онлайн-журнал про книги та літературу
Документальні свідчення й інтерв’ю говорять про те, що кожне місце має свої культові будівлі та простори, які істотно впливають на маркетинг та вирізнення місця з-поміж інших, а це — важливий компонент формування місцевої ідентичності. Місцеві міські ікони, наприклад, такі як Пляс-Віль-Марі у Монреалі, чи міст Еразма в Роттердамі, чи Ротонда-Тавер у Бірмінґемі, мають статус культових серед жителів цих міст, хоча мало хто за їхніми межами чув про ці споруди чи бачив їхні зображення. Вони культові для місцевості, для людей, які регулярно бачать їх і користуються ними. Більшість людей можуть назвати такі місцеві ікони — будівлі й простори, про які в районі чи навіть у місті чули практично всі, місця, де збираються молоді й літні люди, куди люди приходять за особливої нагоди. «Кожна репрезентація Монреаля має зображення Пляс-Віль-Марі. Тепер ця будівля здається дещо банальною й губиться поміж інших хмарочосів, але у 1960-х роках, під час Всесвітньої виставки 1967 року, це був найкрутіший, найсучасніший символ Монреаля світового рівня. Його регулярно називали “нашим Рокфеллер-центром”, чи “нашою П’ятою авеню”, завжди у порівнянні з Нью-Йорком та, до певної міри, Парижем». Міст Еразма в Роттердамі, з іншого боку, можна назвати місцевою іконою-заміною — новим етапом у культовій послідовності на місцевому рівні. З 1960-х років найпомітнішою місцевою іконою була Єврощогла з Космічною вежею, символ нового Роттердама, що постає з попелу Другої світової війни. Потім же: «Міст Еразма став новою іконою Роттердама у перший же рік існування, радо прийнятий рівною мірою широкою громадськістю, професіоналами й чиновниками. Він замінив Космічну вежу 1960-х років, яка раніше зображалася на всіх рекламних матеріалах міста».
Зображення нового мосту можна побачити на обкладинці мапи міста, яка вітає вас в аеропорту чи на вокзалі, на мішках для білизни у місцевих готелях, і по всьому місту в цілому. Розроблений видатним нідерландським архітектором Беном ван Беркелем з UNStudio, міст відкрився у 1996 році і за незвичний асиметричний пілон отримав прізвисько «Лебідь».
Образ мосту Еразма — витончена високотехнологічна споруда типу, який зазвичай асоціюється з Сантьяго Калатравою, нова версія модерністської машинної естетики швидкості й обтічності, вписана у фірмову галочку Nike епохи капіталістичної глобалізації. Це спостерігається по всьому світу — приблизні обриси унікально культових мостів Калатрави відтворюються у великій кількості у вигляді типових ікон для місцевих спільнот. Інша естетика превалювала в Бірмінґемі, у Великій Британії, з першою визначною круглою вежею в місті. «Починаючи з 1960-х та 1970-х років, коли було знесено старий Буллрінґ, Джеймс Робертс збудував офісну вежу, «Ротонду», і вона стала місцевою іконою, можливо, тому, що була кругла. Коли були оприлюднені нові плани Буллрінґа, люди захотіли залишити «Ротонду», тож можна сказати, що вона є пам’яткою улюбленою». Інші подібні місцеві ікони замінила нова унікально культова й видовищна споруда, універмаг Selfriges, потенційна глобальна ікона. Утім, «Ротонда» не була повністю затьмарена в місцевому масштабі. У 2005 році було оголошено, що модна компанія Urban Splash перетворить її на розкішний житловий будинок. Їхній представник іззахватом зауважив: «Це неймовірно. Нас закидали запитами ще до початку маркетингової кампанії. Усім хочеться жити в іконі». Порівняння нещодавно відновленої Ротонди як місцевої ікони і розташованої неподалік потенційної глобальної ікони Selfriges порушує питання класових чинників у визначенні культовості. Вони очевидні для розкішних квартир, але не настільки очевидні для Selfriges, у якому відчайдушна і всеосяжна хватка споживацтва відчувається значно сильніше.
