Молода вродлива аспірантка Інга приїздить до подільського містечка Млинник на запрошення тамтешнього товариства краєзнавців — досліджувати спадщину загадкового етнографа Ґустава Калігуси, що був звинувачений у злочинах, пов’язаних із темою його наукових зацікавлень — магічними обрядами. Та невдовзі, опинившись у небезпечному колі, дівчина починає шукати вже не академічні здобутки, а спосіб урятуватися.
Містика, історія, наука, детектив… Новий роман Дмитра Білого. Трилер, загадка для читачів, подорож лабіринтами психіки, де прояви тілесності пов’язані з історією, насиллям та магією…
Письменник Анатолій Дністровий про цю книжку: «Дмитро Білий, автор легендарного історично-авантюрного роману «Басаврюк XX» про добу УНР та її героїв на еміграції, приходить до читача з новим несподіваним твором. З огляду на любов письменника до жанрових експериментів цей трилер із картинами понурої дійсності та ірреальними візіями гарантує багато несподіванок».
Радіо «FM Калігуса»
— Шановний Карле Флоріяновичу, перед музичною паузою ви розповідали про присутність містики в нашому житті. І все-таки ми сприймаємо казки та міфи лишень як фантазії, створені або для розваги, або від браку справжніх наукових знань. Чи не час перестати трактувати їх як щось актуальне, що відіграє для нас певну роль?
Почулося сухе й дещо зловісне чоловіче кахикання. Голос доцента був утомлений і трохи зневажливий:
— А ви гадаєте, що таку-сяку гармонію у світі підтримують виключно ефемівські станції?.. При всій моїй повазі до вас особисто й до вашої студії та радіо «FМ Калігуса» мушу сказати... насправді цю рівновагу оберігає дещо, як на пересічний погляд, приховане... Оте, що ми й називаємо легендами, міфами, казками... Тобто не вони самі, а зашифроване в них Знання... з великої літери.
— Вибачте, але хіба воно може таїтись у дитячих казках?
— Ет... — Інга відразу уявила, як доцент зверхньо махнув рукою. — Я ж не маю на увазі адаптовані для дітей та невігласів варіанти казок і міфів! Ви почитайте перше видання братів Ґрімм... Та будь-які збірки справжніх, автохтонних, із перших рук, так би мовити, казок... Або міфів, або легенд... Не огламурених адаптацій, як зараз модно казати... Ви там знайдете стільки жахів, крові, сексу й насильства, що на їхньому тлі будь-який фільм-горор здасться доброзичливою колядкою...
— Ну, ви таке скажете, пане вчений... Крові, насилля, сексу (слово «секс» ведуча вимовила з удаваною іронією, але не без мрійливого придиху)...
— А яка ще реальність нашого світу? Секс і насилля! Зрозуміло, нині людство усіляко намагається перетворити цю дієву і страшну силу лише на шматочок відеоряду або на вигідний бізнес. Але зазирнути в безодню... От у цю реальну безодню сучасний обиватель аж ніяк не хоче дивитися... Наші предки були незрівнянно відважніші й мудріші...
— І лякали себе й дітей такими страшилками?
— Страшилками?.. З одного боку, вони відразу показували темний бік буття, а з другого — привчали, як із ним поводитися, щоб виживати. Як, урешті-решт, утримувати безодню у відповідних, відносно безпечних межах...
— І де ж та безодня? — запитала ведуча, приховуючи за жартівливою інтонацією острах. Відчувалося, що ця розмова її трохи лякає...
— Як де? А в кожному з нас... І не тільки... Вона повсюди. Спробуймо відкинути наше ілюзорне звичне уявлення про світ — і ми її побачимо.
— Може, не треба? — обережно запитала ведуча.
— А вона, безодня, все одно дивиться на нас — зазираємо ми в неї чи ні... Просто іноді побачити прірву безпечніше, аніж, нічого не підозрюючи, в неї провалитися.
— І що тоді буде? — жартівливі інтонації геть щезли з голосу журналістки.
— Якщо зазирнемо чи якщо провалимося? — ввічливо перепитав доцент.
— Ну, якщо провалимось або зазирнемо...
— Якщо провалимося, то вже не виліземо... А якщо зазирнемо, то, знову-таки, вона нас утягне...
— І що робити? — голос ведучої тремтів...
— А вчитися! (Інга знов уявила, як Берґ урочисто підіймає руку...) Вчитися, бути готовим!.. Звісно, що завжди існували фахівці зі співпраці з безоднею.
— Сатаністи?
Доцент, уже не приховуючи презирства, гмикнув...
— Сатаністи... іграшки для тинейджерів... Були шамани, чаклуни, відьми, відьмаки, мольфари... Ну там іще справжні священики... Та всіх і не перелічиш... На жаль, їх залишилось украй мало, й це дуже небезпечно... Пересічні люди часто, не розуміючи того, опиняються у просторі безодні... або міфу. Одначе й сама безодня може видертися, сіючи Хаос і Руїну... (Голос доцента став геть зловісним і потойбічним...)
У студії запала тиша...
— Може, музичну паузу? — невпевнено запропонувала ведуча...
Раптом у розмову втрутився інший чоловічий голос:
— Та зачекай ти, Галино, розмова ж цікава...
