Етті Гіллесум «Без озлоблення, без ненависті»

07.11.2021

Переглядів: 852

http://chytay-ua.com/

«Я хотіла б відчути пучками обриси цього часу», або Наратив Етті Гіллесум: еротика, філософія, Голокост

«Без озлоблення, без ненависті». Щоденник Етті Гіллесум, 1941 – 1943 рр. / пер. з нідерландської Н. Карпенко. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. 328 с.

Тепер, у цю хвилину, я живу – й живу на повну силу,

і життя варте того, щоб бути прожитим, і якби я знала,

що помру завтра, то сказала би:

це дуже прикро, але було добре так, як воно було.

Етті Гіллесум (зі щоденника, 21. 03. 1941).

Особисто мені видається вимовним, що, коли я лише вчилася відчувати землю під ногами, щоденники нідерландської єврейки Етті Гіллесум уже були доступними європейському читачеві (перше видання побачило світ восени 1981-го), більше того, стрімко стали сенсацією, згодом перевидавалися (мінімум 28 разів!), поступово доповнювалися, уточнювалися, перекладалися багатьма мовами, активно ширилися світовим простором – за винятком совєтського ландшафту. На жаль, український реципієнт надто пізно (і це вже гірка тенденція!) отримав змогу дізнатися про Етті Гіллесум, її драматичну долю, відкрити для себе цю сильну особистість, її внутрішній світ, еволюцію світомислення, пізнати її «гіпотезу буття», що, врешті-решт, оформилася в завершену філософську концепцію, суголосну езистенціалізму. А втім, можемо говорити про екзистенційне світовідчуття, що, думається, було певною мірою стихійним, інтуїтивним, а певним чином – логічним і консеквентним, бо стало вислідом переживань – особистісних («я-переживань») і національних («ми-переживань») у часи Другої світової війни, що, як і кожен воєнний конфлікт, продукує «екзистенційну порожнечу», «межову ситуацію». Невипадково екзистенціалізм як філософська течія (і рівночасно відгалуження культурного напряму модернізму) зародився на порубіжжі ХІХ – ХХ століть й увиразнився під час Першої і Другої світових війн, коли людина сповна відчула тривожність буття в найгостріших виявах. Надто це стосується представників юдейства, приречених на вимушену загибель, готових (?) до страти, змушених щодня розпочинати життя заново в очікуванні горезвісної цидулки. Тож, думається, кожен подивлятиме силу й мужність маленької жінки, котра змогла в щоденниковому форматі осмислити добу в її мікро- й макромасштабі, людину, передовсім, єврейську, в ній (добі). «Нашій загибелі, нашій вірогідній і гіркій загибелі, яка почалася вже тепер у багатьох маленьких щоденних речах, я подивилася просто у вічі, і її можливість знайшла місце у моєму відчутті життя, але від того це відчуття життя не втратило сили. Я не озлоблена і не бунтую, і вже не пригнічена, і точно не упокорена (підкресл. тут і далі в цитаті моє. – Г. К.-С.). Я так само невпинно продовжую зростати, щодня, навіть маючи перед очима цю вірогідність знищення» (с. 5).

Non-Fiction книга «Без озлоблення, без ненависті» (в оригіналі – «Поламане життя») була вперше і в подальші рази оприлюднена завдяки зацікавленості й зусиллям Й. Г. Гарландта, котрий знайшов шифрувальниць і переписувачок рукописних текстів, скомпонував матеріали, з 9-ти зошитів скрупульозно відібрав найголовніші записи, профільтрував їх, вилучив повтори, зменшив кількість німецьких слів і виразів. «Моєю метою було пов’язати найособистіші та найдорожчі відчуття Етті у змістовно послідовне ціле, частини якого визначають одна одну» (с. 313), – зізнавався в післямові Й. Г. Гарландт. Звісно, після з’яви першого видання не уникнув закидів і звинувачень, поміж яких докори в «оголенні» Етті Гіллесум («роздягненою провели вулицею Бетховенстрат», с. 315), хоча упорядникові й видавцеві в одній особі вдалося довести, що авторка щоденників навпаки прагнула їх оприлюднення. Зошити Е. Гіллесум потрапили до рук Й. Г. Гарландта невипадково: Клас Смелік зберігав у себе щоденникові записи й попросив Й. Г. Гарландта їх переглянути, не маючи сумнівів, що знову отримає відмову стосовно друку, як і всі попередні рази (1950 – 1960-ті) від інших видавництв. Гарландт не приховував: «На початку спадщина Етті лежала в мене вдома на письмовому столі непорушно у формі непривабливої купки паперу – текст, надрукований на машинці-інваліді» (с. 311). Вагомість і знаковість матеріалів стали розкриватися поступово: «тільки пізньої весни 1981 року я почав усвідомлювати, що переді мною лежав винятковий документ» (с. 312 –313).

Українськомовна версія, попри запізнє «народження», має свої переваги: перед текстами щоденників уміщені передмови Й. Г. Гарландта до різних видань (вступне слово до першої редакції – найповніше й найінформативніше, адже презентує Етті Гіллесум, її майбутнього чоловіка Юліуса Шпіра, розповідає про походження й витоки Етті (уродженка Нідерландів, мати була втікачкою з Росії), родинне виховання, подальшу долю, увиразнюючи світоглядно-естетичну еволюцію Е. Гіллесум) із подяками, коментарями, уточненнями, поясненнями, проханнями допомогти з новими матеріалами про Етті Гіллесум і подібне, а наприкінці книги подано післямову упорядника з оглядом процесу роботи над текстом і укладання книги. Таким чином, вітчизняний читач може простежити відразу всі етапи роботи над щоденниками Е. Гіллесум, а головне – переконатися, що шлях до цієї книги в її остаточному варіанті був тривалим, але послідовним. Українськомовна рецепція з’явилася на основі оригіналу 2014-го. І чи ж випадково, що до того часу минула рівно сотня років від народження Етті Гіллесум…

Книга Етті Гілесіум

Коли розгортаю книгу й бачу перший щоденниковий запис, маркований датою мого народження (3 липня), то прозираю подвійну символіку – і вже особисто для себе… «Раніше я вважала, що повинна продукувати щодня багато геніальних думок, а тепер я іноді – мов пустирище, на якому нічого не росте, але над яким стеляться низькі, тихі хмари» (с. 5) – зізнається Етті влітку 1942 р. Глибоко й образно, що засвідчує філософське буття й художній хист авторки.

Прикметно, що в щоденнику Е. Гіллесум вітаїзм єднається зі загрозою смерті, але перше завше перемагає – попри все й наперекір усьому… Ця віра зростатиме, живитиметься, плекатиметься з кожним записом дедалі активніше й виразніше. Перед реципієнтом розвертається шлях від порожнечі (пустки), безслів’я, якщо не зневіри у Всевишньому, то бодай ще несформованого, абстрактного розуміння Його до віри – усвідомленої, глибинної, зцілювальної та всеоб’ємної… Як би це не звучало спрощено та єретично, Етті Гіллесум проходить продуктивний і потужний (в емоційному й духовному сенсах) шлях від віри у чоловіка, земного «мужчину», оволодіння думками про нього, відчуття його на фізичному й душевному рівнях до віри в Бога як Абсолют. Невипадково навіть Й. Г. Гарландт констатує: «Уся перша частина щоденника Етті – це майже мантра почуттів і думок про Шпіра» (с. 315). Разом із тим, саме цей земний чоловік, Юліус Шпір, дав Етті імпульс до віднайдення Бога – спочатку в собі, а потім і в довколишньому світі.