Ще одна нова споруда в Бірмінґемі порушує тему про можливість перенесення культовості. Йдеться про показовий випадок, коли у 2003 році глибоко шанований Кен Шаттлворт пішов з Fosters після чуток про те, що він доклався до дизайну кількох приписуваних Норманові Фостеру культових будинків значно більше, ніж вважалося. Нова будівля Шаттлворта, «Куб», який маркетологи називають «культовою пам’яткою Бірмінґема», рекламується в його рідному місті як міська ікона. З огляду на «Огірок» та аеропорт Чхеклапкок у Гонконзі, Шаттлвортове портфоліо світового рівня переходить з Fosters до його власної фірми MAKE, а «Куб» досконало вписується в орбіту споживацтва: «Ця споруда світового класу гордовито височіє на горизонті міста. Видатна двадцятип’ятиповерхова будівля дивовижним чином поєднує першокласні офіси, торговельні приміщення, розкішні апартаменти, бутик-готель, ексклюзивні ресторани над каналом, бар шампанського з видом на виднокрай, розкішні спа та найбільшу у Великій Британії автоматизовану автостоянку».
Чи можемо ми узагальнити, що відрізняє місцеві ікони від усіх інших споруд та просторів району чи міста? Поняття пам’ятки в урбанізмі добре розроблене, особливо в роботі Лінча. Як зазначалося раніше, пам’ятки зазвичай височіють над простором, і місце їхнього розташування часто має історичне значення, як, наприклад, воєнні меморіали та годинникові вежі. З іншого боку, ікони не конче виділяються фізично (у прикладі Роттердама високий шпиль замінив відносно низький міст), але для того, щоб стати культовими на будь-якому рівні, вони мусять мати певне інституційно схвалене символічне / естетичне значення. Саме це надає смислу їхнім помітним символічним / естетичним якостям, робить їх відомими, а отже, й культовими у місцевому контексті. В епоху глобалізму цими процесами керує корпоративний сектор, не зважаючи на те, чи окремі будівлі й простори спонсоровані державою або приватним сектором, чи, як це дедалі частіше буває, різноманітними державно-приватними партнерствами — вони завжди мають бути комерційно привабливими. Очевидно, що справою бізнесу є бізнес, менш очевидно те, що справи державні часто керуються корпоративними й політичними фракціями ТКК, у міському плануванні так само, як і всюди.
Історично національні ікони, як правило, є будівлями й просторами, спорудженими державою або релігійними інституціями, і характеризуються зазвичай значною виразністю там, де йдеться про монументальність та представницькі скульптурні риси. Нині суттєвий масив літератури про архітектуру і владу досліджує, як споруди й простори втілюють співвідношення сил, і як звичайний громадянин або вірянин може зчитувати політичні чи релігійні послання з цих ікон. Культова архітектура могутніх держав (включно з тими, які були такими в минулому, але не є такими тепер) часто перетинає кордони, а тема архітектури й імперіалізму привернула чимало уваги науковців. Герст пропонує далекосяжні роздуми на ці теми. Авжеж, будівлі й простори, створені державними й релігійними органами, продовжують зводитися, і дослідження культової архітектури й капіталістичної глобалізації ставить питання про те, чи процес надання культового статусу в епоху до глобалізму, зберігся, перейшовши у нього. Пишучи про Рокфеллер-центр на Мангеттені, Керол Крінскі міркує на цю тему наступним чином:
Щоб місто було цілісним для мешканців і відвідувачів, воно потребує певних орієнтирів, які формують райони й допомагають пересуватися містом. Може вистачити однієї вежі, але чітко визначена група будівель, відмінна від сусідів, нехай і не кардинально, допоможе орієнтуватися у значно більшому просторі. Колись такими головними орієнтирами були собори та територія навколо. У сучасному світі приваблюють і надихають неймовірною висотою, незвичними розмірами чи об’єктами інфраструктури офісні споруди
Чи існують насправді глобальні ікони? Building Design опублікували статтю під назвою «Будівля Swiss Re спроєктована Фостером — найшанованіша споруда світу» і в ній надали результати опитування 200 найбільших архітектурних фірм світу. «Огірок» став єдиною спорудою ХХІ століття і єдиною британською спорудою, яку архітектори з усього світу включили до десятки найкращих усіх часів. Перше місце посів Сіднейський оперний театр, за ним — Музей Ґуґґенгайма в Більбао, і трохи класики початку ХХ століття (Будинокводоспад Райта та Барселонський павільйон Міса). Такі опитування часто проводяться в архітектурному світі та й у багатьох сферах культури і завжди приблизно, якщо й не остаточно, показують оцінку професіоналів.
