Назарій Вівчарик «Нове життя»

Вулиця була схожа на територію військових дій. Немов тут щойно велися бої і стріляли з усього, з чого лише можна. Це була віддалена від центру частина міста, такий собі спальний район, приватний сектор. Тут колись жили його тітка з дядьком і саме тут у будинку він лишив те, що планував забрати після звільнення. То мав бути квиток у нове життя.

Безліч автомобілів з мигалками – швидкі медичні допомоги й автомобілі патрульної поліції – обігнали його дорогою, пожежні машини приїхали ще раніше. Хоча пожеж, як таких, не було. Хмари пилу ще висіли над завалами. Було видно, що десь неподалік вибухнула ракета. І найближчі до епіцентру вибуху будинки просто позносило, а у тих, що стояли віддалік, лише побило вікна і дахи.

– Сюди-сюди давай, тут поранена! – кричав хтось лікарям.

Десь чувся плач, схвильований рятувальник біг з великими ключами перекривати газовий вентиль.

Михайло відчував, що прийшов дуже невчасно, а ще здогадувався, що його пошуки сховку в будинку добряче ускладняться, зокрема й тому, що невідомо, чи вцілів будинок. Якщо ні, то спробуй-но знайти під руїнами те місце в підлозі, а під тією підлогою потрібний сховок. А він же тут не був стільки років, тому плутався навіть у місцевості. Принаймні він знав номер.

– Які номери будинків постраждали? – запитав у поліцейського, набравшись нахабності.

Він розумів, що досвідчений мєнт зразу може впізнати у ньому зека, бо в досвідчених на таке нюх, але цей був з молодих, а ще схвильований через потрапляння ракети у мирний житловий квартал.

– А ви хто? – запитав вкритий будівельним пилом поліцейський.

– Юрист, людям помагаємо, це ж воєнний злочин! – заявив Михайло, пригадуючи все, що читав у тюремній бібліотеці і діловито показуючи паспорт з місцевою пропискою. – Я сам звідси, ось дивіться. Прибіг одразу!

– Ну да, – зреагував поліцейський.

– Номера які, вже знаєте? Я про ті будинки, що зруйновані…

– Так он на вцілілому є номер, а далі рахуйте. Бачите? Поки відійдіть, тут будуть проводитися слідчі дії, пізніше будете вже і говорити з постраждалими.

Михайло порахував номери, склав у голові карту. Отже, 99-й склався як картковий будинок. Ну, тітка з дядьком вже давненько померли від старості і принаймні їм не буде болісно це бачити. Але що ж тепер робити? Сам поліцейський наштовхнув його на думку. Дійсно, треба говорити з постраждалими. Він же юрист, начитаний уже! От лише невчасно втрапив сюди. Та хіба це вперше? Він, наприклад, невчасно проходив попри компанію алкашів, які хотіли зґвалтувати дівчину. Не розрахував сили, вбив одного і отримав свою ходку за колючий дріт. А закони ж такі, неважливо за що і кого вбив. Убив – йди в тюрму. Хоча багато там було люду з поняттями, міцнішими, ніж тут, на волі. Особливо в СІЗО, там і політичні сиділи. Треба ж таке. Добре лиш, що чуйку мав, завчасно залишив у сховку дещо на чорний день, перестрахувався так би мовити. Це ще батько вчив, а батька дід, що треба завжди мати місце, де було б те, що допоможе почати все спочатку. А сховок той зробив у дядьковому домі, бо часто там бував, та й дядько, не маючи дітей, сам передав той скарб племіннику.   

– Та поможіть уже! – закричала жінка, до речі, із знайомим обличчям.

Мабуть, сусідка його рідних. Ніби тьотя Катя. Михайло допоміг відвести її чоловіка з посіченим склом обличчям до швидкої допомоги.

Потім побіг допомагати іншим, паралельно вклавши до вуха навушники і вряди-годи нашіптуючи щось у телефон. Програма штучного інтелекту допомагала йому, даючи поради, шукаючи закони, формулюючи речення та загалом надиктовуючи всю необхідну термінологію, якою він сипав перед усіма навколишніми. Увечері уже сидів у наметі Червоного Хреста з психологом та жіночками, які частували всіх, хто хотів, гарячим чаєм. Попри те, що вдень погода змилувалася і була нетипово теплою для початку зими, на ніч стовпчик термометра опустився до нуля. Волонтери встигли так-сяк забити вікна, які повилітали в будинках на сусідніх вулицях, поки їх господарі замітали скло і кляли війну та кацапів.