Щоденниковий наратив Е. Гіллесум вражає дивовижним сплавом витонченої еротики й філософії, чуттєвої жіночності й екзистенційності. Мимовільно запалюєшся інтересом до розвитку стосунків Етті і Ю. Шпіра (у текстах скорочено Ш.), стежиш за внутрішнім світом авторки щоденника, її душевними вібраціями… Особливо коли вловлюєш суголосне, коли міркування Етті резонують у власній душі, коли кожен ковток чтива дегустуєш і насолоджуєшся, хоча й не оскаржуєш пережитого авторкою болю (приватного, родинного й етнічного) і всіх страждань, які лягли на плечі людей у роки Другої світової війни – надто юдеїв, котрі щодня, ба навіть щомиті! відчували подих смерті – у спину, шию, потилицю, маківку… Де можна було взяти, а головне втримати! стільки світла й оптимізму, позитиву й натхнення, віри й любові, як це вдавалося Етті Гіллесум!.. Любов до людини й людства, оскарження ненависті до німецького (ворожого!) етносу, бо останній не несе відповідальності за одного зі своїх представників і навпаки завдяки своєму вибору (на користь добра) може спокутувати «народний» гріх/злочин, покращити масову карму – все це позиціонує Е. Гіллесум як носійку милосердя, хоча її християнство ще не є таким усвідомленим, як згодом. «<…> і якщо залишиться тільки один гідний німець, він буде вартий того, щоб його захистили від цієї цілої банди варварів, і через цього єдиного гідного німця не можна проливати свою ненависть на цілий народ (підкресл. моє. – Г. К.-С.)» (с. 35). Така ненависть, на думку Етті, є неокресленою; нараторка будь-що намагається відсторонитися від цього почуття, не пускаючи його до свого єства, бо саме ненависть кладе незмивне тавро на буття людини, є імпульсом до згину її єства. «Це хвороба власної душі» (с. 35), – заявляє авторка щоденника. І далі: «Якщо у наш час дійде до того, що я справді ненавидітиму, то моя душа буде травмована, і я намагатимуся віднайти зцілення якомога швидше» (с. 35 – 36). Разом із тим Е. Гіллесум оскаржує так звану позірну гуманність соціалізму, позаяк той «усе ж пропускає ненависть у свій будинок крізь чорний вхід – ненависть проти всього, що не є соціалістичним» (с. 36). Хоча після оприлюднення щоденника Етті закидали відсутність рефлексій щодо подій Другої світової війни, авторка насправді дуже часто дає оцінку нацизму, зокрема засуджує расову політику, утиски євреїв (заборона пересуватися трамваями, велосипедами у громадських місцях, ходити до овочевих крамниць – направду вкрай абсурдна). На прикладі мешканців будинку, в якому жила, ілюструє мультикультурність Нідерландів і Європи загалом. Мікромодель сучасного їй світу, де співіснують німці та євреї і який опинився під загрозою руйнації. Можна навіть стверджувати, що Е. Гіллесум тяжіє до космополітизму, більше того, висуває собі конкретне надзавдання – «утримати цю невелику громаду вкупі як доказ на противагу всім тим конвульсивним і притягнутим за вуха теоріям про расу, народ тощо» (с. 36 – 37). Етті переконана: «життя не можна вловити в якусь певну схему» (с. 37). Звісно, час від часу відчуває на собі і в собі все те, що притаманне homo sapiens, тож зізнається, що спалахи ненависті в неї таки бувають: тоді відповідальною за всі гріхи фашизму стає сусідка Кете як представниця німецького етносу. Е. Гіллесум усвідомлює невинність останньої, але те, що та кревно пов’язана з ворожим народом, з чужою землею, більше того, не розділяє ненависті до нацизму такою мірою, як її відчуває Етті, для нараторки в певні моменти може бути образливим, хоч опісля вона розуміє абсурдність тієї ситуації і тих своїх емоцій. «Але в глибині душі вона, звичайно, пов’язана з цим народом, і я це відчуваю, та в той момент я не можу того терпіти, цілий народ має і буде винищений, вирваний із корінням (думається, йдеться саме про єврейський, знищення якого є домінантою нацистської програми. – Г. К.-С.), і тоді я щиросердно зможу сказати: «Це – наволоч», і водночас мені соромно до смерті, і пізніше я почуваюся глибоко нещасною» (с. 37).

Звісно, всі ті риси (милосердя, любов планетарного масштабу, волюнтаризм, вітаїзм, стоїцизм) не були вродженими, Етті поступово виплекала їх у собі й прагнула обдарувати світ. У щоденниковому записі від 9 березня 1941 р. вона, 27-літня молода жінка, йменує себе переляканим дівчиськом «попри все ясне мислення» (с. 25). Панічний страх не висловитися належним чином, хоча Е. Гіллесум не оскаржує свого письменницького хисту – радше навпаки: вона щоразу увиразнює своє літературне «я». Тут авторка навмисно чи імпульсивно дає собі характеристику: в інтимному сенсі вважає себе досвідченою, аби бути доброю коханкою, хоча прописує, що не зазнала істинного почуття Любові, яке дарує свободу, позаяк почувається насупроти («кохання, здається, досконале, та все ж воно залишається ув’язненим», с. 25). Позиціонуючи себе розумною, обмовляється про «дуже глибоко захований стиснутий клубок», що тримає її «залізною рукою», – тобто, вочевидь, ідеться про комплекси, страхи, які виконують функцію гальм і заважають Етті почуватися сильною особистістю, досконалим творінням Бога. «В інтелектуальному плані я настільки вправна, що все можу проаналізувати, все можу охопити чіткими формулами, здається, що я надзвичайно überlegen (виділ. авт.; у перекладі з нім. «обізнаний». – Г. К.-С.) щодо багатьох проблемних питань життя…» (с. 25).