Журналістка зніяковіло, виправдовуючись, пояснила:
— А це наш технік-оператор Коля... Він відповідає за обладнання... Добре, продовжимо діалог... — вона помовчала, збираючись із думками, й заговорила знову. — Так ось, Карле Флоріяновичу, ви вважаєте, що є реальна, скажімо, містична небезпека, яка чатує на кожного з нас...
— Саме так, — поблажливо мовив доцент. — Принаймні існують місця прориву, так би мовити, інферно, і, якщо їх не контролювати, буде погано всім...
— А як їх контролювати?
— Ритуали, певні практики... Зазирніть в істину міфу — і там усе побачите... Ну, а ми зі свого боку... (Берґ замовк. Мабуть, міркував, чи не сказав зайвого.)
— Слухайте, пане доцент (голос ведучої був доволі стривожений)... А яким чином зробити так, щоб ненароком не потрапити в безодню... чи цей, як його... міф?..
— А ніяк, бо не людина обирає міф чи безодню, це вони самі обирають... І далі вже від людини залежить, упорається вона з тим, у що потрапила, чи ні...
— А як у міф потрапляють? — із несподіваним зацікавленням запитала ведуча...
— Та дуже просто... Легко, можна сказати, — бадьоро відповів доцент. — Ось погляньте на себе: красива дівчина, руда...
— Це пофарбоване! — якось стурбовано зауважила вона...
— А яка різниця? — недбало кинув доцент. — Ви ж спонтанно пофарбувалися... Щоб, так би мовити, повернутись до своєї відьмацької природи!
— Відьмацької?.. — ошелешено відгукнулася журналістка...
— Відьмацької! — жорстко, зі звинуваченням пролунав голос доцента. — Ось я дивлюся на вас: мікроскопічна спідниця, майка-топік, а в декольте зліва виразно видна чорна родимка на ваших грудях...
— Ну, знаєте... — крісло заскрипіло, немовби ведуча закрутилася, шукаючи найзручнішу позицію, щоб приховати від гостя студії амбразуру свого декольте...
— Знаю! — холодно, впевнено й переконливо зауважив Карл Флоріянович. — А також знаю, що ви довго заперечували проти назви вашої студії «Калігуса»... І що я у вас виступаю тільки через те, що студію спонсорує наш вельмишановний мер...
— Так! — рішучим, але трохи тремким голосом оголосила журналістка. — Музична пауза! Колю, вмикай!
— Ніякої музичної паузи! Колю, відійди від пульта!.. Ви хотіли, панно Галиночко, потрапити до міфу? А ви уже давно в ньому, ще відколи я почав спілкуватися з вами... Треба тільки створити, так би мовити, вхідний акорд... Ось зачекайте, в моєму портфелі щось є... Якраз для вас... Знаєте, що це?..
Почувся брязкіт. Заскрипіло, падаючи, крісло...
— Що це за гидота? — заверещала ведуча.
— Відьомська упряж... Ви ж відьма, хоч поки що й не здогадуєтеся... За її допомогою я вам це й доведу...
— Е-е-е-е... пане доцент!.. — голос у Колі був якийсь невпевнений...
Щось із тріском гепнулося й розбилося, почулися шурхіт падаючих папок з паперами, дзенькіт склянок та ще якісь звуки... Вочевидь, у студії точилася напружена боротьба...
— Ти що робиш, козел!!! — заверещала ведуча. — Що твориш, паскудо! Руки відпусти, свиното... Колю, та допомож...
Вереск ведучої урвався, натомість почулося мугикання, немов хтось устромив кляп їй до рота...
— Я що, не пам’ятаю, як ти була проти того, щоб назвати студію ім’ям славетного Калігуси?! — голос доцента був уривчастим... Боротьба з опоненткою вимагала багато сил...
— Та що ж ви робите!? — вкрай розгублено й нерішуче озвався технік-оператор...
— А тебе самого ця відьма не дістала? Ану, тримай її ноги, поки я всі ремені затягну!..
За хвилину борсанина завершилась... Було чути лише тяжке дихання двох чоловіків та переляканий, придушений кляпом писк ведучої...
— Ласкаво просимо до міфу, панно Галино... — нарешті перервав мовчанку доцент. — Мені, на жаль, треба йти у справах, тож ви, Колю, самі продовжите первинне обстеження цієї небезпечної істоти.
— І що саме робити? — загальмованим, але зацікавленим голосом запитав технік-оператор...
— Що, що? Порахувати всі родимки на тілі своєї колеги... Бачите, ця упряж надійно її знерухомлює, тож маєте ідеальну нагоду всебічно дослідити нашу дорогу ведучу.
— А потім?
— Довіртеся надалі інтуїції, Колю... І вважайте, що ви зараховані до штату технічного відділу нашого товариства краєзнавців... Про результати обстеження та свої дії розкажете мені, зателефонувавши на номер... Заодно й дістанете наступні інструкції. Усе, я побіг...
Зарипіли й грюкнули двері... Почулося розпачливе мугикання ведучої, знову долинули звуки короткої боротьби, тріск розірваної тканини... Здалеку від мікрофона технік-оператор шипів стишено:
— Та не рипайся, Галино, усе одно не розв’яжешся...
Потім голос його залунав просто в мікрофоні:
— Шановні слухачі... З технічних причин оголошуємо музичну паузу... Надовго...
Щось клацнуло, заграла музика, захрипів мужній і втомлений Вакарчук: «Дев’ять один один...»