онлайн-журнал про книги та літературу
“Я дуже хотіла, щоб ця книжка була цілющою. Здається, я з цим впоралася”, — каже Катерина Бабкіна про свою повість “Мам, пам’ятаєш?”. Відтак авторка одразу вкладає у твір не просто ідею, а гуманістичну мету. Це навряд чи можна назвати популярним підходом до письменницької праці в Україні як до початку війни, так і після. Але, зважаючи на велику кількість щирих позитивних відгуків, співчуття повернулось авторці сторицею. Здійснити намір вдалося. Серед напрацьованого за майже одинадцять років війни пласту літератури у більшості текстів бачимо пережитий досвід автора. Прагнення зрозуміти й показати чужий — благородна ціль, а тому, безперечно, заслуговує на відзнаку.
Оскільки повість написана у формі листів героїні до мами, можна сміливо назвати її епістолярною. До авторського визначення цілющости повертатися не будемо, краще замінимо його на прикметник зі статті про твір на порталі Sestry — терапевтична. Отже, “Мам, пам’ятаєш?” — терапевтична епістолярна повість.
Текст надзвичайно актуальний, розповідає про специфічний досвід українських біженців, що постраждали від агресії РФ. До того розгортає перед читачем ціле віяло гострих проблем: війна, утеча від війни, діти війни і травматичне завершення дитинства; батьки і діти, кохання і розлука, життя і смерть. Чи не найважливішим питанням, ніби на вістрі голки, стоїть плин часу. Усе навколо змінюється, і треба з цим змиритися. А готових рішень нових проблем немає, адже ніхто достеменно не знає, як діяти. “Насправді це книга про те, як безкінечно, з усіх можливих і неможливих сил, люди бережуть одне одного та дбають одне про одного, віддаючи всю ту любов, про яку вони навіть не знали, що можуть стільки її віддати”, — зазначає Катерина Бабкіна, і це прекрасне окреслення мистецької ідеї роману.
Образ головної героїні — п’ятнадцятирічної Діани, що змушена евакуюватися до батька у Відень, правдоподібний. Справа в тому, що дівчинка живе в конкретному хронотопі історичних подій та суспільних передумов. Із зображенням соціотипу (який мав реальний прототип) Катерина Бабкіна впоралася дуже добре. Просідає саме психологічний складник, адже практично весь твір — внутрішній монолог Діани. І ось там, між рядками, несподівано спадає авторська маска, а письменниця починає говорити з нами напряму. Чи страждає від цього ідейне спрямування твору? Реалістичність — дуже страждає. Адже коли справжня п’ятнадцятирічна біженка читатиме “Мам, пам’ятаєш?”, чи відчує вона себе почутою і зрозумілою? Є ризик, що вона потоне у філософуваннях авторки, не знайшовши у тексті жодної своєї думки.
Повість, як уже згадувалося, складається з листів до мами. Вони без дати й підпису, адже творяться не для надсилання: мама зникла безвісти, а нотувати свої почуття у формі листів героїні порадила психотерапевтка Ліза. Кожна частина починається з фрази “Мам, пам’ятаєш…”, що зв’язує твір. Тому це — його назва. Виклад розмовний, відступів майже немає. Всі події ми сприймаємо, ніби слухаючи розмову дочки з мамою. Ефект підсилює те, що немає жодних традиційних елементів: прологу чи епілогу, присвят, перед- і післямови. Розділи-листи короткі — чудовий “гачок” для сприйняття, а тому важкий на перший погляд текст читається на одному подиху.