Уцілілі мешканці зруйнованих будинків пішли спати в місцеву школу, де для них зробили притулок. На початку вулиці хтось почав зносити дитячі речі як символ втраченого дитинства у тих дітей, що тут жили. Неквапливо походжали суворі поліцейські, відганяючи можливих мародерів, бо хтось із тутешніх уже поскаржився на вкрадену мікрохвильову піч.

Михайло сховав розряджений смартфон, дістав старого айфона, увімкнув «Сірі» і почав вже спілкуватися з голосовим помічником. Обома телефонами його забезпечили хлопці при виході з в’язниці. На обох були важливі номери, багатьом рідним він мав передати вісточку і водночас багатьом назад за колючий дріт мав передати дещо. Хоча хлопцям багато й не треба було, та все ж. А особливо від нього чекали юридичної допомоги. На зоні він затявся, вчив закони і збирався багатьох згодом витягти звідти на волю .

–А ви юрист, так? – запитала одна тіточка. – От вам чай.

Подякувавши, Михайло заглибився у спілкування з віртуальним помічником. Та жінка не вгавала і почала допитуватися, чи покарають когось за зруйновані житла людей. Урешті Михайло вибачився і втік на сусідню вулицю.

Знайшов найнепримітніший і найбідніший дім. Хатина поряд з цегляними дійсно виглядала убого, бо була ще з саману. Але глина звібрувала і хата стояла майже ціла, без тріщин, на відміну від цегляних поряд, лиш вікна були розбиті. Їх вже забили фанерою. На дах теж натягли клейонку, бо через полопаний шифер виднілися дірки. Михайло постукав.

– Ви хто? – вийшов лисуватий чоловік.

Схоже, господар на вид мав більше років, ніж було насправді.

– Ви з церкви? – вдивлявся він у незнайомця схвильовано.

– Ні, Колю, я від Льошика, брата твого, що у 25-й колонії. Казав, що ти прихистиш добру людину, і ще він лист тобі передав – ось. Дуже дякував за те, що ти тоді посилку прислав. Але наглядачі половину собі забрали. Але Льошику вже нічого не треба, ти взагалі нікому нічого не винен, лиш пусти переночувати, бо я тут маю справи, а вертатися аж у місто і шукати там житло нема сил.

– Та як же я… Куди ж я… Ви бачите, що робиться? Від вибуху комин завалився, і електрику ще не дали, лиш завтра обіцяли, то оце холод у хаті. Аж незручно…

– Колю, я людина проста. Ти не знаєш, в яких умовах мені часом доводилося спати. Вкриюся ковдрою, надихаю собі. Ви з Льошиком, як я знаю з його розповідей, і не в таких умовах жили колись…

– Було діло… Заходьте.

– Я, до речі, юрист тепер. Усе чисто. Будемо багатьом хлопцям допомагати. Але й тут, бачу, допомога потрібна.

У хаті був розгардіяш. Скло з віконними рамами лежало на ліжку, по стелі йшла тріщина.

– Шифер побило, упав на горищі комин, а він важкий, от і зробив мені на стелі тріщину, через те і спати будемо без тепла, бо як розтопити піч? – скрутно похитав головою господар.

– Колю, а на голову не впаде?

– Як знати….

–      І електрики немає?

– Кажу ж ще не увімкнули, а то хоч би обігрівачами нагрілися.

– Ми бувало в тюрмі робили такі собі свічки з баночок з-під консерв, як ото нашим на фронт зараз волонтери роблять, та пальці рук-ніг гріли. Ну, це до першого шмону. Але й холодно нам було нечасто, бо камера тісна, а нас багато. Надихували, точніше сказати, накурювали.

Він замислився. Пригадалися дні і ночі в тісній камері, життя в умовах на які він вважав, що не заслужив. Вийшовши з хати, Михайло пройшов до намету Червоного Хреста, узяв гарячого чаю. Повернувся і пригостив господаря. Вони ще трохи позамітали уламки скла, витрусили ковдри і вляглися: один на ліжко, другий на старий диван.

– Чуєте, Михайле, а ви справді юрист?

– Юрист, правозахисник. Кожному Бог дає другий шанс, чи не так Колю?

– Так…

– Як ти? Громада тебе тримає в тонусі? Якби не церква, що було б?

