онлайн-журнал про книги та літературу
Важко переоцінити важливість історичного роману як жанру. Уроки минулого уможливлюють нормальне теперішнє, а ще вони стають частиною фундаменту національної ідентичності. Українська історія надзвичайно багата на події, трагічні й героїчні, загальновідомі і ті, про які згадують лише в окремих випадках пошепки, за зачиненими дверима. Архіви різних держав містять безліч документальних і потенційних художніх сюжетів, до яких намагаються доступитися письменники, здатні ці сюжети відтворити. Маємо надію, що колись таки стануть відомими найтаємніші з них. Навіть ті, про які не хотілося знати, негативні, вони теж є частиною нашого історичного спадку. Він ніколи не буває однотонним. У кожного народу є чим пишатися і є за що соромитися.
Ми не беремося аналізувати, наскільки розвиненим є жанр українського історичного роману. Це питання до літературознавців. Однак говорячи про нього, одним із перших авторів, кого хочеться згадати, є Роман Іваничук.
Викликає подив той факт, що у різноманітних опитуваннях, добірках, списках, підготовлених до тридцятиріччя відновлення незалежності України, рідко можна побачити його книгу. Адже Роман Іванович відійшов у вічність не так давно і встиг написати та видати чимало книг у незалежній Україні. З цього можна зробити висновок: якщо умовно поділити українську літературу на «до» і «після» зародження саме тої, яку ми називаємо «сучасною» (час, стилістика, теми), то Іваничук буде серед першого переліку авторів і творів.
Історичний роман – це художня ілюстрація історичних подій. Якщо об‘єднати їх усі в один – отримаємо книгу, яку можна назвати «Художня історія України». Іваничук писав про різні періоди і різних постатей нашого минулого. Для тих, кому цікава козацька доба, прочитайте «Орду», «Журавлиний крик», «Мальви», «Через перевал». Щоб більше довідатися про українських діячів культури, відкрийте романи «Вода з каменю», «Саксаул у пісках», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Бо війна війною». Про діяльність УПА – «Вогненні стовпи». Проза Іваничука завжди багата на події з декількома пов‘язаними між собою сюжетними лініями, які часто не обмежені часовими рамками і тягнуться в далеке минуле чи майбутнє. Загалом ним написано близько шістдесяти книг, що характеризує автора як одного із найпродуктивніших в українській літературі.
«Про багатьох письменників справедливо говорять як про таких, що не встигли реалізувати себе. Про мене ніколи так не скажуть, бо все, що я мав написати – написав»
Р. Іваничук
Роман Іваничук народився і виріс на Івано-Франківщині, проте більшість свого життя мешкав у Львові. Це місто часто згадується у його творах. Тут він був виключений з університету за «антирадянську діяльність» у далекому 1949 році. Тут опубліковано його першу новелу «Доктор Бровко» у студентському альманасі Львівського університету у 1954 р. А згодом і першу збірку новел «Прут несе кригу» у 1958 р. Деякі з його книг забороняла радянська влада, адже все свідоме життя Іваничук перебував на передовій боротьби за українську культуру.
«Було б фальшиво стверджувати нині, що ми тільки те й робили, що боролись і страждали. Ми були життєлюбами і брали в долі те, що вдавалося взяти: ми дружили і закохувалися, ніколи не скиглили, нашими супутниками були сміх, жарти, самоіронія, сарказм і оптимізм. Кожен з нас, зрештою, вірив, що на міських ратушах і на бані Верховної Ради України доконче будуть колись майоріти наші національні прапори,– без цієї віри я не написав би й рядка. Та хто міг сподіватися, що це станеться за нашого життя!»
Р. Іваничук
Він пішов з життя 17 вересня 2016 року, у тому ж таки Львові, де писав і жив більшу частину життя. Для нащадків Роман Іваничук залишив великий літературний спадок не лише про себе як письменника, але і про історії минулого, записані на сторінках його книг. Він той, хто у своїй творчості зберігає частинку історичної пам‘яті.
Нам вдалося поспілкуватися з донькою Романа Івановича – Наталею Іваничук. Вона ділиться особистими рефлексіями про батька, якого ми знаємо як видатну постать української літератури. Пропонуємо вашій увазі невелике інтерв’ю.
Ті, хто читали книги пана Романа, знають, хто такий Іваничук-письменник. А яким був Іваничук-батько?
Був дуже доброю і водночас доволі авторитарною людиною. Чужим іноді видавався неприступним, а насправді був дуже вразливим і легко ранимим. Для нас, дітей, завжди був другом, а це не було властиво в стосунках з батьками у часи нашого дитинства. Мені був делікатним порадником і затятим сперечальником.
Чи був у вашого батька письменницький розпорядок: конкретний час, коли він пише або особливі місця?
Тато завжди почувався прив'язаним до місця. Насамперед це – стіл удома, у кабінеті. Ще міг працювати на дачі в Наварії, але здебільшого передруковувати начисто, а не власне писати. Розпорядок дня був «залізний»: пів на восьму сніданок, а від восьмої до 13.00 – робота за столом. О 13.30 – обід, прогулянка, читання аж до вечора. Після обіду вже не писав.
Робота над якою книгою далася йому найскладніше? А яка писалася найлегше? З чим це було пов‘язано?
«Меч і мисль» - цей цикл дався найважче, бо часи були дуже тривожні й непевні. Постійна загроза арешту, відмова друкувати татові твори і розуміння, що цей твір не вийде ніколи. Ніхто не знав, коли саме впаде Радянський Союз. Хоча в тому, що обов'язково впаде, Тато ніколи не сумнівався.
Найлегше – принаймні мені так здавалося – «Манускрипт з вулиці Руської», мабуть, тому, що жанр обрав «легкий», бравурний, батярський.
А які Ваші улюблені його книги? І чому саме вони?
Мені важко обрати улюблені, бо всі варті любові і зачитання. Але все ж завжди згадую насамперед «Торговицю». Мабуть, тому, що події тут не надто віддалені в історичному часі, я про них багато чула не з письмових джерел, а з живих уст. Дія відбувається в Коломиї, місті мого дитинства. Усе в книжці близьке й рідне.
Чи були у Вас спроби писати прозу? Чи заохочував Вас до цього батько?
Яка ж дитина, у якої батько письменник, не пробувала й сама писати? Звичайно писала і повісті про індіанців, і якісь замальовки, а коли написала вже дуже дорослу (на мою думку) новелу, Тато розгромив її в пух і прах. І сказав – раз і назавжди, страшенно категорично: графоманів на світі й без тебе не бракує, або переплюнь мене, або навіть не берися, доста одного з хати!
І я більше не бралася. От перекладати вмію, перекладаю (без зайвої скромності) добре, а писати – Бог такого дару не дав…
Читайте також: Кадзуо Ішіґуро: британський самурай літератури
