Ігор Антонюк «Сірий будинок»

«Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» 

Біблія, Мт. 7,13–14.[1]

Спочатку була темрява. Потім будинок.

Сірий, як і небо. Із вікнами відкритими для всіх вітрів. Без рамок, віконниць та скла. Без жодної зачиненої квартирки. Щоб те сизе, тьмяне світло завжди проникало у кожен куточок. Заливало стіни, найменшу шпарину. Наче намагалося проникнути в середину кожного шматочку простору.

Дивно, але дверей теж не було. Жодних.

Спочатку я не давав віри цьому витвору хворої уяви. Вагався, обдумував. Шукав безглузді пояснення. Вигадував гіпотези. Довго не виходив з кімнати, яка скидалася на сірникову коробку. Невеличку камеру-одиночку, а не мою колишню квартиру.

«Куди все поділося?» — запитував себе подумки.

Тепер у моєму розпорядженні було лишень ліжко, стіл та один стілець. Безмежний отвір замість вікна та ніяких дверей. Коридори, якими гуляв вітер. Сусідні кімнати з поодинокими мешканцями. І щоденний біль у грудях, що приходив до мене, мов на побачення, час від часу.

— Сіріє, — наче мантру, щоденно повторював мій сусід.

Чоловік років під шістдесят із посрібленою чуприною та такого ж відтінку короткою борідкою. Синюватими глибоко посадженими очима. Розкосим шрамом, що тягнувся по правій скроні. Імені не пригадую.

— Знову сіріє, але ніякого заходу сонця. Ніякої темряви та спокою, — сплюнув він. — Клята в’язниця.

— Курорт, — грайливо промовляла моя сусідка з іншої кімнати, проходячи повз нас.

На вершечку її дитячого обличчя насунулася копиця пшеничного волосся. Дві кавові горнятка-очі розділяв кирпатенький ніс. Тонка червона лінія губ, наче намальована фломастером, що слід було давно викинути у смітник. А на її шиї завше, мов те гаддя, звисав шарф того ж сіруватого кольору. Трохи пошарпаний часом та поїдений міллю. Немов, щось приховуючи.

— Мінімум людей, галасу та щоденних проблем, — продовжувала вона, припаливши цигарку. — Спокій. А ви будете? — звернулася до мене.

— Ні, дякую, — мотнув головою. — А наш сусід думає по іншому, — співрозмовник з мене видався кепський.

— Гм, — кільце диму випущене нею, мов німб над головою святого, залоскотали мої повіки.

— А ви коли-небудь були одружені? Виховували дітей? — запитувала у мене. — Трійко малих шибеників і чоловіка-пияка на додачу? І все ваше життя: то прання, готування, прибирання, миття і так по колу. Сізіфу співчувають, але не жінкам. Вловлюєте?

Клубки диму, підхоплені вітром, розносилися кімнатою.

— Але тепер цього всього немає. Я нарешті вільна. І я закінчу…

— Що закінчите? — я перевів свій погляд з сірого неба на неї. — Що саме? Відповідайте!

— А ви не знаєте? Не здогадуєтеся? — вона кволо посміхнулася направляючись до виходу. — Не зрозуміли ще? Те саме, що й ви.

— Дурепа! — визвірився позаду мій сивочолий сусід. — Він ще й не почав. Правда, не почав?

— Що ви маєте на увазі? Що не почав? — вигукував, а моя голова йшла обертом від цього абсурду. Від цього проклятого місця.

— Те саме, що й всі! — додав старий і теж вийшов.

Я знову залишився на самоті поряд з отвором, що здавалося вікном. Довго дивився на небо, яке ніколи не потьмяніє до кольору воронячого крила. Не пустить чорні патьоки на сіре незмінне полотно. І не проллється яскравим сяйвом нового ранку. Сірий – це клята стабільність.

І за часом тут теж важко стежити. Порахувати секунди, хвилини чи години. Місяці. І тому, я не можу пригадати скільки стрілки годинника проробили стрибків, перш ніж почути:

— Я завершив! — крик старого вирвав мене з роздумів. Це було вперше, що його голос перейшов межу спокійної розмови.