– У нас такий батюшка, він і на передок їздив, до солдат! Та й роботою помогли. Точу деякі деталі. Фрезерувальник! Але які не казатиму, війна…

– То й не кажи. Це Богу треба все знати, а не мені. Ти тримайся і більше не займайся тим лайном, бо бачиш, що з Льошиком. Сидить…

Запала тиша.

– Я його витягну, – раптом сказав Михайло, – бо кожен мусить мати шанс. Я тобі скажу: після проходження тих жорен судових, я спершу думав навіть повіситися… Але хто я такий, щоб забирати життя в себе? Затявся, став закони вчити. Мене там вразило те, що багато мужиків на зоні кращі люди, ніж ті судді. Більшість винні, але деякі, як я оце, десь проходили мимо, а тоді стали цапами-відбувайлами. Закони треба знати.

– Вернулись, а хати, де бували, немає…

– Ти лиш менше говори, Колю, завтра про мене. Сам знаєш, як люди до такого, як у мене, минулого ставляться… А я ж не втік із тюрми, відбув своє, вийшов. Та всі зразу називатимуть зеком. Буду завтра опитувати людей, документувати воєнний злочин…

Уже другого дня взявся до справи. Волонтери і комунальні служби розгрібали завали. Михайло розпрямив плечі, набрав суворого, серйозного вигляду, увімкнув обидва телефони, смартфон і айфон. На одному трохи допомагала «Сірі». Хоча вона давала більш загальну інформацію, шукала тексти законів визначала терміни, але постійно радила звернутися до фахових юристів. Натомість у ChatGPT він знаходив потрібну термінологію, хоч той теж спрямовував  до «висококваліфікованих юристів», що Михайло ігнорував. Тут слід було напустити ману і дати людям якусь віру та впевненість, що зло буде покаране.

– Ви ж є постраждалими від воєнного злочину. Не військового а саме воєнного, – говорив він і роз’яснював деталі, як їх свідчення доноситиме міжнародним інстанціям, а ті, можливо, таки доведуть справу в судах до вироку. І головне, що завдяки цьому власникам зруйнованих домівок можна буде сподіватися на відшкодування.

А може й міжнародні донори, тобто організації, які допомагають нужденним, дадуть якусь допомогу. Наприклад, вставлять розбиті вікна, а якщо геть будинок завалився, то складуть кошторис і компенсують втрати. Так, таке бувало! Або дадуть гроші на лікування, повезуть в санаторій…

Люди слухали і вірили, він уже консультував і поліцію. Упевнено поводився з конторськими, тобто представниками СБУ, які все фіксували в перший і другий день вибуху. Тих хлопців було видно за сто кілометрів, проте, оскільки більш досвідчені були відправлені в ті регіони, де точиться війна, то тут, у віддаленій від фронту області, лишилися ще не до кінця вбрані у пір’я хлопці і дівчата. Вони часто кліпали на все очима. Хоч і навчені були на всіх дивитися з підозрою, проте глибоко не копали.

В обід одна з місцевих шкіл привезла до намету Червоного Хреста їжу. Нічого хитрого – каша або картопля, котлета, салат, чай, пиріжки. Михайло був щасливий. На свіжому листопадовому повітрі їлося добре. Він відчув якесь внутрішнє задоволення від того, що робив.

На купі деревини обабіч дороги Михайло розгорнув папірець, почав малювати лінію і крапками позначати номери будинків.

Отже, тітка з розбитим чолом була з номеру 101, мабуть, оця купа будівельного сміття з нього. А ця пара літніх людей, яких він опитав, звідси… Вони казали, що це 97-й номер. Хм, якщо пригадати інших, кого він опитував, то інші купи цегли можна позначити з одного боку як 95-й номер будинку, а по інший бік 102-й. Отже 99-й будинок, по якому ніхто йому нічого не коментував, був оцією крапочкою…

Михайло підвів погляд і дивився, як трактор підважив поламаний пліт, потім відсунув якісь дошки. Мабуть ота конкретна купа і є номером 99. Так, Михайло визначив свою ціль.

Після цього слід було зникнути з очей, щоб не мозолити нікому очі. Бо занадто цікавим теж не можна бути. Він пішов до Миколи, якому вже підключили електрику, щоб підзарядити телефони.

– «Сірі», що таке доля? – запитав у мікрофон.