Відчувається, що Етті Гіллесум наділена особливою сексуальною енергією, тож її постійно оточують чоловіки. Ба більше – вона має інтимні стосунки, не приховує імен партнерів (найчастіше згадується Ган Вегеріф), але її єство поступово вполонює вдвічі старший Юліус Шпір. Звідси – усвідомлення марноти, несвободи, розпорошеності, внутрішньої руйнації від інших зв’язків: «всі ці пригоди і стосунки зробили мене im Grunde (з нім. «у глибині душі» – коментар упорядника) страшенно нещасною й розірваною» (с. 43).

Що почитати?

Велика різниця у віці не є перепоною чи табу, адже важать потужні особистості обох, а не фізичні оболонки. Етті – 27, Шпіру – 54. Тендітна молода жінка, котра значно переросла свій вік в інтелектуальному й духовному сенсах, тим самим особистісно наблизилася до зрілого Ш. Юліус Шпір – навдивовижу цікавезна постать, «магічна особистість» (так його позиціонували сучасники, як пише Етті), учень К. Ґ. Юнга, німецький психохіролог, котрий читає-кодує людські долі по лініях на руках. Обох єднають спільна етнічна ознака, загроза смерті. Енергетика Ю. Шпіра надто об’ємна й потужна, її вистачає на кількох. Спочатку Етті запалюється інтересом до цього чоловіка, боїться його енергії (раптом вона деструктивна! А можливо, інтуїтивно відчуває, що саме Шпір рокований їй, тож підсвідомо намагається захиститися, вборонитися), далі попри всі страхи й табу (наявність суперниці в Лондоні) тягнеться до нього мов магнітом. Навіть у ліжку з іншим думає про Ш. Портретні характеристики Ю. Шпіра в щоденникових записах Е. Гіллесум – численні, розлогі й виразні: якби не скорочення Й. Г. Гарландта, їх було би ще більше. До описів додаються оціночні судження. «Його прозорі, ясні очі, важкі, чуттєві вуста; міцна, важка статура й легкі, мов пір’я, вільні рухи. Боротьба між матерією і духом, яка точиться ще на повну силу в цьому 54-річному чоловікові. І здається, що мене розчавлює під вагою цієї боротьби. Мене накриває з головою ця особистість, і я не можу врятуватися; мої власні проблеми, що, як відчуваю, є приблизно такої ж природи, як і його, лише кволо борсаються у порівнянні з [його]» (с. 26). Етті зізнається, що під час перших зустрічей (терапевтичних сеансів) Ш.  міг викликати в неї відразу – либонь, захисна реакція! Припускає: «можливо, десь було порушене моє почуття естетичного…» (с.26). Адже іноді здавався циніком, Етті могла відчувати приниження, констатуючи у висліді: «він – небезпечний чоловік». Проте поступово всі негативні емоції нівелюються – Ш. «виростає», «вирівнюється» в очах Е. Гіллесум. Перший поштовх до кардинальної переоцінки робить публічна лекція Ю. Шпіра: вміння триматися на людях і тримати аудиторію стає для Етті переконливим. «Приємний чоловік. Приємна посмішка попри всі ті вставні зуби. Тоді на мене справила враження якась внутрішня свобода, яку він випромінював, плавність і простота, і дуже особлива грація в його важкому тілі. Обличчя тоді було знову дуже відмінним» (с. 28). Разом із тим, Е. Гіллесум добачає не лише силу Ю. Шпіра, його волюнтаризм і духовне лідерство, наставництво, а й слабкості, внутрішні конфлікти. Зрештою, його психологічні тренінги, духовна практика – все це є результатом власного досвіду, роботи над собою як учнем. Етті скоряється силі цього чоловіка, інтуїтивно потребуючи його руки: «І він збирався навести лад у внутрішньому хаосі, взяти владу над внутрішніми суперечними силами, що діють у мені. Він неначе взяв мене за руку і сказав: дивись, отак ти мусиш жити. Усе моє життя я відчувала це: тільки б прийшов хтось, хто б узяв мене за руку і зайнявся би мною, я здаюся сильною і роблю все сама, але я з такою насолодою віддалась би йому. І тепер це зробив цей незнайомець пан Ш. зі своїм складним обличчям, і, попри все, вже за тиждень він вчинив дива зі мною. <…> І я враз зажила по-іншому, вільніше <…> відчуття засмічення зникло, всередині мене настав спокій і лад…» (с. 29). А далі скоряє його – зненацька, але продуктивно і зцілювально для обох: «я кинула цього великого чоловіка на підлогу. Уся моя внутрішня напруга, затиснена в кулак, вирвалася назовні – і ось він лежав, повалений на землю не лише тілесно, а й психічно…» (с. 29 – 30). У результаті Ю. Шпір «оголює» свою сутність, що стало доброю психотерапією для нього: «він був настільки «вільний», настільки довірливий, відкритий, правдивий у своїх рухах…» (с. 30). І цей момент скорення стає імпульсом для уяви Етті, він ніби інстинктивно стирає межу між двома світами – цілісними й самодостатніми, оприявнює слабкість і силу кожного з них. Таким чином обидва дорівнюються один до одного. У записі від 23. 03. 1941 р. подибуємо потвердження: «А тепер я відчуваю, як «gewachsen» (із нім. «дорослá» – коментар укладача) до нього, що моя боротьба не поступається його боротьбі, що й у мені нечисті та шляхетні почуття вступили у важкий поєдинок» (с. 50). Утім, іноді доводиться вагатися, хто ж більше зугарний до кодування – Ю. Шпір чи Е. Гіллесум… «Я нині бачу його на відстані: жива людина, що бореться з первісними силами в собі, і все ж – людина духу з прозорими очима та чуттєвими вустами» (с. 30).

Дозволю собі дещо не погодитися з Й. Г. Гарландтом, що лінія Етті-Шпір (а саме любовний дискурс щоденника) може бути непотрібним «баластом», позаяк, імовірно, це саме те, що дозволить жіночій авдиторії відлучитися від масового чтива й простежити взаємини двох героїв книги – нараторки й об’єкта її уваги/симпатії/почуття. Тим паче, що тут усі переживання й емоції переплітаються з філософськими рефлексіями, щедрість яких годі узріти в масліт. Приміром, як ось цей витяг на потвердження не лише вагомості Ю. Шпіра в долі Е. Гіллесум, а і його перманентної й органічної духовної присутності як компонента її буття: «Коли я працюю, то бачу його голову постійно і тепер, але він уже не відволікає мене, він перетворився на знайомий, дорогий пейзаж (тут і далі в цитаті підкресл. моє. – Г. К.-С.) на тлі, риси менш чіткі, я вже чітко не розрізняю обличчя, воно розчинилося і стало атмосферою, духом чи як це ще можна назвати» (с. 39). Разом із тим, ідеться про переживання й на фізичному рівні, які більше чи менше вносять дисонанс у внутрішній світ, але рівночасно межують із еротикою найвищого кшталту, де є місце філософії: «Його велике, гнучке тіло загрожувало мені з усіх боків, воно було наді мною, піді мною, всюди, воно загрожувало розчавити мене…» (с. 49). А далі це лише увиразнюється: почуття заперечується, натомість акцентується фізичний потяг з її та його боків («Але тут мішається ця клята еротика, якою він повний по самі вуха, і я також», с. 54). Оскільки після зустрічей Етті почувається одинокою та нещасливою, можу припустити, що дарма вона оскаржує душевні вібрації. Нараторка влаштовує зі собою терапевтичні сеанси: «я почала вигадувати дуже цікаві теорії про цю свою самотність, та чи не може вона бути просто від того, що я не можу віддатися нашим фізичним стосункам до найглибшого закутка свого єства? (підкресл. моє. – Г. К.-С.)» (с. 55). Усвідомлення присутності суперниці (хай навіть на відстані!) поглиблює тугу, хоча запис від 23.06.1942 р., здається, нівелює всі потенційні конфлікти й загрози: прозираємо тут і антипатію, і співчуття, й повагу, й захоплення. Ба більше – Етті, либонь, добачає спільне між ними обома: «Ти тепер мусиш жити без того, що щодня в необмеженому достатку тече мені в руки. А мої нестатки почнуться тоді, коли ти фізично увійдеш у наше життя» (с. 170). Е. Гіллесум моделює лист до Герти, де фіксує всі свої переживання. А зрештою, ця щоденникова епістола має терапевтичну функцію, бо дозволяє адресантці звернутися до уявної адресатки і змінити своє ставлення до неї – від «Бідна Герто, яка ж я несправедлива до тебе. І позбавлена любові до тебе» (вочевидь, є тут покута й рівночасно жалість) до «І те, що ти, маленька дівчинка у великому бомбардованому місті, все це сама мусиш нести – як тобі це вдається? Насправді я захоплююся тобою, і якби одного дня я відчула до тебе жаль і співчуття, то їм уже не було б кінця» (с. 170 – 171). Тяжіння Етті до медитації сприяє врівноваженню духовного й тілесного.