Тут же варто поговорити про мову, а це питання непросте. З одного боку, видно стилізацію: вжито сленг, як от слово кріпово (ще й дуже доцільно). У Діани навіть є слово-паразит діч, яке часами аж надто рясно виринає в тексті; знаходимо й нецензурну лексику. З другого ж боку, авторка не зраджує літературну мову. Власне, проблема полягає в розгортанні нарації: у романі є розповідачка, жоден елемент оповіді не може бути поза нею. Якщо діялоги дозволяють вживати багато засобів, то як бути зі словами автора? Хто тут насправді автор? З часом можна впертися в питання: чому підлітка пише до мами такою добірною літературною мовою, хіба це природно? Певно, це не Діана, це вже з нами говорить Катерина Бабкіна.
Значних огріхів у тексті немає. Сюжет насправді надзвичайно простий, розгортається головним чином навколо любовної лінії Діани та Давида. Війна й біженські реалії слугують, скоріше, тлом для переживань героїні. Саме за це повість після виходу отримала шквал критики, хоча й навряд чи заслужено. Загалом, у творі доволі багато “богів із машин”, починаючи з багатого батька й закінчуючи неймовірними випадковими зустрічами з потрібними людьми.
Найбільше питань виникає до образної системи. Звісно, не кожний персонаж мусить бути повнокровним: деякі просто рухають сюжет чи розкривають інших героїв. Але навіщо конкретно цій повісті племінниця Давида чи мама Марини, навіщо викладачка німецької Лея? Навіщо там, зрештою, Іванка — двомісячна сестра Діани? На початку повісті це, звісно, важлива обставина: головна героїня опиняється на польському кордоні з безпорадним малюком на руках. Але в процесі розгортання сюжету ця деталь втрачає свою важливість. Невже читачі мають повірити в те, що у п’ятнадцятирічної дитини не виникало проблем із немовлям? Здається, намагаючись спростити оповідь і наблизити її до буденности, авторка передала куті меду.
Загалом, повість Катерини Бабкіної “Мам, пам’ятаєш?” заслужено отримала позитивні відгуки та відзнаки. Вона відповідає на сучасні виклики як за змістом, так і за формою. Щоправда, цей твір здається радше швидкою реакцією на болючі події, ніж викінченим продуктом мистецтва. За свою актуальність він може заплатити місцем у літпроцесі, і через кілька років важко буде відповісти на питання, чи пам’ятаємо ми повість “Мам, пам’ятаєш?”.
Наталія Нитичук
Повість Катерини Бабкіної “Мам, пам’ятаєш?” – це не просто історія однієї родини, розірваної війною. Це голос нашого часу, який звучить у кожній втраті, у кожному листі, що так і не доходить до адресата, у кожному слові, наповненому любов’ю та надією. Твір є спробою осягнути межі людської витривалості, зберегти зв’язок із минулим і відшукати майбутнє серед руїн, у чужому світі, де все потрібно починати з нуля.
На перетині війни, особистих драм і пошуку нового життя постає історія п’ятнадцятирічної Діани, яка на руках з двомісячною сестрою вирушає в дорогу з рідного Ірпеня. Що цікаво, головні герої твору мають реальних прототипів. Серед усіх болючих оповідей, які довелося почути Катерині, письменницю найбільше зворушила історія юної дівчини з Бучі. Ця тендітна, але смілива підлітка самотужки вирушила за кордон разом із молодшим братом від другого шлюбу матері. Мама змушена була залишитися під Києвом, аби піклуватися про своїх стареньких батьків. У польському Вроцлаві дітей зустрів біологічний батько дівчини — чоловік, що вже довгий час мешкав у Австрії. Перед ним постала непроста місія: стати опорою для своєї рідної доньки і водночас турбуватися про хлопчика, який був для нього чужим.
Як зазначає сама авторка: “Я дуже хотіла, щоб ця книжка була цілющою”. Чи можна сказати, що повість має терапевтичний ефект? Імовірно, це не є її метою, і зрештою, вона й не зобов’язана виконувати таку функцію. Книжка Катерини Бабкіної – не підручник із подолання травм і не інструкція того, як пережити війну. Це твір не лише про підліткове дорослішання чи трагедію війни, а й про те, що життя загалом є складним, болісним і сповненим втрат. Авторка нагадує: коли світ руйнується, зібрати його назад таким, яким він був, уже неможливо. І саме в цьому хаосі криється сила літератури – не пояснювати, як вижити, а просто показувати, що ми не одні у своїх болях і розгубленості.
