Велика брехня. Методи, наративи та динаміка заперечення Голодомору

Харків: Видавець ФОП Панов А.М. 2023

Навряд чи книга львівського історика Андрія Козицького «Велика брехня. Методи, наративи та динаміка заперечення Голодомору» зацікавить аж таку велику аудиторію. Все-таки вона є науковим дослідженням, а значить має обмежену цільову аудиторію. Втім вона буде знахідкою для фахівців і можливо цікавою для ще однієї аудиторії. Але про все по порядку.

Для фахівців книжка mustread, бо в ній кілька важливих тем висвітлені чи не найкраще, а кілька взагалі підняті вперше. Для того, щоб дати такому читачу-фахівцю перше враження я далі більш детально розгорну наведену вище думку. Отже, автор чи не найкраще за інших аналізує так звану операцію «Фарисеї» або пропагандистську кампанію радянських спецслужб проти української діаспори, яка у 1980-х роках активно відроджувала пам’ять про Голодомор, зокрема згадує і маловідомі статті радянських істориків в зарубіжних та українських виданнях. Козицький добре описує подальшу корекцію радянського позиціонування щодо Голодомору, яка мала місце за доби перебудови та після розпаду Радянського Союзу, та показує, що сучасний російський наратив щодо голоду бере свій початок саме з тих часів. Чудово та доволі розлого написані розділи про заперечення Голодомору в сучасній Росії та в незалежній Україні. В останньому розділі автор об’єднує під поняттям «заперечувач» Голодомору досить різних політичних та публічних дієвців, а саме комуністів-політиків, прокомуністичних істориків, проросійських журналістів, українських проросійських державних діячів доби Януковича, ліберальних істориків, які в основному виступали проти Закону про Голодомор, прийнятого ВРУ 2006 року. Їхні імена читачі знайдуть в книжці.

Перелік тем, які автор піднімає в українській гуманітаристиці вперше, значно ширший. В першу чергу, він дає історіографічний та теоретичний контекст, а саме формулює дефініції, розповідає про загальні способи та типології заперечень геноцидів, наводить приклади заперечень Голокосту, геноциду вірмен, геноциді в Камбоджі, Руанді та Сребрениці, знайомить із абсолютно невідомою для українських читачів історіографією. Заслугою автора є те, що він надає опуклості та наповнює додатковими фактами кілька уже відомих сюжетів. Один із них стосується того, що під час Голодомору радянська преса багато писала про начебто голод в західних країнах, таким чином вибудовуючи абсолютно брехливий контраст радянського щасливого життя напротивагу голоду на заході, хоча насправді все було, як ми знаємо, далеко не так. Інший сюжет обертається навколо дискурсу про «непоінформованого Сталіна», який начебто не усвідомлював реального стану справ у країні, або нічого не знав про Голодомор, а якби усвідомлював і знав то неодмінно якось би зарадив лихові. Цікавими є авторський аналіз «Короткого курсу історії ВКП(б) та офіційний радянських біографій Сталіна на предмет представлення там колективізації, а також акцент на тому, що складовою нинішнього російського позиціонування щодо Голодомору є твердження, що велику частину відповідальності за Голодомор несе керівництво Радянської України, яке свідомо дезінформувало Москву щодо стану справ у республіці. Треба авторові віддати належне і за аналіз неофіційного російського дискурсу заперечення Голодомору: до цього дискурсу входять ненаукові популярні книги про Голодомор, документальні фільми, розраховані на масового глядача, тексти та відео блогерів, які частенько висловлюють просто-таки абсурдні версії у своїх спробах пояснити, а заодно підважити та дискредитувати Голодомор.

Автор дійсно виконав велику роботу із адаптації західних напрацювань до випадку Голодомору та систематизації наявних фактів, що вкупі призвело до створення окремого наукового поля, що стосується аналізу заперечення Голодомору. Це важливо, бо тепер поряд із публікаціями про заперечення Голокосту та інших геноцидів є грунтовна публікація і про заперечення Голодомору.

Єдине, що викликало в мене невелике несприйняття, так це те, що така «заперечувальна парадигма» не є найкращим підходом для вивчення та розуміння радянських та російських інформаційних та пропагандистських стратегій, зокрема і тих, що стосуються Голодомору, адже в історичній перспективі радянські та російські спецслужби та пропагандисти заперечуючи Голодомор користувалися своїми звичайним набором інструментів. Вони застосовували ті ж технології, які були в них на столі і щодо інших приводів. Тому звужуючи ці технології лише до кейсу Голодомору ми ризикуємо не побачити більш загальної картини. Іншими словами, вони контролювали інформацію про Голодомор, заперечували, розмивали, баналізували, відволікали увагу від цієї пам’яті, розробляли багатоходові спецоперації саме в такий спосіб як вони це робили не лише тому, що розголос про Голодомор був для них небезпечним, а й тому що це були звичайні для них практики та технології. Для аналізу радянських та російських інформаційних стратегій проти пам’яті про Голодомор необхідний більш широкий контекст за дискурс «заперечення Голодомору», що його використовує автор. Сам по собі ці стратегії «заперечення» не є достатньо самодостатніми, а лише складовим елементом радянських та російських інформаційних воєн.

Цю думку можна проілюструвати за допомогою, того, що автор називає радянською «казкою бочки». Йдеться про те, що радянські спецслужби для того щоб відволікти увагу від Голодомору інспірували судовий процес над інженерами британської компанії «Metropolitan-Vickers», а потім коли місія була виконана спустили все на гальма. Власне, йдеться про універсальну стратегію переключання медійної уваги із небажаної теми на бажану або нейтральну, що радянські та російські пропагандисти неодноразово успішно застосовували і зараз продовжують робити. На мою думку, тут тяглість радянських та російських інформаційний кампаній як таких важливіша ніж тяглість їхніх інформаційний кампаній виключно щодо Голодомору.

Хоча з іншого боку можна сказати, що кожна наступна генерація радянських та російських пропагандистів використовували напрацювання попередників. Наприклад, у відомій книзі «Омана, голод і фашизм», яку підготували в надрах КГБ та видали англійською у 1980-х рр. в рамках операції «Фарисеї», використані статті такого собі Луіса Фішера, який писав проти Голодомору у 1930-х роках.

Але в будь-якому разі, автора легко зрозуміти, адже його головним завданням було ввести тему Голодомору до вже існуючого дискурсу заперечення геноцидів, а потім вже все інше, і треба віддати йому належне, бо він із цим завданням добре справився.

Тепер давайте виокремимо іншу аудиторію, якій ця книга може бути цікава. Можливо вона стане в нагоді тим, хто розмірковує над образом українського майбутнього у світлі нинішніх викликів, пов’язаних із російською агресією та війною.

До війни усталився якийсь хиткий компроміс щодо того де провести межу між «русским миром» та «українським світом». Ця межа між українською національною пам’яттю та російським/радянським образом минулого, між правами та обов’язками україномовних та російськомовних і т.д. проходила в освіті, політикумі, медіях. Нині ця межа внаслідок війни зруйнована. Вже очевидно, що нова межа має більше враховувати інтереси носіїв української ідентичності, адже тільки на цьому ґрунті можна зберегти високий рівень суспільної мобілізації так необіхідний для виживання країни та народу. Ця нова межа лише формується нині і на лінії фронту і шляхом гострих суспільних дискусій, що знайшли відображення наприклад у нашумівшій розмові між Єфросиніною та Соловій.

Схожий компроміс був вироблений раніше і щодо Голодомору, ритуалу вшанування пам’яті жертв, та відповідальності за нього. Так, до війни консолідована українська позиція полягала в покладанні всієї відповідальності за організацію Голодомору на сталінський тоталітарний режим, як це визначено в преамбулі Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні». Персоніфіковано відповідальність покладалася в першу чергу на Сталіна, в другу чергу на його найближчих поплічників. Водночас санкції за перехід цієї межі та порушенні цього компромісу були фактично відсутні.

Так от моя думка полягає у тому, що в цьому новому вододілі, обриси якого зараз лише формуються, питання ставлення до Голодомору займає далеко не останнє місце, адже ще до війни воно було для українців своєрідним маркером, який визначав належність людини до певного світогляду. На мою думку, і як мені видається, із нею погодився б автор рецензованої книги, це символічне значення Голодомору нікуди не зникне, а отже українська держава та суспільство ще має дати відповідь на низку питань.

Де ця нова межа між свободою слова та суспільним інтересом та порядком має проходити? Як протистояти російській пропаганді, забезпечити гідність жертв Голодомору та їхніх нащадків, зберегти цінності українського толерантного суспільства та гарантувати суспільну єдність? Як зберегти свободу наукових досліджень але уникнути свідомого заперечення, тривілізації Голодомору? Чи має заперечення Голодомору криміналізуватися? Чи мають в Україні позбавляти дипломів, виганяти із університетів, назначати штрафи та притягувати до адміністративної та кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору як це роблять в Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії та інших демократичних країнах за заперечення Голокосту?

Книга Андрія Козицького не дає відповіді на ці питання, але розставляє правильні акценти.

Підтримати проект