онлайн-журнал про книги та літературу
Роман Густава Флобера «Пані Боварі» – безумовно, одна з найпопулярніших книжок у світовій літературі. Про це зайвий раз свідчить, як мінімум, півтора десятка екранізацій. Тільки за останні кількадесят років найбільш помітними, стали кіноверсії Клода Шаброля (1991 р.), Тіма Файвелла (2000 р.) і Софі Бартез (2014 р.).
Дивовижна річ (хоч прецедентів не бракує), наскільки один і той же художній текст перетворюється на джерело настільки різних інтерпретацій. Поміркуємо про них далі.
Клод Шаброль дав сатиру на буржуазне суспільство. Його мадам Боварі є плоть від плоті того брехливого міщанського середовища, в якому вона існує. Це павуки в банці. Її прагнення не вибиваються понад рівень загалу, хіба лише прикриті фальшивим псевдоромантичним флером, наслідком хибного «виховання почуттів». Ізабель Юппер грає владну, амбітну і потайну жінку. У жорстокій грі за успіх вона зазнає поразки, бо недосвідчена і самотня. Її сльози породжені злістю, а до самогубства провадять муки ураженої гордості, потоптаних амбіцій. Така безутішна і жовчна картина життя примушує згадати фільми Луїса Бунюеля, зокрема «Щоденник покоївки». Бунюель не дає нагоди наївному глядачеві, котрий, звісно, звик до самозамилування, ідентифікувати себе з жодним із потворних чи жалюгідних кіногероїв, а інакших наразі не знайти. Утім, у цій кінострічці Шаброля загальну атмосферу гнітючості рятує легкий наліт комізму в закадровому коментарі, що й виявляється єдиною світлою плямою у всьому цьому паноптикумі.
Натомість англійська екранізація 2000 р. ніби опонує французькій 1991 р. Емма Боварі у виконанні Френсіс О’Коннор – романтична героїня, цілковито чужа своєму оточенню. Жвава і відкрита попервах, вона поступово під тиском обставин вдається до обману. Це суперечить її натурі. Адже вона від народження цілісна і сонячна особа, далека від внутрішніх колізій, рефлексій щодо проблем гріха чи провини. Зло, яке вона чинить чоловікові, здається незумисним і спонтанним; те зло, що випадає на її долю, має вигляд суцільного непорозуміння. Життя, що його вона так любила, виявилось незбагненно жорстоким до неї. Емма гине від розчарування і внутрішнього спустошення. Її трагедія – це, так би мовити, «реквієм за мрією».
Пані Боварі у постановці Софі Бартез явно замислювалася як образ жертви. Центральний для усього фільму епізод полювання слугує камертоном глядацького сприйняття. Навіть колір улюбленої світло-коричневої сукні Емми нагадує забарвлення хутра загнаної у пастку тварини. Як дитя природи, помирає Емма не вдома, на руках турботливого Шарля, а на засипаній осіннім листям лісовій стежці. Сцени монастирського життя героїні посідають у стрічці важливе місце. Це при тому, що сюжет роману у фільмі помітно скоротився. Поведінку пані Боварі багато в чому визначає болісний внутрішній вибір. Ця Боварі (акторка Міа Васіковська) гине від мук совісті, від нерозв’язних внутрішніх суперечностей. Для неї однаково важливими є і голос обов’язку, і голос серця. А цим уміло користаються недоброзичливці, граючи на її слабкостях, розхитуючи сумніви. Отож, виходить, що чисту, довірливу душу руйнують корисливі людці. Сумний фінал зумовлений не стільки власними прорахунками чи провинами Боварі, скільки збігом обставин, несприятливим середовищем.
Тож за суб’єктивною шкалою оцінок означені кіноверсії можна назвати приземленою, піднесеною і поміркованою. Емма Боварі з’являється у трьох іпостасях: чорта, ангела, пересічної жінки. Або так: завзятий, хоч і недосвідчений гравець; по-друге, імпульсивна романтична особа; по-третє, довірлива душа. У чоловічих екранізаціях наголошено крайнощі характеру, у жіночій – бачимо звичайну жінку в несприятливих обставинах.