На перший погляд, центральною темою повісті є війна. Однак це лише верхівка айсберга. Бабкіна використовує воєнну реальність як тло, де проявляється головний мотив – любов, здатна виживати у найтемніші часи. Любов тут постає не просто почуттям, а життєствердною силою, що змушує триматися. У листах Діани до матері, які лежать в основі композиції, простежується це світло, попри всю втому, біль і розпач. Ці листи – не лише спосіб “виговоритися”, але й спроба залишити хоч щось незмінне в світі, котрий розсипається на друзки.
Головна героїня повісті, Діана, – це серце, що б’ється на розрив. Вона вже не дитина, але ще не доросла. Саме війна пришвидшує процес переходу з одного статусу в інший, перетворюючи звичайного підлітка на людину, здатну взяти відповідальність за життя іншої, хоч і маленької, але особистості. У її образі віддзеркалюється наш сучасний досвід: розрив між старим і новим світом, між страхом і надією. Через вчинки Діани ми бачимо, як любов і відповідальність можуть стати рушійною силою навіть у найтемніші часи.
Розвиток Діани в романі — це не лише шлях зовнішніх змін, а й глибока внутрішня трансформація. Бабкіна майстерно показує, як травма, що спочатку здається невидимою, повільно “випливає” на поверхню. Спершу Діана діє на автопілоті, ніби просто виконує обов’язки, що впали на її плечі. Але поступово крізь буденність проступає справжній біль втрати. Цей процес не лише реалістичний, але й глибоко емоційний – читач ніби стає свідком розкриття тих ран, які героїня намагається приховати навіть від себе.
Проте, попри силу образу, не все в ньому переконує до кінця. Часом Діана виглядає органічно – у її вчинках і словах ми впізнаємо справжнього підлітка, який зіштовхнувся із трагедією й дорослішанням водночас. Але іноді її рефлексії здаються надто дорослими, а думки – неприродно відшліфованими. Уявіть дівчину в п’ятнадцять, яка серйозно розмірковує про післяпологову депресію чи бейбі-блюз? Або глибоко аналізує проблеми з комунікацією у дорослих саме в таких дефініціях? Це викликає сумнів у правдивості її образу, адже навряд чи настільки юна людина здатна мислити в такому раціональному ключі. У такі моменти Діана є більше рупором ідей авторки, ніж самостійною особистістю.
Композиція повісті – це своєрідний архів людських переживань. Листи до мами нагадують щоденник або записки у пляшці, кинутій у море. Вони передають не лише думки героїні, а й стають інструментом для боротьби з травмою. У кожному листі – спроба втримати минуле, зберегти зв’язок із мамою, яка залишилася в іншій реальності. Усе це надає тексту камерності й глибокої інтимності, неначе ми читаємо справжню сповідь.
З іншого боку, у цій структурі є і слабкі місця: повторюваність думок у листах інколи створює враження циклічності, ніби героїня застрягла у часовій петлі. Цей прийом, можливо, навмисний, адже він передає психологічний стан людини у стані невизначеності, однак це може стомлювати читача.
Опис простору, у якому розгортаються події, також має дві сторони. З одного боку, контраст між зруйнованим Ірпенем і стабільним Віднем працює на глибину конфлікту. З іншого, образ столиці Австрії поданий надто поверхово, “пластиково”: це місце порятунку, але не дім, і ця чужість могла б бути розкрита яскравіше.
