Лем. Воттс. Межа пізнання

27.03.2021

Переглядів: 1156

http://chytay-ua.com/

Давно минула та романтична пора, коли людство уявляло прибульців з космосу як зелених чоловічків з великою головою. Зараз це здається не те, що фантастичним, а навіть казковим. Класична фантастика ХХ століття була дуже антропоцентричною. Людство дивилося у нічне небо, і воно віддзеркалювало його страхи. 

Насправді сценаріїв першого контакту у тогочасних фантастів було не так багато. Інопланетний Магеллан відкриває нашу планету і мудрі прибульці невидимою рукою спрямовують і наставляють людство на шлях істини. Або інопланетні конкістадори на чолі з інопланетним Кортесом намагаються завоювати землю, жадаючи наших ресурсів. Ісус спускається з небес і влаштовує рай на землі. І ще декілька, які відрізнялися дрібницями, але при детальному вивченні виявлялися добре забутим старим. І в тому ж ХХ столітті жовані-пережовані біблійні чи історичні сюжети, загорнуті в новомодну оболонку наукової фантастики, почали проїдатися читачам. 

Але в 1961 році друком виходить «Соляріс», роман польського письменника Станіслава Лема. Загалом ідея роману все та ж сама – контакт людства з позаземним. Та зауважте, не з розумом чи життям. Лем був одним з перших, хто почав мислити глибше і заклав думку про те, що позаземне може бути надто чужим, аби якось його класифікувати чи зрозуміти. 

Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми хочемо розширити Землю до його меж.

Дехто може сприйняти це твердження надто буквально. Мандруючи пустотою, ми завжди беремо з собою частинку Землі. Колоністи, ступаючи на поверхню мертвої планети, хочуть перетворити її на квітучий сад… подобу рідної планети. Але якщо мислити абстрактніше, то Лем говорить про те, що на все, що ми зустрічаємо в космосі, ми переносимо людські категорії мислення. Але що, як людську логіку до Позаземного застосувати неможливо? 

«Соляріс» умовно можна поділити на дві частини – назвемо їх «Кельвін» і «Бібліотека». Ці дві лінії постійно переплітаються між собою. «Кельвін» оповідає про доктора Кельвіна і події, які відбуваються на станції в теперішньому. «Бібліотека» ж – це історія становлення соляристики як науки, її успіхи та невдачі. Невдач було незрівнянно більше.

Всіма визнані непохитні теорії розпадалися на порох, у науковій літературі були опубліковані досить таки єретичні статті, а висловлена альтернатива «геніальний океан» чи «гравітаційні драглі» збурила уми.

Соляристика кілька разів заходила у глухий кут, з якого, здавалося б, немає виходу. Результати одних і тих самих експериментів були абсолютно різними. Крім того, різні галузі соляристики були настільки відмінними, а теорії настільки діаметрально протилежними, що здавалося, точок дотику між ними немає взагалі.

...дослідників і поглядів була нескінченна кількість. Утім, крім спроби налагодити контакт (з океаном), були й інші проблеми соляристики, в якій спеціалізація зайшла настільки далеко, особливо за останню чверть століття, що солярист-кібернетик насилу міг зрозуміти соляриста-симетріадолога. «Як ви можете порозумітися з Океаном, коли не здатні зрозуміти одне одного?», якось жартома запитав Вейбеке, котрий у мої студентські роки керував Інститутом; у цьому жарті була велика частка правди.

Як вірно підмічає Кельвін, всі знання, які були народжені за сімдесят років вивчення Соляріса, виявилися марною тратою часу. Всі точні дані складаються лише з заперечень. Наукові теорії виникали одна за одною. Так народилися концепції «Океану-Мудреця», «Океану-дебіла». Дехто бився над метафізичною проблемою наявності свідомості у єдиного мешканця планети. Власне, можна побудувати такий логічний ланцюжок: позаземне — не обов’язково життя, життя — не обов’язково розум, розум — не обов’язково свідомість(!).

