Уривок з книги Брендона Вебба "Приціл. Як приймати кращі рішення, коли весь світ проти тебе"

08.10.2018

Переглядів: 1080

http://chytay-ua.com/

Брендон Вебб — у минулому снайпер “морських котиків”, спецпризначенець з досвідом бойових дій в Афганістані та Іраку. Він називає цей досвід першою серією свого життя і саме завдяки ньому він зміг досягти нечуваного успіху у новій сфері — у бізнесі. Про те, як ефективно працювати під постійним тиском Брендон написав у своїй книзі “Приціл. Як приймати кращі рішення, коли весь світ проти тебе”.

Дуже нетиповий для бізнесмена снайперський досвід у поєднанні з життєвими уроками, які Брендон отримав під час своєї снайперської роботи і роботи CEO багатомільйонної компанії, він виклав у книзі просто та відверто. Переклад “Прицілу” нещодавно вийшов друком у видавництві Yakaboo Publishing.

«Вебб, ти бездарний шматок гівна! У тебе нема яєць! У тебе нема стрижня! У тебе нема характеру! Чи тобі хоч вистачить мізків зрозуміти, який ти бездарний шматок гівна?»

Наближається кінець Першої фази, до Пекельного тижня ще кілька днів. Я один на пляжі в оточенні чотирьох інструкторів BUD/S, які змушують мене робити сотні вправ із калістеніки, верещать на мене на все горло, жбурляють мені в очі пісок, посипають образами, тиснуть на мене з усіх сил. Я поранений самець, оточений стадом гієн, газель, загнана в кут прайдом найголодніших левів у велді. 

Це найгірший момент мого життя. Принаймні поки що. (Настануть гірші часи, але про це незабаром). 

Коли я розпочинав BUD/S, то вважав, що був у непоганій формі. Знадобилося менше, ніж двадцять чотири години, щоб усвідомити, що моя фізична форма — одна з найгірших у всій групі. Бути одним із найгірших на 220 хлопців — погане відчуття. І я не новачок, я прослужив понад чотири роки на флоті, я з E-5 [позначення посадового окладу відповідно до звання — ред.], старший за рангом, тож усі очікують від мене більшого. Моєму еґо нелегко таке проковтнути.

Я нічого не можу зробити, окрім як працювати далі та змиритися. 

Спершу інші хлопці казали: «Давай, Вебб, зберися, бляха, докупи!» Тепер дійшло до того, що до мене прикута особлива увага, хай би що я робив. Щовихідні під час перевірки приміщень інструктори нищать нашу кімнату, хоч би якою чистою вона була: просто тому, що я в ній живу. Мої сусіди по кімнаті не надто щасливі з цього приводу. Усі не надто щасливі через мене. Ціла група страждає через мене. Жахливо усвідомлювати, що ти — той хлопець. Я ні до кого не маю претензій за те, що вони хочуть триматися від мене подалі, вони не хочуть зайвої уваги. І все ж мені самотньо. 

Тепер, за кілька днів до Пекельного тижня, ситуація досягла піку. Інструктори вирішили, що мені тут не місце, і докладають неабияких зусиль, аби мене позбутися. Не за кілька днів — під час Пекельного тижня. Вже. 

Заради справедливості треба сказати, що це і є їхня робота впродовж Першої фази: позбутися всіх у кінці списку, щоб створити базу для підготовки справжніх морських котиків. Так побудований BUD/S. Друга і Третя фази покликані відібрати тих, хто має розум і спритність, потрібні для пірнання, стрільби, поводження з вибуховими речовинами і всього іншого. Перша фаза розроблена для того, щоб позбутися тих, хто не заслуговує навіть на спробу. Інструктори Другої і Третьої фаз розраховують на те, що хлопці з Першої фази прорідять ряди. 

Саме це тепер і відбувається. Я слабак, якого вони мають добити і з’їсти. 

І їм вдається. Я у жахливому стані, не лише фізично виснажений, а й абсолютно розбитий емоційно. Я виріс на лоні дикої канадської природи, на ранчо з худобою, без електрики і проточної води, але ще ніколи не відчував такої самотності, як цієї миті на цьому пляжі у Сан-Дієго.

«Просто здайся, Вебб! Чому ти досі тут? Ти бездара! Ганьба! Ти сміття! Ти, бляха, добре знаєш, що тягнеш вниз усю команду і всі моляться, щоб ти здався! Будь один раз чоловіком: задзвони у дзвінок і покінчи з цим!» 

Вони мають рацію. У мені нічого не залишилося… нічого, крім одного: Я не здамся. Можна назвати це осяянням. Для мене це просто мить усвідомлення очевидного. Лежачи лицем донизу на піску, я раптом бачу те, що в мене під носом: Я досі тут. 

Чи я жалюгідний? Абсолютно. Чи це паскудно? Так і є. Чи ненавиджу я кожну секунду того, що відбувається? Відповідь ствердна. 

То й що?

Я вже пройшов через найгірші випробування. Я досі тут. Вони можуть мене вбити, але не можуть змусити мене здатися. 

Я підводжу погляд на одного з інструкторів, того, який взяв на себе альфа-роль у цій атаці, дивлюся йому в очі й хриплю: «Єдиний спосіб забрати мене звідси — у похоронному мішку». 

Вони відсилають мене назад до групи і з цієї миті відступають. Я більше не тягну свою команду вниз. Упродовж наступних кількох місяців я проходжу шлях від одного з останніх у групі до одного з тих, хто проходить увесь BUD/S, а це менше, ніж 10 відсотків. Від одного з найгірших до одного з найкращих. А фішка ось у чому: я раптово не став набагато сильнішим, набагато кращим чи набагато спортивнішим. Єдине, що змінилося того пообіддя на пляжі, — це те, що я прийняв рішення залишатися в грі, незважаючи ні на що. 

Я вирішив прийняти невдачу.

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster