Вадим Яковлев “Там, де починається територія”

13.11.2020

Переглядів: 1454

http://chytay-ua.com/

Що то за Україна, де більше не існує війни мовного питання? Де Московське правління настільки охляло, що може “нашкодити” хіба що купкою завербованих бомжів? Де багато мовно-політичних проблем не на порядку денному?

Напевно, зарясніє садком вишневим коло хати.

Але якби ж це були єдині проблеми.

Дія роману “Там, де починається територія” одеського автора Вадима Яковлева розгортається в альтернативній Україні, де утворилося декілька квазікраїн, які представляють різні ідеології.

Чернівці у полоні своєрідної теократії (самопроголошений “християнський анархо-фашизм”), в Аль-Кочубії (частина Одеси) оселився гібридний тоталітаризм (так званий “алармлізм”, де панує політика протекціонізму та люди оцінюються як корисні чи некорисні “елементи” суспільства; до речі, слово “елементи”, яке використовує автор, — зі словника “дегуманізованої лексики” радянської політичної комунікації, також вживаний і в нацистській Німеччині), в Амазонії (Дніпрі) не без допомоги тероризму перемагає матріархат та добровільне рабство чоловіків (привіт Захер-Мазоху та секс-позитивним феміністкам).

Ці нові (внутрішньо) державні устрої спочатку зустрічаються протестом з боку місцевих, але загалом “конвертація” відбувається успішно, тож люди доволі швидко починають жити за канонами теїстичної та нетеїстичної релігійності нових ідеологій.

Виходить, у цій альтернативній Україні не обов’язково голосувати за політичну партію, чия програма збігається з вашим світоглядом. Ви можете просто обрати територію з панівним державним устроєм, квазікраїну собі до смаку, та переїхати туди. Наприклад, так як зараз ви б могли виїхати до Нідерландів у пошуках реалізованого лібералізму вищого левелу, можна переїхати до тієї квазікраїни, яка вас влаштовує (і навіть їхати довго не доведеться). Хочете повної свободи від кримінальних райончиків? Аль-Кочубій. Прагнете одруження та закоханості з різними людьми, але при цьому щоб обидва мали задокументовану юридичну силу, де ніхто нікому б не бив пику? Пакуйте речі до Амазонії. Країна як супермаркет ідеологій для задоволення (деяких) очікувань людей.

У кожній з цих країноутворень людина може знайти саме той (легітимізований владою) примус, якого бажає.

Та чи все так безхмарно у різноманітті без єдності?

З перебігу сюжету ми дізнаємося, що в Амазонії люди втрачають здатність мислити абстрактно, обговорювати філософські питання та пам’ятати про своє минуле, живучи “вічним теперішнім”. Питання “як жити зараз” повністю перекреслює бажання знати минуле. Кожна квазікраїна ніби живе замкнута сама у собі “у безчассі”, не бажаючи знати нічого зайвого; в Амазонії, ба більше, навіть немає новин — їх передають із вуст в уста. Один із жителів Чернівців, який був по-справжньому віруючим, ділиться, що у оновлених Чернівцях акт віри йому тепер замінює групова ідентичність своєї “бульбашки” та життя “сьогодні”. Масовість переважає над індивідуальністю. В Амазонії ми бачимо, що навіть територія людської сексуальністі не є повністю абстрагованою від політики, адже мозок — це продукт інтерналізації та конкретного часопростору. І в Амазонії, і в Чернівцях трупи спалюють, щоб не обтяжувати себе пам’яттю про минуле. Від понять осмислення історичного минулого та далекоглядності, які й формують життєво важливий плюралізм самоідентичностей людини та допомагають приймати рішення, лишається лише попіл з крематорію.

В реальності кожна з цих “країн в країні” має свій спосіб поглинання індивідуальності людини, а точніше, переважання групової ідентичності над індивідуальною. У XX ст. цю задачу виконував радикальний націоналізм Німеччини та радянський комунізм. Яка різниця, яким терміном ми називаємо те, що поглинає людську індивідуальність та здатність думати та вирішувати самостійно, якщо результат майже однаковий? За визначенням одного з героїв роману, особиста самоідентифікація змінюється на ідентифікацію випадку. Чи означає це, що течія визначає рух для того, хто в неї потрапив? Без внутрішнього орієнтиру важко уникнути хаотичного перевдягання у ту ідентичність, яку нав’язує конкретний момент.

На перший погляд, ці квазікраїни — робота “бандитів та ворогів української державності”. Хто може хотіти зла українській державності? Сепаратизм за регіональним принципом підміняється сепаратизмом за ідеологічним принципом, але так чи інакше такий розкол виявляється вигідним для розбудови імперії (почитаєте — дізнаєтесь якої).

Сюжетна канва

Сюжет із голівудськими вибриками, конспірологічною приправою та за канонами детективного жанру. Залишивши сюжет у чистому вигляді та мінізувавши філософствування героїв роману, виходить цілком пружна, кіношна картина, яку глядач вподобає за попкорном з радістю навіть без додаткового мізкування. Був би наступний пригодницький детектив у стилі Дена Брауна, але з українським норовом (час струсонути трохи українське поетичне кіно — у його сучасному варіанті).

Мова від першої особи, кілера, якому бракує куль, але який напевне не обділить вас своєю романтично-філософською натурою та викуреними косяками.

Там, де немає екшну, роман стає схожим на щоденникові записи. Часом шматками думок цих щоденникових записів обмінюються герої у діалогах, але так як мовна стилістика їх доволі схожа, мені це нагадує відтворення природи “діалогічного мислення” однієї людини, аніж опрацювання різних характерів та відображення їхніх конфліктів. 

