Енджі Кім "Міракл-Крік"

15.10.2020

Переглядів: 115

http://chytay-ua.com/

Найкраще і водночас найгірше те, що все це – непередбачувані наслідки помилок однієї хорошої людини. 

Енджі Кім "Міракл-Крік" 

В Америці суть і назви речей рідко співпадають. І містечко Міракл Крік – не виняток. Воно аж ніяк не нагадувало місце, де трапляються дива, якщо не вважати дивом те, що люди роками жили тут і не божеволіли від нудьги (англійською міракл (miracle) означає диво).  Тут відгонило затхлістю і витав дух використаного і викинутого. Дуже скоро тут має розігратися бездоганна у своїй невідворотності трагедія збігів і випадковостей… 

***

«Міракл-Крік» – дебютний роман американської письменниці корейського походження Енджі Кім. Вона народилася в Сеулі і разом з батьками підлітком переїхала в Сполучені Штати, навчалася в Стенфордському університеті та Гарвардській юридичній школі, працювала адвокатом в одній з провідних юридичних компаній Америки і редакторкою «Правничого вісника» Гарвардського університету. Також Енджі Кім отримала низку нагород за свої ессеї та оповідання, а в 2019 році видала перший великий роман – суміш детективу і соціальної драми «Міракл-Крік». Дебют авторки отримав чудову критику і був визнаний Книгою року за версією The New Your Times, The Washington Post та Amazon.  

Історія, що її розповідає Енджі Кім, розгортається під час суду над Елізабет Ворд, матір’ю 8-річного хлопчика-аутиста. Жінку звинувачують у вбивстві сина, який загинув в пожежі, спричиненій вибухом кисневого балона під час проведення гіпербаричної оксигенації (ГБО). 

Це експериментальний спосіб лікування, під час якого пацієнтів поміщають в герметичну камеру, де створюється тиск, втричі вищий за атмосферний, і в таких умовах здійснюється постачання чистого кисню. 

Саме такі послуги надавала своїм пацієнтам сім’я корейських іммігрантів. Їхню «Диво-субмарину» для проведення ГБО відвідувало чимало пацієнтів, більшість з яких – діти з особливими потребами та їхні батьки. 

Бізнес Пака і Янґ Ю поволі процвітав, клієнтів ставало все більше, аж поки 26 серпня 2008 року не трапилася жахлива трагедія – внаслідок вибуху в пожежі загинув маленький Генрі та мати іншого хлопчика-аутиста, Метт втратив пальці на руці, власник Пак Ю залишився паралізованим, а його донька Мері отримала серйозні травми і пів року пролежала в комі. Мало хто сумнівається в тому, що винна у всьому Елізабет, мати Генрі, яка, до того ж, напередодні трагедії прохопилася, що була б не проти, як би її син помер. 

Та чи насправді все так очевидно і однозначно? Суд у штаті Вірджинія має розібратися у всіх обставинах та з’ясувати, що ж трапилося насправді в той злощасний день, і хто запалив сигарету, яка зруйнувала долі і життя стількох людей. 

***

Було б неправильно називати «Міракл-Крік» просто детективом. Безсумнівно, в центрі історії – розслідування і з’ясування фактів, але книга не стала б такою популярною і обговорюваною, якби це була єдина її особливість. Роман акцентує увагу на багатьох гострих соціальних проблемах. Головна з них – діти з особливими потребами та їхні батьки. 

Книга Кім написана таким чином, що всі болючі проблеми проявляються і розкриваються протягом декількох днів судових засідань як спогади, роздуми і флешбеки. Розповідь ведеться від імені всіх головних персонажів, що дозволяє письменниці дати слово кожному з них, вислухати мотиви, причини, пояснення і навіть сповіді кожного головного героя. Таким чином авторку важко звинуватити в «однобокості», бо часто думки персонажів сильно відрізняються і в цілому виходить щось на зразок незримої дискусії, в яку втягнені всі, хоч ніхто формально й не бере участі. 

Енджі Кім дає змогу ледь не під мікроскопом розглянути життя батьків, які виховують особливих дітей. В більшості книг зі схожою проблематикою головний акцент робиться саме на дітях, в «Міракл-Крік» оповідь фокусується на їхніх батьках. 