Інша цікава й виразна, як на мене, лінія щоденникового наративу – творча. Попри всі сумніви й страхи, Етті, безумовно, тяжіє до Письма як Великої Магії (Е. Ґілберт). Якби це був жанр іншого кшталту (один із художніх), можна було би мовити про саморефлексію, проте література Non Fiction, надто щоденник, уже містить в собі саморефлексивність як магістральний компонент. Тож доводиться констатувати саме творчу або ж літературно-творчу первину. Більше того, при читанні рецензованої книги можна відщепити низку розмислів чи сентенцій, що стануть добрими рекомендаціями для людей творчого штибу, письменників зосібна. Думається, не одна читачка впізнає себе в Етті, не одній реципієнтці будуть близькими, спорідненими роздуми авторки щоденника. Навіть маститі письменники час від часу відчувають брак ідей, скутість мислення, словесну вбогість, коли перед зором – розмиті далекі обрії, біля вух – невиразні звуки… Коли бракує відваги розпочати й рішучості завершити… «Тобі не варто вдаватися до конкретизації великих невиразних ідей. Найменша, найнезначніша розвідка, написана тобою, важливіша за потік великих ідей, якими ти розкошуєш. Звісно, у тебе залишаться твої Ahnungen (виділ. авт.; з нім. «передчуття». – Г. К. -С.) та інтуїція, це – джерело, з якого ти черпаєш, але подбай про те, щоб не потонути в цьому джерелі. Дай цьому всьому трохи ладу, вдайся до ментальної гігієни. Твоя уява, внутрішні емоції тощо – це великий Океан, тобі треба відвойовувати в нього маленькі шматочки суходолу, які іноді теж будуть затоплюватися. Такий Океан – дуже великий і первісний, але річ у маленьких клаптиках суходолу, які тобі вдасться відвоювати у нього. <…> Тримай курс на суходіл і припини безпорадно борсатися в Океані» (с. 33). І ще один витяг із циклу «Творча майстерня»: «Ненавиджу багатослів’я. Я хотіла б записувати тільки ті слова, які органічно вписуються у велике мовчання, а не ті слова, які існують тільки для того, щоб перекричати мовчання й розірвати його. Слова мусять насправді акцентувати мовчання. <…> Якщо я колись писатиму – власне, що? – то я хотіла б наносити кілька слів-штрихів на безсловесне тло» (с. 154) – вкрай образна думка про добірність слів, суголосся літератури й живопису; прочитуємо тут зв’язок із естетикою чань.