Я швидко піднявся з стільця та помчав у сусідню кімнату.

Старий тримаючись за голову однією рукою, а іншою, мов дитина, розкидав сіруватий папір по кімнаті. Наче осіннє листя, списаний папір кружляв та падав додолу. І на мить мені здалося, що аркуші почали жовтіти.

— Закінчив! Закінчив! — і закрутився, мов дитина.

Він ще раз викрикнув і я побачив, як поміж його пальців показалася кров. Процебеніла по сірій підлозі, наче перші дощові каплі перед страшною грозою. Пожовклих листках паперу. Його розкосий шрам по правій скроні тепер нагадував рвану рану. Свіжу. Немов старий отримав її щойно.

— Прощай! — промовив до мене посміхаючись і розтанув на моїх очах, наче нічна примара. А розкидані сторінки, немов саламандра, почали займатися. Невеличкі язики полум’я охоплювали кімнату. Пішов сизий дим, схожий на ранковий туман, що здавлював мені горло. І тоді я ледь не збожеволів від побаченого. Не пустився берега, а світ поплив перед моїми очима…

І знову сіріло.

Коли прокинувся: голова досі гула, а біль у моїх грудях посилювався. Пирхота у горлі, нестерпно та методично, нагадувала про себе. І я все згадав: крик, старого, кров та розкидані аркуші, що гинуть у полум’ї. Швидко піднявся та давай бігти до сусіда. А в голові клубочилися думки: де всі інші? Пожежу загасили? Хто мене витягнув з палаючої кімнати?

Кімната виявилася порожньою. І абсолютно чистою, що віддавала сірістю. Жодних слідів, наче її підготували для наступного гостя.

— Він закінчив, — почув я позаду знайомий жіночий голос.

Я різко обернувся. Вона стояла в дверному отворі, точніше — просто прямокутний прохід, наче намет у вітрі. У руках вона тримала скручений аркуш паперу, щільно обв’язаний тим самим пошарпаним шарфом. Її погляд був зосередженим і водночас далеким, ніби вона дивилася крізь мене.

— Що означає «закінчив»? — запитав я, відчуваючи, як холод пробирає мої кінцівки. — Ви ж це знали, правда?

— Я лише знаю, що всі ми тут щось завершуємо, — відповіла вона, крокуючи ближче. Її тінь стала довшою, ніж дозволяло сіре світло. — Кожен отримує шанс. Одні витрачають роки, щоб зрозуміти, чого саме їм бракує. Інші, як твій сусід, завершують швидко.

— Що саме завершують? — майже викрикнув я, втрачаючи терпіння.

Вона поставила переді мною той згорток, наче це був подарунок. Потім відступила на крок і сказала:

— Закінчують свої історії. Але не всі знають, як почати їх писати.

— А я? Що це має означати для мене? — мої пальці злегка тремтіли, коли я потягнувся до аркуша.

— Це твій перший рядок, — промовила вона, загадково посміхаючись. — Подумай: чого ти боїшся найбільше? Що залишив незавершеним у своєму житті?

Я обережно розгорнув папір. На ньому був лише один рядок, написаний тремтячим почерком:

«Знайди двері, які завжди були перед тобою».

— Що це означає? — проказував я.

Вона зупинилася в дверному отворі, і я вперше помітив те, чого раніше не зауважував. На її шиї, яку завжди захищав тонкий пошарпаний шарф, показався шрам. Це був круглий, глибокий слід, який немовби врізався у шкіру. Шрам мав дивний відтінок — щось між блідо-сірим і червонуватим, наче нагадував про рану, яка загоїлася, але ніколи не забула, що її завдали.

— Тепер і я вільна! — прошепотіла вона.

А тоді її постать розчинилася у сірому коридорі, залишивши мене з одним-єдиним рядком і безліччю запитань. І у мене знову заболіло в грудях, як спогад про минуле…

[1][Переклад П. Куліша та І. Пулюя]

Підтримати проект