онлайн-журнал про книги та літературу
Чи повинні писати про війну письменники, які не мають безпосереднього воєнного досвіду? – це питання є актуальним у (навколо)літературних колах. Одностайної думки поки не знайдено, проте кожний такий роман як «Фінальний епізод війни, що триває 400 років» Євгена Положія додає вагомих аргументів на користь позитивної відповіді.
Отож, роман є своєрідною сімейною сагою родини пастора-євангеліста Григорія Мотуза. Сюжет створено майстерно і з використанням детективно-пригодницької складової. Читач занурюється у ріку спогадів пастора і проживає-пригадує разом із Григорієм його життя, починаючи від дитинства. У реальному ж часі головний герой знаходиться у полоні. Питання – за яких умов опинився пастор у полоні додає сюжету динамізму і тримає читацьку увагу.
Радянське дитинство, а також проходження служби в радянській таки армії відгукнулося багатьма особистими спогадами. Я народилася в місті Балта і жила у військовому містечку. Про неуставні відноси у солдат знали всі, знали й про дєдовщину, проте ставилися до цього жаху як до чогось малозначимого, буденного. З іншого боку, більшість моїх сусідів-офіцерів були запойними алкоголіками. Радянська армія виховувала радянську покірну людину, морально розчавлену і принижену. А, як відомо саме такі люди схильні до насильства та неконтрольованої агресії. Опис у романі армійських знущань наблизив мене до розуміння нинішньої поведінки російської армії. Радянська, а станом на сьогодні російська державна система свідомо і цілеспрямовано ростить в армії моральних деградантів.
По суті, окремим персонажем постає місто Маріуполь. Читаючи та незчулася як закохалася у це місто, тим страшніше було знову переживати його історію. Автору вдалося передати атмосферу унікальності міста, його несхожості на Донецьк та Луганськ. Архітектура, розташування на морському узбережжі, індустріальний дух – все це майстерно змальоване письменником, змушувало повсякчасно думати про втрату цілого міста з його славною історією. Євген Положій вістами головних героїв досить гостро говорить про причини такої швидкої окупації. До болю знайоме почуття, яке охопило більшість українців у перші тижні війни - відчуття нереальності того, що відбувається, віра в те, що все швидко припиниться і життя повернеться у звичні кордони. Саме погана поінформованість та небажання сприймати очевидні факти коштували багатьом і багатьом маріупольцям життя.
В оскароносному документальному фільмі «20 днів у Маріуполі» показана хроніка захоплення Маріуполя, реальні кадри вражають і сповнюють люті. Натомість у романі Євгена Положія є буденне проживання: година за годиною найстрашніших днів лютого та березня 2022. Жителі зайняті пошуком їжі, міркують про опалення, ходять по воду, шукають електрику і зв'язок. Перші загиблі шокують, проте досить швидко на трупи на вулицях перестають звертати увагу, бо ніхто не знає як задовго зможе прожити сам. На сторінках роману ми бачимо і героїзм і сепаратизм, колаборантів і патріотів, зрадників і звичайних людей, які готові допомагати ближнім.
З не меншою любов'ю змальовано в романі Харків. Читати про події 2022 на фоні загострення ситуації навколо Харкова було фізично боляче. Все повторюється. Знову. І якщо Маріуполь після потрясінь Майдану, початку війни у 2014 так і не став українським (маріупольчани повсякчас відчувають свою відірваність і окремішність), то через історію Василя очевидним стає факт віднайдення харків'янами своєї української ідентичності. Харків бореться, звичайні городяни поповнюють ряди волонтерів та тероборонівців.
Роман сповнений великою кількістю деталей. Часто, коли роман пишеться за свідченнями багатьох очевидців (як даний текст) складається враження клаптикової ковдри, де одна історія видимими стежками припасовується до іншої. Проте Євгену Положію вдалося всі ці історії майстерно допасувати до сюжету без втрати логіки подій, що описуються, та без перевантаження основної лінії.
Що не сподобалося? На мою думку, роман має невдалу назву: «Фінальний епізод війни, що триває 400 років», які можуть бути читацькі очікування, при прочитанні назви? Що йтиметься про 400 років у глиб історії, що мова піде про покоління й покоління воїнів. Натомість маємо штрихпунктирну лінію родоводу Григорія Мотуза, яка прописана дуже розпливчато, і скажу відверто, я не зовсім розібралася хто кому був хто. І ще, яка 400-літня війна мається на увазі? Можна зробити припущення, що йдеться про виборення Україною незалежності, але ж ні, окрім російсько-української війни, яка триває з 2014 року, епізодично згадується тільки Друга світова. Фінальний епізод, по факту, є тільки фінальним епізодом книги й аж ніяк не війни, що триває 400 років, на превеликий жаль.
Про важливість і вчасність появи роману годі й говорити! Панорамність дає змогу автору розкрити формування характерів під впливом обставин, визрівання національної ідентичності у головних героїв, прихід до української культури та мови. Літературні персонажі постають живими людьми, захоплюють своїми історіями, змушують співпереживати. Книгу не просто рекомендую до прочитання, а просто таки наполягаю на цьому. Російська пропаганда невпинно спотворює та викривлює історію, створює альтернативну реальність. Журналісти, письменники, митці в цій інформаційній боротьбі відіграють вирішальну роль. Але крім фіксації правди про події цієї війни на читача чекає, в першу чергу, естетична насолода від прочитання гарно написаного художнього тексту.
