онлайн-журнал про книги та літературу
Каріна Армлос – уродженка Запоріжжя. У 2015 році переїхала в Чехію, де вийшли її перші романи. На сьогодні у авторки вже 5 книжок українською, чеською та англійською мовами. Після початку повномасштабного вторгнення Каріна стала засновницею українського культурного центру «Spilka» у Празі та займається культурною дипломатією. Її лекції про українських митців проходять у різних країнах Європи та ставлять за мету просувати образ українською культури через красу та вишуканість.
Як авторку п’яти книжок, мене досі дивує, як процес написання роману поєднує щоденну працю і маже неконтрольовані підсвідомі процеси, які важко виміряти чіткими критеріями. Деякі речі в роботі над книгою більше пов’язані зі свідомими речима, інші – безсвідомими, втім якщо говорити про тему, або ідею роману, вона, переважно, належить до останніх.
Теми для моїх книг, приходять до мене постійно, і поки не переможе найгучніша, я її не почую. Коли вже маю ідею-переможницю, тоді починається найцікавіше.
Відтепер я думаю про неї усюди. Коли їду в метро, веду дитину в садок, чи їду за кермом. У кафе, на зустрічі з друзями, приходять слова і теми діалогів. Власне так і сталось з початком книги «Дорослі дівчата». Пам’ятаю, я вийшла з трамвая на зупинці головного вокзалу і початок прийшов до мене повністю й одразу – саме у тому, завершеному вигляді який існує на папері сьогодні.
Зі сказаного може виглядати, ніби підсвідоме дарує авторам шматки готового тексту, а книга пишеться в казковому стані марення-натхнення. Втім, як зауважено вище, письменництво є складним поєднанням інтуїтивних процесів, щоденної праці та навичок. Тож шлях, від появи ідеї до завершення роману такий довгий, що книга, подекуди, губиться в дорозі та може ніколи і не статись.
Між тим і сама ідея рідко вигулькує з нізвідки. Їй передує проблема чи стан стурбованості чимось. Наприклад, ідеї роману «Дорослі дівчата» передувало бажання дослідити тему материнства з різних точок зору. Передбачалось, що різні погляди уособлюватимуть три героїні, які одразу задумувались максимально різними.
Перша – пережила важку післяпологову депресію, про що, на мою думку, в момент створення книги (2018 рік), в Україні говорили замало. Як і про жінок, що втратили дитину при вагітності. Це максимально табуйована тема, з якою жінка лишається на самоті, подекуди, покладаючи провину на себе. Саме це почуття вини і комплекс проблем уособлювала друга моя героїня. Ну і третя, за задумом, мала позицію «чайлдфрі».
За місяць після початку написання книги, я дізналась що вагітна вдруге, тож проблема персонажки, яка втратила дитину, дещо пом’якшилась, а сама вона трансформувалась у героїню, яка довгий час не може завагітніти. Втім, актуальність кожної з тем, через неозвученість у суспільстві, зберігалась, а книгу ми писали вже у співавторстві з моєю донькою.
Мені близькі та знайомі стан і думки кожної з героїнь – когось з власного досвіду, когось з найближчого оточення. Залишалось тільки дослідити, як поведуть себе ці три прототипи, якщо замкнути їх в одному будинку.
Вже під час написання, не питаючи мене, історія трансформувалась. Поступово я зрозуміла, що наскрізною має бути розповідь матері героїнь. Вона і її досвід, це те, на чому будується книга, а дівчата вже радше як наслідок. Стиль їх виховання – результат рішень які знайшла мати у відповідь на життєві проблеми. Дорослішаючи кожна з сестер реагує на цю особистість, вибудовуючи унікальний сценарій.
Звісно, діти як продовження батьків – ідея не нова, тож вимагала, як мінімум, нового підходу. За задумом, спочатку сестри бачать мати виключно як «дорослого». Людину, не завжди успішну, інколи незрозумілу й відчужену. І лише знайомлячись з її щоденником починають бачити таку ж дівчинку, якою були самі. І о диво, раптово усі ці уявлення: «якою повинна бути мама», усі претензії та засудження стають не актуальними. Вони просто не клеяться до розгубленого підлітка. Тож, уявлення про (не)успіхи матері в дорослому віці, її характер і вчинки, дівчата мають переписати для себе заново, в новому контексті. І власне оттакий підхід до теми батьків і дітей, виглядав, як на мене, достатньо свіжо.
Книгу я дописала у 2019 році. За п’ять років її шляху, вона отримала перевидання, в якому я змогла внести правки, прибравши речі, що на сьогоднішній день є очевидними тригерами. Наприклад, щоб розкритися, головній героїні не обов’язково казати, що вона як і більшість людей її віку, виросла на імперській літературі. Після 2022 такі речі виглядають атавізмом, тож я їх з насолодою видалила – цілим абзацом.
Недопрацювання сюжету чи діалогів які були не очевидними п’ять років тому і які я помітила зараз, не виправляла. Бо тоді б довелось переписувати книгу. Не тому, що вона така погана, а тому що я вже зовсім інша авторка.
«Дорослі дівчата» – останній мій роман, що писався сам собою. У ньому я огортала в художню оболонку спогади й думки – потреба щось вигадувати була мінімальною. Повномасштабного вторгнення тоді ще не трапилось, тож, я просто сідала і кожен день писала норму слів.
Між тим, саме цей спосіб написання – з виконанням норми слів, мені підходить найбільше. Є настрій, немає, ти сідаєш і пишеш. Потім, якщо хочеш видаляй, але м’яз письма повинен тренуватись щодня. Тільки тримаючи себе у формі, через «не хочу» і відсутність побутових умов, можна бути впевненим, що потім, коли умови і настрій з’являться, ти дійсно викладешся на всі сто.
До того ж, рутина, це складова тієї самої щоденної праці, без якої жодна ідея, навіть найгеніальніша, не зможе дістатись фіналу. Ідеї, як брили чудового мармуру – трапляються щодня. Втім, якщо ти не здатен обробити їх, склавши у довершену форму, вони так і залишаться ідеями, яким далеко до готового роману.