Отак текст весь час перетікає з одного в інше, лишаючи читача з дивним відчуттям цього раціонально-химерного чи химерно-раціонального світу. Хоча роман не назвеш химерним, бурлеску та ефемерності вистачає у додаткових книгах та рукописах, з якими знайомить автор — і саме в цих “книгах у книзі” автор стилістично почувається як риба у воді. Сцени та описи, які ні до чого не приводять за сюжетом, мозок списує на відображення буденності людського життя. Тому часом виникає відчуття, що це не літературний твір, а споглядання реаліті-шоу альтернативного світу.

Варто відзначити, що у книзі багато посилань на музику, від не надвідомого “Yassassin” Бові до оргазмічного “Pagan Tango” від “Chris & Cosey”, які створюють відповідний настрій багатьом сценам, розбурхуючи уяву та надаючи сюжету додаткової атмосферності.

Останні абзаци роману відлунюють знову тою ж щоденниковістю, одночасно нагадуючи фінальні фрази у фільмах про супергероїв, коли оповідач повідомляє, що життя типу продовжується, але неначе ненароком попереджає про якісь неминучі глобальні зміни.

Тим не менш, сеттінг доволі вичерпно опрацьований, автору вдається досягти ефекту толкінівського “зеленого сонця”, тобто, створити альтернативний світ, у якому на перший погляд неймовірні речі – реалістичні (і це я не про транссексуальну жінку — про неї згодом).

Проблеми покоління з точки зору міленіала

У цій альтернативній Україні роздуми міленіала (головному героєві близько тридцяти) не дуже відрізняються від тих, що могли б виникнути в його однолітка в Україні сучасній. Тож автор вустами героїв нескінченно, контекстуально розмірковує над усіма можливими проблемами та переживаннями, які одночасно резонують з вічними екзистенційними питаннями.

Тридцятирічний українець сьогодні є продуктом синтезу розрухи постсовєцького минулого та епохи інтернету. Дивна суміш відчуження та нав’язаної української меншовартості, а також боротьби з останньою в контексті запізнілої націєбудови та новонародженої глобалізації. Головні герої більше акцентуються на глобальних та метафізичних речах, тож якщо замінити українські реалії на іншу країну, то може вийти текст, багато в чому зрозумілий читачам з багатьох інших країн.

Зокрема, автор говорить про майже вимерле контркультурне вираження індивідуальності, що проявлялося колись субкультурами панків, готів, хіпі і т.д. Торкається проблем соціальної адаптації та так званого запізнілого дорослішання. Роздумує про реальну сутність демократичних ЗМІ, які теж мають свою розмінну валюту. Говорить про напівілюзію комунікації у соціальних мережах та пропонує власні відповіді на питання, чому реальність, яка завжди мала цінність справжності, тьмяніє перед віртуальною реальністю. Не обходить увагою й теми (що встигли стати класикою) про нав’язані суспільством потреби та безупинну гонитву за ними.

З усім тим, зображені у романі больові точки покоління не створюють аж такої похмурої гнітючості (як мені хотілося б). Навіть крик та перестороги книги “Сукні для Муссоліні”, який описує загрози на наслідки змальованих у романі українських метаморфоз, дає надію самим фактом існування цієї книги (“Сукні для Муссоліні”).

Про трансгендерність

Незважаючи на акцентування на “твоїй коханій транссексуалці” в анотації до роману (припускаю, для привернення більшої уваги громадськості), у книзі ця особливість однієї з головних героїнь — це просто одна з ряду особливостей конкретної людини. Вона занадто органічно вплетена, щоб зупиняти на цьому додаткову увагу — аж до фінального твісту, на якому чомусь згадується фільм Фассбіндера “У рік тринадцяти місяців” 1978 року, в якому сюжет від початку до кінця закручений на глибині трагізму історії транссексуальної жінки. Але тут вже зовсім інший наратив та конфлікти. Єдине, що на певному рівні поєднує дії головних героїнь цього фільму та книги — це кохання як мотив до дії.

І наостанок

Постмодернізм 60-их років позначив крах усіх класичних ідеологій як відповідь жахам XX ст., та нонконформістська література заговорила мовою абсурду та алюзій. Ця територія з пазлів ідей також не підлягає спрощенню чи чіткому поясненню. Роман багатовимірний, усі його межі то зливається, то роз’єднуються, тож він передусім цікавий як явище сучасної української літератури. Трактування будь-якого твору відбувається лише в рамках власної обмеженості, але у романі настільки багато деталей, що, напевне, кожен знайде якусь промовисту для себе, тож мені ця книга в першу чергу була цікава як спілкування з автором.

Після задачі націєбудови (міцного фундаменту) з’являється задача побудови громадянського суспільства, що тягне за собою свободу, а після цього — найскладніша задача — не доведення свободи до абсурду. Від національного — до багатонаціонального — до загальнолюдського. Де закінчується територія боротьби за українську ідентичність, починається боротьба за людську ідентичність. І, як на мене, автор бере саме цей далекоглядний, широкий та глобальний вектор індивідуального, розмислюючи в першу чергу над проблемами збереження ідентичності “людина” в контексті змін доби.

Але чи має роман в Україні шанс на “масову елітарність” постмодернізму, коли з постмодернізмом вже може бути занадто пізно, а з авторською далекоглядністю для України занадто рано? Чи саме час?

poster