Після подій 11 вересня прозвучало чимало коментарів щодо того, що втрата веж-близнюків означає у контексті питання про глобальні ікони. Стаття Девіда Діллона у Dallas Morning News від 18 вересня 2001 року добре підсумовує цю тему: «Культові споруди з першого погляду підказують нам, де ми перебуваємо. Ейфелева вежа, Сіднейський оперний театр, [СентЛуїсська] Арка-ворота, Пентагон і Всесвітній торговий центр. Зазвичай вони великі й ексгібіціоністські, тож достатньо короткого погляду, щоб налаштувати наш візуальний та емоційний компас. І коли вони зникають, на цьому місці утворюється психологічна порожнеча, наче пам’ять нас раптово підвела, і ми втрачаємо орієнтацію». Один нью-йоркський архітектор висловив це дуже яскраво: «Вежі-близнюки розташовували вас у місті, кидали якір до Мангеттена, вони були символом культових споруд». Теоретик повсякдення Мішель де Серто починає розділ «Гуляючи містом» з виду зі 110-го поверху Всесвітнього торгового центру: «наймонументальнішої споруди західного містобудування». Однак деякі мої респонденти стверджували, що вежі-близнюки стали культовими лише після 11 вересня, наприклад: «Аль-Каїда добре усвідомлювала символіку веж. Важливим було не руйнування споруд, а образи руйнування, їхня знаковість — саме це справило такий приголомшливий вплив»; і «відсутність Всесвітнього торгового центру цікавіша за його присутність».
Ідея того, що глобальні ікони мусять бути високими, дуже поширена й пов’язує дискусію про культовість із дискусіями про монументальність, архітектурні образи міст та те, що Томас ван Левен називає «тенденцією думки, спрямованої в небо». Фірма міської інформатики Emporis у 2015 році виміряла сотню «найбільш вражаючих архітектурних образів» за загальною кількістю поверхів — вийшло дуже цікаве чтиво. Список очолює Гонконг, другим іде Нью-Йорк, за ним — Сінгапур, Москва, Сеул, Дубай, Чикаго, Шанхай, Сан-Паулу та Бангкок; Токіо посіло 11-те місце, Шенчжень — 15-те, Лондон — 44-те, а Париж — 66-те. Упізнаваність обрисів будівлі, особливо на лінії обрію, є однією з найпопулярніших ознак проєкту «Ікона». Цікавим і доволі поширеним прикладом цього є практично примітивна символіка горизонтів Мангеттена на скромних вітринах магазинів у швидко оновлюваних районах багатьох міст.
Будівлі й простори, які використовуються для установчих або перших планів у відомих по всьому світу фільмах чи телешоу, нині майже гарантовано отримують свого роду культовий статус у широкої громадськості, хоча це не значить, що люди, які впізнають ці будівлі, зможуть назвати їх або архітекторів, які їх спроєктували. Скільки людей за межами Маямі, які дивилися «Поліцію Маямі», знають назву Атлантіс-Білдінг чи чули про архітектурну фірму Arquitectonica? Скільки людей за межами Лос-Анджелеса, які дивилися «Того, хто біжить по лезу», знають назву Бредбері-Білдінг, чи її архітектора Джорджа Ваймана? Чи впізнають любителі Бетмена Будинок Сенату Лондонського університету? Можливо, серед тих, хто бачив «Людей у чорному», більше людей знають назву Музею Ґуґґенгайма в Нью-Йорку та ім’я Френка Ллойда Райта (ймовірно, найвідомішого з усіх архітекторів, які коли-небудь жили). Місцеві й національні ікони стають глобальними завдяки суміші реклами й особливого символізму / естетики культовості, яка доводить, що культова архітектура — це суспільний продукт. Утім, ці унікальні ікони — не єдиний вид ікон, які мобілізуються на благо культури споживацтва та «Проєкту “Ікона”».