Не слухаючи бездушного голосового повідомлення, вимкнув Інтернет і підключив обидва майже розряджені телефони до розетки. Сам на задньому дворі закурив і замислився, повернулося відчуття часу, який спливав… Так було і в тюрмі, він просто відчував як плине час. Повернувшись до будинку, узявся знову переглядати законодавство.

Третього дня важка техніка майже перевезла все на міське сміттєзвалище. Лишилося небагато, зокрема, і фундамент будинку 99. Він був суцільний, бетонний. Дядько будував хату на совість. Михайло теж видовбав  яму у стяжці під підлогою на совість, а потім залив те місце на совість цементом. Екскаватор зачепив плиту з землі, що колись була підлогою зі стяжкою і металевою сіткою в ній, та поклав на вантажівку. Михайло підскочив до водія, показуючи своє липове посвідчення юриста.

– Там на сміття вивезли не те, що треба, тож люди вже заяву написали, я їх спинив від подальших дій. Хочу проїхатися з вами, щоб зафіксувати усе, – намагався перекричати двигун, називаючи якісь закони, які ніхто з нормальних людей не сприймав в таких ситуаціях.

Водій знизав плечима. Михайло заскочив до кабіни. Міське сміттєзвалище було недалеко.

Дорогою ще говорив про закони, за якими можна судити всіх, хто вивозив на сміття не те, що треба. Водій кліпав очима, цигарка у нього аж шкварчала.

На сміттєзвалищі плиту скинули трішки віддалік. Михайло зробив вигляд, що балакає по телефону з людиною, проте спілкувався з «Сірі».

– Кажуть люди, що то сусіди взяли балки, тож вертаймося, відбій, – сказав водієві, але дорогою попросився вийти на одній із зупинок, мовляв, треба в центр до міської ради.

У центрі орендував авто і купив перфоратор, кілька пляшок горілки...

З наближенням ночі повернувся на сміттєзвалище, показав охоронцю документ, наплів про обурених постраждалих, зайшов до нього в будку, розговорилися. Відбуваючи термін, Михайло вивчив загальні больові точки у людей: родина, робота, гроші, несправедлива влада, пільги, біль за втраченою молодістю… У підсумку за якісь півгодини вони з охоронцем уже пили по чарці, Михайло розповідав побрехеньки про свою адвокатську кар’єру, якої не існувало. Охоронець сміттєзвалища колись був трудовиком у школі, найбільше його пекло, як поводилися з ним діти мажорчиків. Він вилив товаришу по чарці свій біль. Той підливав, охоронець говорив, урешті вирубився. Михайло мав досвід пиття, пити міг довго, був в цьому сенсі витривалим, хоч за потреби горілку міг не вживати зовсім.

З перфоратором він побрів до того блоку, який колись був підлогою у хаті тітки і дядька. Посвітивши ліхтариком, налякав собак і котів. Урешті знайшов у плиті місце, що вирізнялося, заляпане так-сяк цементом. І узявся до роботи. Боявся лише, щоб акумулятор до часу не розрядився, але роздовбав потрібне місце швидко. Вийняв дерев’яну коробку, постояв пару секунд, ловлячи цю мить, і повернувся до машини. Собаки дивилися на нього здивовано, крізь ніч. У маленькій будці охоронця світилося, дядько спав за столом.

Всівшись у машину, Михайло від’їхав від сміттєзвалища, доки не опинився в передмісті. Та це його не заспокоїло. Бо чого б то машина раптом стала край дороги? Надворі війна, запроваджено комендантську годину. Та є місце, де й у пізній час ніколи не стихає життя? Тож він поїхав до міського залізничного вокзалу, і вже там вимкнув двигун і дістав коробку.

То було від дядька, від людини, котра вірила у кращу долю племінника. Вони з тіткою не мали дітей, дядько взагалі не дуже любив людей. Йому подобалася історія, чорна археологія. Тож назбирав дечого, і найкраще відклав у коробку на важкий день. Михайло міг забрати її коли завгодно, але він, коли тітка і дядько обоє потрапили до лікарні, вклав ту коробку в підлогу і забетонував. Там було найцінніше – золото. Каблучки, персні, ланцюжки,  кульчики, монети, хрестики, якась древня застібка. І все давнє, цінне. Ну, принаймні тепер гроші будуть. Він все вклав назад, тоді в наплічник, і пішов орендувати кімнату на вокзалі. Все-таки попереду було нове життя, слід було виспатися.

Читайте також: Назарій Вівчарик «Колекціонер»

Підтримати проект