Лев Старий «Знедолені серед квітів герані»

Я втратив лік днів, скільки ось так лежу в засипаному окопі під землею. Невелика дірка, що з’єднує мене зі світом, який й досі існує наді мною. Крізь дірку я й досі можу дихати повітрям, яке просотане свинцем та  сіркою. Я не можу рухатись, все тіло щільно засипало землею, ніби мене цементом залили. Я можу лише дихати й інколи кліпати повіками, побіля моїх очей та носа не так щільно насипало ґрунту. Мурахи, черв’яки та інша підземна нечисть повзають моїм тілом, кусають мене, прориваються під шкіру, аби відкласти у моїх м’язах личинки, знайти прихисток своїм нащадкам. Все довкіл воліє вижити, часто ціною іншого життя.

Перші дні я ще чув, як хлопці в окопі поруч мене кричали під землею. Потім крики послабшали, хлопці стогнали, квилили, марили й згодом зовсім затихнули. Дехто з них кликав матерів, дружин чи дітей. Це було важко чути. Я з цими хлопцями знаходився 24 години, кожен день, впродовж двох років. Вони були мені рідніші за родичів, ближчі за багатьох людей, яких я знав впродовж життя. 

Боляче було чути, як Юрчик кликав маму, Саша дружину, а Женя просто плакав під навалою землі, хоча до цього я ніколи не бачив, що він так уміє. Він і сльози не зронив, коли витягав з лісосмуги рік тому свого племінника, якого побило снарядами. Від хлопчини не ушкодженим лишилось смагляве лице з очима кольору сухого очерету, широкими бровами, густою бородою і ластовинням. Молоде обличчя схоже на чорноморські степи, звідти той хлопчина і був родом, лице обвітрене морським бризом, свіжістю кипарисів і ніжністю крилець цикад.

Інших хлопців під землею я тоді не чув, певно, вони швидко загинули. Полягти на війні швидко і без мук — це мрія кожного, хто боронить цю стражденну землю, скроплюючи її кров’ю з вен та артерій. Колись Івасюк співав про мальви біля маминої хати й воїнів, з сердець яких проростають ті квіти. Тоді я був малим і слухав ту пісню по радіо, на вишитих бабиних подушках, у селі на Чернігівщині, цмулячи молоко й запихаючись хлібом з варенням. Тоді війна була для мене лише з Колькою з сусідньої хати. Ми бились дрючками за черешні, не підозрюючи, що через 30 років Кольку розстріляють біля Авдіївки, а мене засипле під землею і я перетворюсь на зерно мальви, яке колись проросте і знову побачить сонце.

Лише Богу відомо, скільки у мене є часу. Та краще б не було того часу взагалі. Краще вмерти зараз й більше не думати ні про що, й не дивитись крізь цю дірку, ніби мрець, що випадково ожив у своїй могилі. Вчора вночі, коли я вкотре знепритомнів від зневоднення, крововтрати й голоду, до цієї дірки заглядала лисиця. Вона намагалась проритись до мене. Вона була така ж голодна, як і я. Та я почав на всю силу сопіти й ричати, ніби скажений їжак, і руда побігла собі геть, пискаючи, ніби підбита собака. Не хотілось мені вмирати від зубів тієї рудої тварюки. Пройти таке пекло і вмерти від лисиці, яка б пошматувала моє лице, а потім горлянку й може ще тіло, вириваючи його з-під землі. Краще вже вмерти під навалою землі, коли зможу, сподіваюсь, що зможу таки скоро. Не лишилось сил боротися. Коли щоденно борешся, настає час, коли більше не можеш…

Здалеку чути бої, вони осьдечки ніколи не припиняються. Біля Бахмута немає спокою. Вчора поруч мене ходили росіяни. Вони біля моєї нірки  спускали кишківники та говорили, що хочуть трахатись, як коти весною. А потім реготали й пускали гази, мовляв, об’їлися консервованої квасолі, яку вкрали у погребі, у дворі старої хати, поруч якої вцілів лише погріб, бо він знаходився під землею. На цих випалених війною просторах виживає лише те, що може сховатись у нетрях ґрунту. Як оце я, або ж хробаки, пацюки та кроти, яких наплодилось тут без ліку. Кацапи невдовзі забрались геть. Їх нечистоти смердять мені й досі. Нація, яка лишає по собі лише смерть, сморід кишок та подих гнилих зубів. Мабуть, в їх тілах ще з народження вмерли нормальні люди, вони поволі розкладаються й смердять, ніби дохлі коти під забором.  

А вночі приходив ти. Я чув, як хтось йде, трішки накульгуючи на ліву ногу. Я, поки живу, пам’ятатиму цей крок. Ніби хтось обережно скрадається, а ззаду нього волочиться хвіст, як у павича. А потім ти заглянув у нірку. Очі кольору щебені й зеленої трави поміж неї, довгі вії, припухлі вуста, гострі вилиці, веснянки на носі, пшеничний чуб — все це скрашало  лице 32-річного чоловіка, який має обличчя підлітка, якого дивує геть усе на світі. Посмішка підтягувала твої вилиці, від того очі завжди мружились, ніби квітки герані, які стискаєш пальцями. Саме ця риса засвідчувала твоє кримськотатарське коріння по прабабі — мигдалевидні очі, що сміються, увібрали у себе теплоту Криму і сухість його жовтих піщаних степів. А потім посмішка розправилась. Підліток втік з лиця чоловіка, залишивши його наодинці. Щебінь і зелень потемніли до відразливої чорноти  випаленого дерева, яке ніколи не заплодоносить. Веснянки, ніби листя восени в калюжах, виглядали неохайно. Кутики опущених губ темніли обтяжливою печаллю. Вуста обвітрені та потріскані, на яких лиснів іній, пустили мені в лице крижане повітря. 

Я прокинувся і замість тебе в цю кляту нірку зоглядав ледь зримий, розчинений кислотністю хмар, молодий місяць. Чи ти бачиш його, як я лицезрію його нині? Де ти є? Чи ще пам’ятаєш мене? Вже не чую твого голосу у своїй зболеній голові. Здається, мозок стирає тебе, так він захищає мене від болю. Та мені не потрібен цей клятий захист. Хочу твого голосу, це єдине чого мені зараз хочеться. Зашепочи мені на вухо бодай пару слів і мені цього вистачить, аби знайти сили померти у цій могилі, де я й досі живу.

Останні тижні важко було в цьому окопі. Фізично так важко, що просто рви на собі волосся і шкіру заживо роздирай пальцями. Коли були миттєвості хоч якогось спокою, я згадував тебе. Інколи плакав, що більше тебе не побачу, часто ненавидів, що ти спиш у тому дерев’яному ліжку і не бачиш цієї нескінченної ракети, що нищить все живе, не бачиш ці воронки від снарядів, які пробивають землю, ці смерті, цей розпач й безнадію, що відчуваються у кожній хвилині, в кожній краплині дощу, у всіх сніжинках, в жуках, пташках та людських взаєминах. Я завжди був невиправним егоїстом і думав лише про себе. Та кохати можуть навіть закляті самозакоханці, часто кохати нам вдається хворобливо тяжче за тих, хто не так любить себе, а більше інших.  У ті дні я був в окопі на картонці й грівся біля свічки. Мене розривали печалі, бо так, як було у нас з тобою, вже більше ніколи не буде. Втрачені роки, життя, яке ми прожили лише на половину. Мрії, які війна скарала на горло, старість якої не буде. Моє життя — це нескінченний окоп, і це, певне, єдине, що мені залишається у мої 42. Від того смерчу думок все обривалось всередині й пекло війни ставало вселенським пеклом і я знову плакав. Сльози падали на свічку, вона спалювала вологість мого болю, вона кремувала його, та мені не ставало легше. Від моїх сліз віск ставав білішим, а сморід від паленої солі пурхав у мої застуджені ніздрі. На війні я плакав лише за тобою, більше нічого мене так не розчулювало тут, як нестача тебе поруч. Хоча я бачив скільки лиха, що мав би від нього плакати без скону. Але ти, той єдиний маленький камінчик, який завжди ріже мені очі, від чого всякчас сльозиться моє лице. Певне, від того мій лик майже завжди був чистим на фронті. 