В міру того, як розмотується клубок розслідування, читач отримує нагоду зблизька подивитися на життя декількох сімей, де виховуються діти, які не лише потребують щоденного особливого догляду, терапій і процедур, а й – будемо відверті – навряд чи колись одужають. І все це триває роками: зміна памперсів, годування через трубку, постійні візити на найрізноманітніші заняття. Найчастіше догляд за такими дітьми лягає на плечі матерів, які буквально змушені відмовитися від власного життя, мрій і бажань, аби доглядати і виховувати неповносправних дітей. 

Ти задумуєшся над тим, чи за це, зрештою, треба було молитися…

А це важко. Це важко фізично і морально. Це біг по колу без права на перерву чи відпустку, постійний пошук нових методик, нові лікування, нові надії і, як правило, новий їх крах.  Це розуміння того, що по-іншому не буде, хіба що трапиться найстрашніше. І це породжує відчай, зневіру і озлобленість, заздрість до тих, чиї діти хоч трохи прогресують. Це безмежна любов і відданість дитині і неминуча мить слабкості, коли в голову приходять страшні думки. А потім сором, розпач і завмерла душа, коли ТА САМА мить проходить, але згадка про неї крижаним шпичаком залишається в серці. 

Енджі Кім дуже щира і відверта. Вона пише про страшні речі, але про речі, які є насправді. Її матері – це живі люди, для яких можливість побути хоча б годину на самоті і попити кави з подругами – майже недосяжна розкіш. Це вибиває зі звичного світосприйняття, виштовхує з зони комфорту, змушує по-іншому глянути на власне, «нормальне», життя. 

***

«Міракл-Крік» мимоволі змушує згадати про «Несказане» Селетте Інґ. І не лише тому, що ці романи – яскраві дебюти американських авторок. Їх об’єднує й те, що обидві письменниці походять з сімей іммігрантів (батьки Кім приїхали з Південної Кореї, Інґ – з Китаю). Відповідно, значущою темою обох книг є життя не в своїй країні, трудова міграція і трагедії, які за нею ховаються, намагання підлаштуватися, стати своїм в чужій культурі, витіснити власний культурний код тим, що пропонує нова батьківщина. 

Дуже рідко це вдається легко і безболісно, дуже часто спричиняє трагедію, моральний крах і руйнацію сподівань та мрій. Мало кому все ж вдається пристосуватися. І навіть тоді, коли, здавалося б, все ж вдалося, це не завжди так – головний герой «Паперового звіринця» Кена Лю міг би підтвердити. 

***

Все, що трапилося 26 серпня 2008 року в Міракл-Крік, – довершена послідовність трагічних і незбагненних випадковостей. Хтось щось недочув, хтось неправильно зрозумів, іншому не вистачило сміливості зізнатися, хтось не зміг переступити через гординю, а хтось був занадто наївним. 

Ми вже рік брешемо, самотужки вирішуючи, що справедливо, а що – ні, що важливо, а чим можна знехтувати. Ми всі винні. 

Тож чи винна Елізабет Ворд в смерті сина? Безперечно. Але не більше ніж ті, хто поки що не сидить на лаві підсудних. Бо в основі всього лежить брехня. Спершу маленька і безневинна, далі вона тягне іншу брехню, а потім ще одну, і так знову і знову, аж поки не сплететься канат брехні, який зашморгом стягне і душитиме всіх причетних. І настане мить, коли вислизнути вже неможливо, кармічний жорстокий твістер з людей, покручених брехнею, вже не розпадеться сам собою. 

З іншими акцентами, але дуже схоже макабричне плетиво брехні малює Тана Френч у «Зруйнованій гавані» – завжди буде остання сигарета чи шкряботіння на горищі, які запустять лавину, що накриє всіх. А після неї настане тиха відсторонена розмова, катарсис і очищення. І, можливо, спокій. Та чи для всіх?  

Хан. В англійській мові цьому не існувало ні еквіваленту, ні перекладу. Це було відчуття безмежної скорботи й жалю, горя й туги, які проникли в глиб душі, але водночас були зрошені краплею життєздатності і надії. 

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo