Сергій Демчук: «Я б не називав свій твір спортивним романом. Ідеться більше про людські взаємини й пізнання світу»

05.05.2021

Переглядів: 896

http://chytay-ua.com/

Найближчими днями у видавництві «Темпора» побачить світ роман Сергія Демчук «12 унцій любові», опублікований за сприяння Літагенції OVO. Літературознавець Ростислав Семків написав, що це «жорстка неореалістична проза, гардкор з елементами відвертого мачизму, етапи становлення "справжнього чоловіка" добротний bildungsroman, який читати кому цікаво, кому повчально, а когось і роздратує не на жарт». Про свій твір, а також про шлях його публікації з Читай поділився сам автор.

Як одним реченням зможеш сформулювати про що роман «12 унцій любові»?

Знайомий у Фейсбуці теж запитав, про що мій роман? Я почав розповідати, мовляв, це твір про дорослішання, становлення молодого хлопця, який займається карате й боксом, сповнений пригод і особистих переживань, про його наміри стати видатним спортсменом. Про небезпеки й спокуси, які чекають на молодого спортсмена в 1990-х і початку 2000-х. Зрештою про любов і творчість. Що це спроба описати країну на зламі тисячоліть, як би це пафосно не звучало. Адже події відбуваються в селі, невеличкому містечку й у столиці – такий собі зріз. Про химери дитинства. Й, певно, це спроба вберегти все це від забуття… На що знайомий відповів: «Отже це роман про любов, бокс і книжки. Цього достатньо». Десь так воно і є.

Чому пишеш завжди на спортивну тематику?

До десятого класу займався п’ять років карате, потім боксом. Весь цей час їздив на змагання й думав, що буду видатним спортсменом. Й завжди любив футбол. Тобто спорт займав величезну частину мого життя. А пишу я, використовуючи свій життєвий досвід. До того ж багато гострих моментів у житті теж були пов’язані зі спортом, або тим що відбувається навколо нього, як от у романі «Міжсезоння» про футбольних фанатів, які подорожують країною слідом за своєю командою й пізнають наші українські реалії. У романі «12 унцій любові» є трохи боксерської «внутрішньої кухні» у перших частинах. Наприклад, тренування, поїздки на змагання, інтриги між тренерами, а також можливості, які виникають – хороші й не дуже. Бої без правил, або злочинні оборудки. Але цього там не так вже й багато. Тому я б не називав цей твір спортивним романом. Ідеться більше про людські взаємини й пізнання світу – перший поцілунок, перше знайомство з дідовою рушницею, перший перелом носу, перша ніч у гуртожитку…

Зрештою у моїй першій книжці «Тіні на сходах» спорту було взагалі небагато.

Чи був прототип у головного героя і чи це часом не хтось з братів Кличків?

В романі є невеликий епізод, у якому згадуються брати. Він списаний із життя. Коли ми йшли до спортзалу на тренування чималою ватагою, пам’ятаю, тренери часто сперечалися – поб’ють брати Клички Тайсона чи ні. Один казав, що ні, а другий запевняв, що так. До слова, на скільки я знаю, Віталій завжди мріяв зустрітися в ринзі з Залізним Майком. Це був кінець дев’яностих, брати ще тільки починали кар’єру в професіональному боксі, Тайсон ще не завершив кар’єру, й такі розмови були досить актуальні. А прототип у головного героя, звісно, був. Але я змінив його до непізнаваності. Майже.

Ростислав Семків порівняв тебе з Керуаком, а ти найчастіше в постах згадуєш Гемінгвея. То на кого ти орієнтуєшся в письмі?

Я зараз читаю чудову книжку-біографію «Гемінгвей» Мері Дірборн, тому інколи згадую про нього в соцмережах. Так, він дійсно колись був моїм улюбленим письменником. Особливо подобаються його ранні твори «І сонце сходить», «Прощавай, зброє», оповідання. Днями, мабуть, уже вшосте перечитав «І сонце сходить». Цього разу в перекладі Віктора Морозова. Й зрозумів, що отримую від роману таку ж насолоду, як і вперше. Чому кажу, що колись він був улюбленим, бо потім з’явилося ще багато улюблених. Але Гемінгвей дійсно важливий для мене. Адже захоплювався я ним саме в такому віці, коли враження лишаються на все життя.

Керуака теж дуже люблю. Порівняння, можливо, спало на думку пану Ростиславу через відвертість деяких сцен. Можливо, є щось спільне у творчому ритмі. У нас з Керуаком справді багато спільних інтересів. Але я б не сказав, що я на когось орієнтуюся. Я просто сідаю й пишу як мені лягає на душу про те, що знаю і люблю. Здається, Керуак робив щось подібне. Хоча й не він один.

В українській літературі існує певна традиція генерацій письменників. Чому, на твою думку, існувала певна прогалина і лише зараз почала заповнюватися ця ніша. Власне тими, хто народжений в 1980-ті. Ти, Павло Матюша, Ірина Жураковська, Мартин Якуб уже активно формують нову сучасну генерацію. Чому ви так довго чекали, щоб заявити про себе?

Мені здається, що через відсутність так званих соціальних сходів у літературі. У нас майже немає літературних журналів, де б молодь могла публікувати свої твори, отримувати відгуки. Був журнал «Кур’єр Кривбасу», є «Київ». Але там чомусь переважно публікували й публікують зазвичай старших письменників, які й без того мають видані книжки. Для молоді завеликим рахунком лишився тільки конкурс видавництва «Смолоскип», лауреатами якого я був, так само, як і Павло Матюша й Мартин Якуб. Але цього замало. Тому знайти видавця молодому автору, якого мало хто знає, не так просто, хоч декому це так вдається. З іншого боку, в прозі досить часто автори видають класні твори трохи пізніше, ніж в поезії.

А потім з’явилась літературна агенція OVO, до якої мені порадив звернутися Олександр Бойченко. Літагенція і знайшла видавця для мого роману «12 унцій любові». І, сподіваюсь, для когось стало приємним сюрпризом наше письмо, або й уже стало.

Кому варто прочитати твій роман, а кому категорично заборонено?

Варто почитати всім, хто любить літературу, хто шукає нових голосів, хто пам’ятає дев’яності й двохтисячні, і хто не пам’ятає, або не застав. Хто з ностальгією згадує літні канікули в селі у бабці з дідом, хто любить спорт і знає, що таке студентське життя. Або хоче дізнатися. А не варто… Можливо, моїм батькам і вчителям.