Також кілька слів про іншу частину роману — «Кельвін». Вона оповідає про те, що відбувається на дослідницькій станції тут і зараз. До людей на станції починають приходити «гості». Хтось з минулого, давно забутий, кого вже немає по цю сторону буття. І для кожного цей «хтось» різний. Для Кельвіна це дружина, яка більше десяти років тому покінчила з собою. Ця частина книжки є такою собі метафорою на людство і його реакцію на позаземне. Одні намагатимуться втекти, не витримавши потрясіння, як от Гібарян, інші намагатимуться знищити те, що неможливо зрозуміти, як от Сарторіус, хтось спробує адаптуватися, як Кельвін. 

Людина всупереч усталеній думці не визначає собі цілей. Їх їй нав’язує час, у якому вона народилася. Вона може служити цим цілям або поставати проти них, однак об’єкт служіння чи бунту заданий їй зовні. Повна свобода пошуків мети можлива тоді, коли людина самотня, але це нереально, бо людина, яка не виросла серед людей, не здатна стати людиною. 

Персонажі книги всього лише люди. Через свою антропоцентричну систему мислення вони не здатні осягнути нічого, що виходить за межі їхньої системи координат. «Соляріс» певною мірою є критикою принципу універсальності пізнання і таким собі маніфестом трансгуманізму. 

Десь тут ми підходимо до концепції, яку розвиває Пітер Воттс у своїй дилогії (поки що дилогії) «Вогнепад». Власне, про це «Ехопраксія». «Сліпобачення» більше намагається описати проблему розуму без свідомості. 

Пригадайте той логічний ланцюжок, який був побудований вище. Можна навіть провести таку аналогію: «Сліпобачення» більше про Соляріс, а «Ехопраксія» більше про людство, яке намагається його досліджувати. Через свою людяність і через те, яким чином сконструйована наша свідомість, ми просто фізично не здатні налагодити контакт з Солярісом або Роршахом. Але є ті, хто стоїть на кілька сходинок вище. Двокамерники. Людство повинно змінити себе для того, щоб розширити свої можливості і свої межі пізнання. У «Ехопраксії» є кілька груп постлюдей. Але давайте за порядком. 

Перший рукопис «Ехопраксії» мав найменування «Целакант». Тут варто розібратися, що таке целакант і чому Брюкс, головний герой книги, порівнює себе з ним. Целакант – це такий собі біологічний анахронізм, жарт еволюції. Якщо простими словами, це викопна риба, яка за 400 мільйонів років еволюції майже не зазнала суттєвих змін в будові організму. Так само Брюкс, у якого майже немає імплантів і розширень КонСенсусу, є анахронізмом свого часу.

Я залишуся тут, поки там не завершаться всі перевороти і не вигорять усі вогнища. І я стоятиму на місці, поки людство не перетвориться на щось невпізнаване або загине у спробах перетворення. Я побачу те, що постане замість них. Так чи інакше, я стану свідком кінця свого виду. 

Вище було сказано, що у ««Ехопраксії» є кілька груп постлюдей. Двокамериники, Вампіри які також є реліктом історії і тупиковою гілкою еволюції, та ще одна група, яку не можна характеризувати як групу, чи єдиний організм, чи навіть колективний розум. Ця річ чи явище непідвласна розумінню Брюкса чи схожих на нього звичайних людей. Це те, до чого рухається у своїй еволюції Рай. Сам Рай – це цифрова площина, віртуальність, куди люди втікають від реального світу. Такий собі інтернет на максималках, якому люди віддають не тільки свідомість, а й тіла.

Хто знає, які метапроцеси можуть запуститися, коли Рай і КонСенсус з’єднають достатньо мізків і знизять затримки у міжвузловій передачі майже до нуля? Хто знає, які метапроцеси вже запущено? Можливо, з’явиться щось, на тлі чого рої Двокамерників виглядатимуть не менш рудиментарними, ніж нервова система морської анемони. 

Можливо сингулярність уже настала, але її компоненти ще цього не знають. 

Якщо зауважити, що людський мозок складається з нервових клітин, а потім трішки змістити акцент і уявити, що кожна людина, яка віддала себе Раю, з усіма її знаннями і досвідом є лише нервовою клітиною глобального розуму, не колективного — вищого, тоді можна приблизно уявити що таке Постлюдство — наступна сходинка еволюції Раю. І можливо, тоді Постлюдство буде мати достатньо знань та інструментів, щоб розширити межі свого пізнання і зрозуміти Соляріс. 

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект

poster