Книга «Без озлоблення, без ненависті» щедра на екзистенційні інтенції, тим паче, що й вище я неодноразово акцентувала цей аспект. Щоденниковий наратив репрезентує шлях Етті до себе як особистості й творіння Божого. Навіть упритул до смерті ця молода жінка навчилася розкошувати у своєму бутті й тривожному світі, отримувати всолоду від існування, бо ж сягнула його найдовершенішого вияву – екзистенційного. Відчуття свободи є тому доказом: «я дихаю вільно й почуваюся сильною, й дивлюся навкруги блискучими очима. І тепер, коли я вже нічим не хочу володіти і є вільною, тепер я володію всім, тепер внутрішнє багатство є незмірним» (с. 41). Зважаючи на всі обставини (особистісні, родинні, національні, політичні), Е. Гіллесум могла би на кшталт А. Камю констатувати абсурдність буття, проте вона дедалі більше декларує усвідомлений вітаїзм, увиразнює Світло, уособлене в Любові, Вірі, Надії (це результат її внутрішньої еволюції/революції), хоча й не оскаржує деструктивності довкола (зовні): «Світ розвалюється. Але світ існуватиме й далі, й наразі я теж, сповнена мужності та доброї волі. Але ми таки залишаємося трохи обібраними, проте я почуваюся в душі такою багатою, що ще не вповні розумію міру грабунку. Та все ж треба підтримувати зв’язок із нинішнім дійсним світом і намагатися визначити своє місце в ньому, людина не може жити лише вічними цінностями, це могло б виродитися в політику страуса. Жити на повну силу, ззовні й усередині (підкресл. моє. – Г. К.-С.), нічого із зовнішньої дійсності не приносити в жертву внутрішній і з внутрішньої – зовнішній: ось гарне завдання» (с. 53). Щоденникові розмисли Етті дозволяють прилучити її до когорти екзистенційників релігійного штибу, хоча нараторка приходить до цього поступово в результаті копіткої роботи над собою. Порівняймо: «Я би, звичайно, могла читати Біблію щоранку, але гадаю, що ще не готова до цього, що внутрішній спокій для цього ще недостатньо великий, я ще занадто багато порпаюся своїми мізками в цій Книзі в пошуках її сенсу, від чого це ще не перетворюється на поглиблення» (с. 56; від 8. 06.1941); «Це, власне, надзвичайно цікава книжка, Біблія – брутальна й ніжна, наївна й мудра. Цікава не лише тим, що в ній написано, а й тими, хто це говорить» (с. 192; від 5.07.1942).

Щоденники Е. Гіллесум, безумовно, добре надаються до розщеплення на цитати. В міру світоглядно-естетичної еволюції їхньої авторки, її особистісного «визрівання» в екзистенційно-християнському руслі таких уривків, що варті цитування, сентенцій, що гідні бути афоризмами, стає дедалі рясніше. Важко втриматися, аби не перетворити відгук на колекцію витягів. Адже, так чи так, кожен запис є важливим для пізнання особистості нараторки, кожна думка багато важить для осягнення «гіпотези буття» Етті. Ось деякі фрагменти, повз які не пройдеш, які не оминеш, а обов’язково зупинишся, аби осмислити й за потреби екстраполювати на власне «я»: 1) «Людина не може налаштовуватися на Диво або на Загибель. Обидва варіанти присутні як крайні вірогідності, але людина не може налаштовуватися на жодну з них» (с. 193); 2) «І кожна мить, коли ми разом, є водночас і миттю прощання» (с. 195); 3) «коли людина вже почала відмовлятися від своїх вимог і бажань, то вона може позбутися всього» (с. 196); 4) «Ах, в нас таки міститься все – Бог і небо, і пекло, і земля, і життя, і смерть, і століття, багато століть. Мінливий декор й адаптація зовнішніх обставин. Але ми носимо все в собі, й обставини – це все ж не вирішальний фактор, ніколи, адже якісь обставини залишатимуться завжди – вигідні й невигідні, і сам факт наявності обставин; людина має прийняти вигідні й невигідні обставини, що не заважає тому, що людина може присвятити своє життя покращенню невигідних обставин. Але треба знати, з яких мотивів людина веде цю боротьбу, й вона повинна починати із себе, щодня знову – починати із себе» (с. 181); 5) «Містика повинна ґрунтуватися на кришталево прозорій чесності» (с. 164); 6) «Людина повинна бути своєю батьківщиною» (с. 255).

