Жозе Сарамаґо «Мандрівка слона»

14.10.2020

Переглядів: 980

http://chytay-ua.com/

Ім’я Жозе Сарамаґо з’являється на нашому сайті вже не вперше. І не дарма. Література, яку творив цей португальський нобелівський лауреат, хоч і досить специфічна, але, безперечно, варта уваги вдумливих читачів. Тому не втомлюємося знайомити вас із нею.

Ідею створення роману «Мандрівка слона» Сарамаґо взяв не з повітря. Історія, про яку в ній йдеться, мала місце у реальному житті. Про неї автор довідався, коли одного разу вечеряв зі своєю знайомою у зальцбурзькому ресторані «Слон». Там він помітив маленькі дерев’яні статуетки, що стояли у рядок. Першою з них була лісабонська Беленська вежа. За нею ще кілька зображували європейські споруди, а всі разом абсолютно явно позначали якийсь маршрут. Дізнавшись, що то є за маршрут, у письменника зародилася ідея зобразити цю історію в романі.

У цьому творі автор переносить нас у XVI століття, а точніше – у 1551 рік. Дія розпочинається в Лісабоні. Тодішній король Португалії Жоан Третій вирішує зробити своєму родичеві, ерцгерцогу Австрійському Максиміліанові, майбутньому імператорові Священної Римської імперії, трошки запізнілий (на якихось 4 роки) і майже «непримітний» весільний подарунок – слона Соломона, якого за два роки до цього було привезено з Індії. На біса Максиміліанові здався у Відні той слон, сказати важко, але він погоджується прийняти цей екстравагантний подарунок португальського правителя. І це, як ви розумієте, не тостер і не міксер. І в конверт його теж не вкладеш. Тому перед Жоаном постає непроста задача – доставити слона з Лісабона до Відня. Залізниці, ясно, тоді ще не було, про літаки я взагалі мовчу. Тому залишається слонику човгати до столиці Австрії пішки. Але, звісно, не самому. З ним у подорож вирушає цілий караван: воли, вози із фуражем, водовозка, кавалерійський взвод, обоз армійського інтендантства і, головне, погонич слона – індієць Субхро з двома помічниками на додачу.

Весь сюжет роману базується на тому, як цей караван долає відстань від Лісабона до Відня, зупиняючись у різних містах Португалії, Іспанії, Італії та Австрії і справляючи неабияке враження на місцевий люд. Ще б пак! Таку екзотичну тварину в цих краях ніхто зроду не бачив. Для тамтешнього населення це є настільки неординарною подією, що особина слона для нього стає важливішою за самого ерцгерцога.

... бо ерцгерцогів Австрійських бачили й бачили, а слонів – уперше.

Ну, ходить собі слон Європою… Начебто для сучасного вибагливого читача такий сюжет не обіцяє нічого цікавого. Але не забуваємо, хто автор цієї книги! Сарамаґо навіть із подорожі слона здатен вичавити гнилизну людської сутності. Як на мене, цей роман – не просто переказ мандрівки чотиритонної тварини. Це до того ж ода марнославству і корисливості. Якщо уважно придивитися, тут на їхню честь грає оркестр, голосять фанфари, гримлять феєрверки.

Вже сам подарунок у вигляді слона – ніщо інше, як бажання великого правителя випендритися перед своїм не менш вельможним родичем та й, зрештою, перед всією Європою, яку, звісно, не оминуть чутки про подію такого масштабу. « треба б подарувати йому що-небудь <…>, що кидалося б у очі».

Не менш марнославний і взводний, що керує кавалерію каравану. Він ледь зі спіднього не вискакує, аби вислужитися якнайкраще і бути за це достойно винагородженим. Навіть погонич Субхро женеться за променями слави, то й і діло думаючи, як представити себе в найкращому світлі. Що вже казати про ерцгерцога Максиміліана, в голові у якого будуються цілі комбінації того, в якій черзі виставити учасників каравану, щоб їхній захід до австрійської столиці був якомога ефектнішим.

... ерцгерцог уже мав цілком виразні уявлення про новий лад, за яким належить перебудувати караван, щоб отримати найбільшу користь.

І тільки слону Соломону, якого австрійському правителю чогось приспічило перейменувати на Сулеймана (на честь десятого турецького султана Османської імперії), немає діла до цих людських ігрищ. Він жує собі свій фураж і лише відсторонено спостерігає, як ці двоногі фігури намагаються зайняти найвигідніше положення на шаховій дошці життя. Хоча «відсторонено» – це відносно. Часто, не усвідомлюючи того, йому доводиться виступати інструментом для досягнення корисливих людських цілей, непомітно для себе стаючи то святим, то мучеником, то героєм.

Але при всьому цьому я не можу сказати, що роман наповнений негативом чи від нього тхне неприємним душком. Бо ж, як було зазначено в обґрунтуванні на Нобелівську премію, «ілюзорну реальність» Сарамаґо описує з іронією, легкою насмішкою. Не злою, а такою, якою сміються над дитиною, що намагається безуспішно дотягнутися до забороненої шафки. Він то тут, то там кидається уїдливими фразами, які одночасно захоплюють своєю влучністю і веселять відвертим стьобом.

... ерцгерцог поквапився віддалитися, за звичаєм тягнучи за собою строкатий павичевий хвіст придворних дармоїдів.

Крім того, Сармаґо не робить героїв роману суцільним нагромадженням гріхів. Вони в нього живі. Зі своїми слабинками, але водночас не обділені позитивними якостями. Тут можна спостерігати навіть кілька дещо зворушливих моментів. Тож ніякого нагнітання. Усе щиро і реалістично.

Цей роман – одне з пізніх творінь автора, а точніше – передостаннє. Було опубліковане в 2008 році, за 2 роки до смерті письменника. І хоча соку у цьому творчому плоді, як на мене, дещо менше, ніж у низки його попередників (скажімо, у «Євангелії від Ісуса Христа» чи «Сліпоти»), він все ж є цілком дозрілим і смачним. Хоча його специфічний смак, слід зазначити, – на любителя.