Я часто згадую, як ми з тобою всю ту ніч танцювали під платівки у нашій маленькій квартирі, де пахнуло тобою й твоїми парфумами, настояні на ладані, квітках апельсина та сокові скошеної трави. Ми танцювали, пірнали прив’язаними, співзалежними думками один в одного, виринали зі спрагою відторгнення та непорозуміння, спітнілі від тривог та розпачей, ми поволі кружляли колом, як годинник, що й досі стукоче під порухи стрілок, хоча механізм його давно зламаний. Ти ховав заплакане лице поміж моїх грудей, де все руйнувалось та пекло. Ти слухав те руйнування й схлипував, мов маленький хлопчик, що зламав ніжку своєї душі й не знав, як їй зарадити, аби хоч не так боліло. Твої сльози затікали мені у ямки ключиць й щипали вразливу шкіру. Я й досі відчуваю, як у тих заглибинах, з тієї солі, проростають герані, які ти мені щовесни дарував.

У ту ніч ми цілувались, так, як цілуються люди у горі, з жагою втопитися у вустах іншого. Аби забутись, заперечуючи реальність, воліючи сховатись у тілі ближнього, теплота якого й досі відчувається поруч, проганяючи холод, що шмигав під ногами, ніби кіт, що забіг до хати з морозу. Ми ховались у вологих поглядах, у тінях на втомлених обличчях, аби нас  не змогла віднайти дійсність, що так жорстоко обійшлась з нашим поколінням, яке назавжди втрачене й більше не зможе воскреснути у своїй безтурботній молодості, коли все дозволено й все прощено. Наша реальність — це велика домовина, в яку лягають молоді, їх молодість зникає під навалою землі, земля, що стирає весни людських життів… А потім жирна крапка із бугра темного ґрунту, на якій ясніють погребальні вінки зі стрічками, які лисніють золотом на смолянистому тлі.

Зранку я мав їхати на війну. Хотілось прикувати себе кайданами до своїх бажань, лишитись з тобою й втекти у яри та ліси, за ріки та озера, де никається глухомань і тиша. Але моя совість домінувала над моїми слабкостями, тож я чекав ранку, так, як праведник чекає і не отримує прощення за свої гріхи. Розчарування й сподівання сплелись у болючий клубок у моєму горлі, який несила було проковтнути.

Та поки була ніч. Ми й далі танцювали у мороці, на вулиці теплішав квітень, розпускались каштани та акації. Гуділи бджоли, які розівчились спати вночі, певне, копіювали людей, що живуть у війні, забувши через гризоти думок, про сон та спочинок. За вікном розгулювалась аномальна спекотна весна. У кімнаті сіявся потемок, лиш інколи вікна світились фарами машин, штори підіймались від протягів, схожі на примар, що огортали наші стривожені тіла, які сіпались й вкривались сиротами від бентеги й журливості. Нас кидало то в піт, то в мороз, одні крайнощі, без штилю та спокою. 

А потім настав ранок. Платівка скінчилась. Вона крутилась по колу та шамкала — мелодія напруженості та беззмістовності. У вікні за будинками зажевріло світло. Чисте небо й тепло з відкритих вікон. Збадьорились горобці та соловей, останній завжди прилітав весною на тополю, що мала невдовзі розродитись травневим снігом, що мав лоскотати шкіру, яка тільки-но нагрілась після холодних тижнів березня, коли кусався мороз й замітало простір небесним холодним пухом.

