, відкриваємо книжку, потрапляємо в чужу реальність.

Читаючи ж роман «Господь не любить веганів», ми опиняємося… у своїй голові. Ніякої дистанції. Як? Ганна Городецька обирає ти-нарацію, через що час від часу четверта стіна руйнується. Звертаючись до себе, героїня звертається й до нас: це епатажно, гостро й чіпляє. Особливо, якщо вас називають жабою, особливо, якщо у вас «метч» психологічних проблем.

Цей прийом найбільш природний для театру й кіна й тому хочеться поговорити про театралізованість. Ключових дійових осіб троє: Жаба, Фея, Він. На сцені (якої немає) якісь шуми, стоїть карильйон, все завалено мотлохом, як і в голові. Наша Жаба виголошує свій величезний відверто-сповідальний монолог ледь не на всю книжку.

Як почувалася Жаба із казки, коли зняла свій кожушок? Мабуть, оголено. Так само почуваємося й ми протягом усього твору.

Попри те, що нам приносять глибокий психологізм, обирають складнющу тему – непрості стосунки з собою й світом, час від часу текст пронизаний іронією, десь є той (та), хто «править бал» на сцені й іронічно підхихикує над усім, що відбувається. Кажуть, запахи залишаються в пам’яті найдовше. Ох, читачу, оце пощастило: нам принесений запах постмодернізму!

Це смачнющий текст в усіх сенсах: авторка викриває проблеми через їжу (і це новий завиток в українській літературній традиції культури харчування), до того ж уписує веганство в цей контекст, що теж дуже свіжо (й зелено); текст розкривається з кожним шматочком і реченням, для «зразкового читача» – просто манна небесна. Інтертекстуальність як спеція не перевантажує, лише підсилює самобутність.

Водночас маю за честь радити цю книжку людям, що тільки починають свій шлях до читання сучасної української літератури: це короткий текст, він про важливість психотерапії, головні героїні повнокровні живі жінки (вау!), а ще можна попідкреслювати безліч класних цитат (для більш «просунутих» читачів можна говорити про ліричність викладу й поетичну мову, яка ллється як ріка, а ще про талант «очуднювати» світ). Це як роман Сильвії Плат, тільки не так сумно/страшно і в ближчих до нас умовах, з відомими нам локальними мемами тощо.

Це текст-мандрівка, яка трансформує й читачів (принаймні, мене як читачку), він змушує покопатися у своїй голові й зануритися в дитинство (ох, Фройде!). Мабуть, це може бути некомфортним, але за цим катарсис. Шуми зникнуть – музика зазвучить.

Якщо ж текст потрапляє не в ті руки, він точно зможе навчити емпатії.

Сподіваюсь, зможете пробачити компліментарність критикині. Просто вона – Жаба.

Авторський ліричний відступ: моя концепція домашньої бібліотеки в тому, щоб залишати там тільки ті книжки, які для мене є дуже цінними й особисто як для людини і як для майбутньої літературознавиці: цей текст заслуговує на місце поруч із залюбленими мною текстами Софії Андрухович, Оксани Забужко й навіть Германа Гессе. Тож зичу авторці сил працювати далі – в неї велике майбутнє.

Лілія Черненко

Замовити книжку

Підтримати проект