Вікторія Фескова
Катерина Бабкіна у своїй новій повісті, присвяченій тематиці життя біженців за кордоном, пропонує читачеві загадковий початок: жінка, яку батько забирає на кордоні, знайомить його зі своєю дитиною, котрої він ніколи раніше не бачив... Уже потім пазли складаються, авторка ніби налаштовує чіткість: виявляється, жінка ще не зовсім жінка, а її дитина - зовсім не її.
Насправді, слідкувати за тим, куди ж веде вся ця незрозуміла історія, читачеві буде надзвичайно цікаво. До того ж, тут важливе питання контексту. Катерина Бабкіна демонструє таку зав'язку сюжету, наче приклад того, у якій непередбачувано складній ситуації можуть опинитися українські біженці: підлітці доводиться перевозити свою сестру-немовля через кордон без дозволу матері...
Далі оповідь ніби "застигає", стає суто горизонтальною. Важко сказати, що саме у ній можна назвати кульмінацією, чи була тут розв'язка і чим взагалі усе закінчилось? Може скластися враження, ніби авторці легко далася зав’язка повісті, та вона не знала, як розвивати її далі… Або ж це навмисно? Текст ніби продовжується, а ніби стоїть на місці - як і життя вимушених переселенців за кордоном? Перетворюється в очікування чогось, що так і не наступає?
Як відомо, головна героїня - 15-річна дівчина, що переїжджає до тата у Австрію у зв’язку з подіями війни. Повість невеликого розміру, однак охоплює досить значний відрізок життя персонажки. Оповідь має особливий формат: кожен розділ - один із листів підлітки до мами, що починається, із "Мам, пам'ятаєш...". Це цікавий хід побудови тексту, адже він дає дівчині змогу "спілкуватися" із мамою, просто пишучи щоденник. Створюється навіть певна ілюзія розвитку їхніх стосунків (спойлер!), які авторка нещадно руйнує, так і не відкривши таємницю того, що ж сталося. Так само письменниця залишає відкритими багато питань, які цікавлять читача. У розгортанні нарації бере участь лише розповідачка, що не дозволяє висвітлити внутрішню мотивацію інших персонажів. Так, ми не розуміємо, чому Давид покидає дівчину - здавалось, їм здалося налагодити комунікацію, навіть попри те, що він втратив її із усіма іншими. Персонажі часто діють без жодних пояснень, а іноді, навпаки, нюанси психології сучасного підлітка не враховані, і тому здаються неправдоподібними, адже вибиваються з канви сюжету. Приміром, дівчина із задоволенням доглядає свою сестру-немовля, що робить її психологічно старшою в очах читача. Однак, в інших речах, із якими вона стикається, здається надзвичайно наївною - сьогодні діти починають ставити перед собою питання про те, що хвилює Діану, або ж просто розумітися на гаджетах, значно раніше, аніж це було 10-20 років тому. Її татко іще більш контраверсійний персонаж: він то демонструє байдужу відстороненість стосовно доньки та новим для неї обов’язкам опіки над немовлям, то вирішує брати активну участь у житті дівчини й виступає героєм, що вирішує усі проблеми одним дзвінком (від чого правдоподібність, знову ж таки, страждає).
Зважаючи на формат, персонажів та події, повість "Мам, пам'ятаєш" Катерини Бабкіної, буде більш цікавою саме для підліткової авдиторії, особливо для тих, хто теж вимушено переїхав за кордон. Підліткове кохання з усіма його радощами та складнощами, самотність, непорозуміння з батьками, характерний сленг дівчинки - ось, де кожна дитина впізнає себе. Неможливо не зазначити почуття гумору, яким наділена персонажка: вона серйозна і відповідальна дівчина, яка кепкує буквально з усього! Попри серйозну та складну тематику, Катерина Бабкіна у своїй фірмовій манері не дозволяє нам засумувати.
Однак, тема, що стає усе більш заїждженою у сучукрліт, спрощена подача та сумнівна правдоподібність сюжету можуть насторожити й залишити незадоволеним вибагливого читача, чи не так?
Єлизавета Паламарчук