Пам’ятаю, як ти тоді бігав по квартирі в істериці й закривав рядном сонце, щоб воно не так швидко сходило, аби, бува, ніч ще трохи побула й не тікала, злякавшись ранку. Ти не хотів світла, бо у твоїх думках і в серці стояла ніч, не весняно-літня, а холодно-осіння, та ніч була крижана, її заливав дощ, що замерзав у твоїх помислах, одним словом, журлива вирва печалі. Холод та журба не люблять сонце та день. Тому сумні люди ховаються від дня у закутки темноти. Там їм не так болить, бо коли болить і світить сонце, болить ще більше, відкриті рани на сонці печуть, запалюються та гниють.

Я спинив тебе, щоб ти вгамувався. Ти кричав, бив руками об підлогу, ти не хотів мене відпускати. Я схопив тебе, прижавши до себе. Ти пручався, як норовливе кошеня, яке викинули на вулицю погані люди, яке потім прихистили значно добріші постаті, та котеня не мало снаги прийняти їх доброту, бо звикло, що його завжди залишають на порозі біля вхідних дверей, покинута здичавіла тваринка, яка вчилась виживати наодинці. Ти заспокоївся, ні, ти вдавав, що спокій тебе подолав, ти розумів мій обов’язок, але ніколи його не приймав.

Потому я пішов збиратись, аби їхати на вокзал. Ти сказав, що не поїдеш зі мною, бо не хотів мене запам’ятати таким. Ти не хотів асоціювати мене з пікселями, коли мені до лиця були пастельні сорочки, сині джини й різнобарвні черевики. Ти ніколи не любив кольору хакі. Ти сказав, що цей ненависний тобі колір забрав мене у тебе. Так, певно, і було, я більше не буду з тобою сперечатись. І потому я поїхав. Київ проводжав мене. Було боляче, я знав, що сюди більше не повернусь. Коли ми востаннє кохались, я відчув себе мертвим, та й тебе я таким відчув. Смерть відчуваєш задовго до її настання. У минулому вона виринала тінями у наших дзеркальних відображеннях, аби в майбутньому прийти із тих дзеркал й увійти у два свічада, що лисніють під бровами, заморозивши їх холодом застиглого кінця. 

А потім був вокзал і нескінченна війна. А через рік я дізнався, що в будинок, де ми жили, прилетіла ракета. Я писав тобі, телефонував, але слухавки ти не взяв, більше я не чув твій голос. Твоя сестра зателефонувала мені через добу. Вона була п’яна й заплакана, вона ридала й кричала у слухавку, що твоє тіло знайшли під завалами, що тебе більше немає. «Коли його знайшли мертвим, — ледь мимрила вона,  — він тримав у руках квітку герані». До цього ти мені завжди казав,  якщо прилітало десь поруч, ти брав з собою герань, бо вона нагадувала тобі мене, і тобі не було так страшно, коли ракети знищували Київ і його людей. 

Я не приїхав на похорон, мене не відпустили, для держави, за  яку я воюю й за яку скоро помру,  ми з тобою ніхто, наші стосунки для неї ніщо, гірше пилу на занедбаних просторах, гірше мулу на мертвих річках. Ми звикли з тобою сподіватись лише на себе, решта була не важлива, тож, коли тебе не стало, все це розсипалось, ніби борошно, яке зібрати до купи більше ніколи не вдасться.

Тебе ховали без мене. У той день нас сильно обстрілювали. Всередині все палало та нило, ніби хворий здоровенний зуб гнив поміж моїх грудей. Ти завжди казав, що боїшся бути похованим живцем. Та твій страх заберу я. Я помру за твої життєві острахи у цій могилі, а ти, сподіваюсь, помер швидко й без мук…

Я знову заснув та прокинувся. Я відчуваю, що вмираю, ще трохи й кінець. Де ти, смерть, яка вдало ховалась у потемках моїх відображень? Щось темне пробігло перед діркою, схоже на кота чи собаку. Почав накрапувати дощ. Якась мить і розгулялась злива. Вода холодним потічком заливалась до нірки. Земля поволі осипалась, вода заливалась до носа та очей. Дірка осунулась і осипалась повністю. Тінь із дзеркальних відображень заслонила втомлені чоловічі очі. Він, як умів вдихнув, земля пахнула геранню та сирістю…

Підтримати проект