"Я завжди вважав, що в кінцевому результаті ми стаємо письменниками не через свої власні заслуги, а через нещастя, просто тому, що не вміємо робити що-небудь інше, і наша самітницька робота не повинна заслуговувати більших винагород і привілеїв, ніж їх заслуговує за свою працю, наприклад, шевць, який шиє чоботи» - так вважав лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 р. Габрієль Гарсія Маркес.
Для того, щоб знайомитися з ним потрібно почитати його відомі «Полковнику ніхто не пише» та «Сто років самотності», проте, щоб зрозуміти його достатньо почитати коротку прощальну записку. У ній Маркесу вдається передати всі ті запоруки щастя, які ми забуваємо вживати у наших буднях, головною частиною яких є любов. Хочеться виокремити якісь найважливіші фрази, проте усі слова там є потрібними. Дозволю собі вставити цей невеликий, проте глибокий, лист у демонстрацію своїх розмірковувань.
"Якби на одну мить Бог забув, що я всього лише ганчіркова маріонетка, і подарував би мені ще трохи життя, я б тоді, напевно, не говорив все, що думаю, але точно б думав, що говорю. Я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, але за те, скільки вони значать. Я б спав менше, більше б мріяв, розуміючи, що кожну хвилину, коли ми закриваємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б ішов, доки всі інші стоять, не спав, доки інші сплять. Я б слухав, коли інші говорять, і як би я насолоджувався чудовим смаком шоколадного морозива.
Якби Бог обдарував мене ще однією миттю життя, я б одягався скромніше, валявся б на сонці, підставивши теплим променям не тільки моє тіло, але й душу. Господи, якби в мене була образа, я б написав всю свою ненависть до льоду і чекав, поки вийде сонце. Я б намалював мрією Ван Гога на зірках поему Бенедетті, і пісня Серрат стала б серенадою, яку я б подарував Місяцю. Я б полив сльозами троянди, щоб відчути біль їхніх шипів і яскраво-червоний поцілунок їхніх пелюсток…
Господи, якби в мене ще залишалося трохи життя, я б не провів жодного дня, не сказавши людям, яких я люблю, що я їх люблю. Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові і жив би закоханий в любов. Я б пояснив тим, які помиляються, вважаючи, що перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватись! Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я б переконав у тому, що смерть приходить не зі старістю, але із забуттям. Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що увесь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, коли ми піднімаємося вгору. Я зрозумів, що з того моменту, коли вперше новонароджене немовля стисне в своєму маленькому кулачку палець батька, воно більше ніколи його не відпустить. Я зрозумів, що одна людина має право дивитися на іншу звисока тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися.
Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш.
Якби я знав, що сьогодні востаннє бачу тебе сплячою, я б міцно обійняв тебе і молився Богові, щоб він зробив мене твоїм ангелом-охоронцем. Якби я знав, що сьогодні бачу востаннє, як ти виходиш із дверей, я б обійняв, поцілував би тебе і покликав би знову, щоб дати тобі більше. Якби я знав, що чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що ти скажеш, щоб слухати це ще і ще – нескінченно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: «Я люблю тебе» – і не передбачив би, дурень, що ти це і так знаєш. Завжди є завтра, і життя надає нам іще одну можливість, щоб усе виправити; але якщо я помиляюся, і сьогодні це все, що нам залишилося, я б хотів сказати тобі, як сильно я тебе люблю і що ніколи тебе не забуду. Ні юнак, ні старий не може бути впевнений, що для нього настане завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш.
Тому не чекай чогось, зроби це сьогодні, оскільки, якщо завтра не прийде ніколи, ти жалкуватимеш про той день, коли в тебе не знайшлося часу для однієї усмішки, одних обіймів, одного поцілунку, – жалкуватимеш, що ти був дуже зайнятий, щоб виконати останнє бажання. Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, як вони тобі потрібні, люби їх і поводься з ними дбайливо, знайди час для того, щоб сказати: «мені шкода», «пробач мені, будь ласка» і «спасибі», і всі ті слова любові, які ти знаєш. Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки. Проси в Господа мудрості і сили, щоб говорити про те, що ти відчуваєш. Покажи своїм друзям, наскільки вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш цього сьогодні, завтра буде таким же як вчора. І якщо ти цього не зробиш ніколи, ніщо не матиме значення. Втілюй свої мрії. Ця мить прийшла."
"Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати…"
Яким би був цей політ? Змах крил невмілого, нового у глибини простоти і висот. Політ з наявністю мети – пошуком безкорисливої любові, прагнення до якої вбиває самотність. Та сама, яка привчає до байдужості, після чого звичною стає людина, яка "чхати хотіла б на дощ, бо що зрештою все її життя було негодою". Ким би стали діти, які змогли злетіти у небо, чи звалилися б вони на землю як Стариган із крилами? Люди падають від бруду і недуг, які у випадку Старого є дощем і негодою. Чи не розбилися б їхні ілюзії об повсякденність? Адже очікування від такої непритаманної нам частини тіла достатньо обнадійливі. Якими були обрізані крила Агасфера, який присутній у "Дні після суботи" (своєрідною логічною частиною "Сто років самотності"). Можна скористатись уявою, адже "поети і жебраки, воїни і шахраї, всі ми, народжені цієї божевільної дійсністю, були змушені просити у неї трохи уяви, бо головним викликом для нас стала недостатність звичайних засобів, щоб змусити повірити в наше життя. Це, друзі мої, перехрестя нашої самотності".
Тільки з висоти творчого польоту можна помітити таку велику нестачу любові і вічність самотності. На піднебесному рівні над морем Маркес спостерігав за людьми і писав: «Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що весь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, як ми піднімаємося в гору». Здається, що він прилетів рятувати світ, із думкою, що «одна людина має право дивитися на іншу з висоти тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися».
Прийти не для того, щоб робити промови, а щоб скористатись можливістю допомогти зберегти світ, який кожен день наповнюється все більше речима, які здатні його знищити. Вказати людям на помилки і спробувати уявити нову і всеперемагаючу утопію життя, де ніхто нічого не зможе вирішувати за інших, навіть те, як їм померти, де буде існувати істинна любов і щастя стане можливим і де сім'ї, засуджені до ста років самотності, отримають - раз і назавжди - другий шанс на землі (із "Самотність Латинської Америки").
Трішки більше про самотність, якої потрібно в цьому світі достатньо менше.
Шедевр, який вдалось створити Габрієлю Маркесу викликає особливе захоплення. "Сто років" на рівні об'єктивному – це дійсно опис приблизно ста років історії Колумбії, на рівні ж художньої образності це словосполучення набуває метафоричного сенсу і позначає замкнутість, вічність. Другий компонент назви – "самотність". Сам Маркес звертав увагу на те, що жителі Карибського басейну – носії внутрішньої самотності. У романі ж самотність виступає певною неповноцінністю, яка властива героям, нездатністю до любові, неможливістю гармонійного існування. Світ "Ста років самотності" складний і неоднорідний, автор практично не дає оцінки описуваних подій, тут немає безумовно позитивних чи безумовно негативних персонажів.
Він породив її зі своїх слів серед родини Буендія, і ними так й хоче убити всіх, хто має до неї якесь відношення.
Чи можуть бути крила у самотніх? Їхня наявність - ознака присутності любові?
Особливим мотивом автор виділяє любов. Ми бачимо, що всі біди Буендіа походять з їх нездатності любити. Для них це почуття має спотворену форму: це або брутальний вияв плоті, спопеляюча пристрасть, або страх, боягузтво. Навіть символ любові у романі – Ремедіос Прекрасна - яка вознеслась на простинях у небо (не на крилах!) – виявляється нездатною любити, їй невідоме таке почуття, тому її краса приносить оточуючим лише смерть.
Коли автор настільки близько торкається найактуальніших, болючих людських бід і проблем, його твори фактично позбавляються можливості бути непрочитаними (і неоціненими). Адже кожен знаходиться у вічному пошуку своїх крил і у безперервному пошуку рецепту, який допоможе їм вирости. Достатньо любити. В такій літературі топиться твоя самотність, із якою ви разом читаєте роман з одноіменним словом і безкінечним віком, який просто обмежується датою.
Зазвичай, ми ті самі істоти, які Маркес просто описав під іншими іменами, посилив в уявну країну і вмістив в одну книгу.