Якщо перша частина щоденника є головною мірою інтимним дискурсом (розвиток стосунків Етті-Шпіра), то орієнтовно зі с. 181 розпочинається завзята внутрішня робота над собою як особистістю, представницею єврейського етносу, якому загрожує загибель не в перспективі, а в яві. Звідси – усвідомлення близькості смерті, прийняття останньої, що заклало початок вітаїстичній концепції Е. Гіллесум. «Смерть раптом увійшла в моє життя – велично, просто й самоочевидно, і майже без галасу. Для неї знайшлося місце, і я тепер знаю, що вона частина життя» (с. 183). Етті прозирає в собі світоглядний злам, «великий прорив нового розуміння». Щомиті біль різного рівня увиразнюється в її єстві; чим більше тих страждань, тим вимовнішою є віра в життя: «Моє тіло – це сховище багатьох болів, вони розкладені по всіх закутках, й одної миті проявляється якийсь один біль, а іншої – інший. І я примирилася з цим» (с. 184). Е. Гіллесум стає виразницею страждань планетарних, болю етнічного, тож її Голос звучить упевнено й переконано. Голос цієї маленької жінки єднає в собі різні тембри, множинні тони й півтони, тим-то лунає не сольно, а хором. З літа 1942-го Етті потроху «стискається» в матеріальному сенсі, відмовляється від окремих благ цивілізації, зокрема обмежує себе в харчуванні (принаймні дає собі таку установку!), має на меті взяти під «своє крило» єврейську молодь Нідерландів, якщо ту відправлятимуть до таборів. А головне – починає себе готувати до табірного життя (передовсім внутрішньо). «Я не братиму портретів дорогих мені людей, але вздовж довгих стін мого духовного єства вивішу багато облич і рухів, які назбирала та які залишаться зі мною. І ще зі мною поїдуть ці дві руки з їхніми експресивними пальцями, які схожі на сильні, молоді гілки» (с. 210). Здається, жорстка реальність суттєво притлумлює оптимізм Етті, проте надає останньому нових відтінків, хоча й «екзистенційної порожнечі» не оминути: «На нашу долю ще багато випаде. Ми станемо бідні, мов щури, і, можливо, цей процес збідніння триватиме довго, і щодня ми відчуватимемо занепад сил <…> Знищення нас підступає з усіх боків, і невдовзі кільце навколо нас замкнеться…» (с. 197). Потреба віри й любові увиразнюється, тож Е. Гіллесум черпає зі своїх глибин ці почуття, готова обдарувати ними інших: «всю силу та любов, і надію на Бога, які людина носить у собі і які останнім часом так дивовижно в мені зростають, вона повинна тримати напоготові для кожного, хто випадково зустрінеться нам на шляху і їх потребуватиме» (с. 199). Етті констатує своє фотографічне вміння все фіксувати в пам’яті до найдрібніших деталей і найтонших штрихів, тож вірить, що колись їй не забракне хисту «розповісти про це все». Вочевидь, відчуває трагізм власної долі й долі етносу, але не губить віри, що стачить часу на письмо. Не губить відваги, свободи й любові… «<…> треба мати мужність відпустити все – будь-яку норму і традиційну опору, треба наважитися на великий стрибок у космос і тоді, тоді життя стає таким безмежно багатим і насиченим навіть у найглибших стражданнях» (с. 203). Віра в Бога слугує основою, ключем до буття, підтримкою за всіх обставин, хоч і вона зазнає еволюції. Провину за всі земні страждання Етті покладає на людство: «життя –прекрасне й повне сенсу, і що те, що тут зараз усе так, як воно є, – це провина не Бога, а нас» (с. 205). Будь-яка доба, раніша чи пізніша, прикметна стражданнями, тож завдання кожної людини в сучасну їй епоху прийняти біль свого часу, страждання людства, на тлі зовнішніх руйнацій «зберегти часточку своєї душі незруйнованою». І, звісно, виплекати спокій, бо «що більше спокою в людях, то спокійніше буде в цьому напруженому світі» (с. 271).

Особливу роль у щоденникових записах Е. Гіллесум відводить своєму письмовому столу, окремому локусу, роль якого увиразнюється в другій частині книги. Саме стіл стає її точкою опори, місцем сили. Нараторка згадує письменників і мислителів, до текстів яких тяжіє, саме вони, вочевидь, сприяли її особистісному становленню та світоглядній еволюції (Ф. Достоєвський, М. Лермонтов, Г. В. Ф. Гегель, Р. М. Рільке). Етті нерідко відчуває, як інтелектуальна робота виснажує, послаблює здоров’я, а стреси викликають хронічний перебіг недуг. Надто явним це стане наприкінці – по втраті коханої людини й ближче до загину, коли нацизм набуде масштабних виявів… Тоді хвороба прив’яже Етті до ліжка на кілька днів, оскаржуючи виплеканий стоїцизм. Вочевидь, смерть Ю. Шпіра дасться взнаки…

І все ж окремий розділ після щоденникових записів («Листи з Вестерборка») засвідчує, що Е. Гіллесум вдасться «вгамувати» недугу чи домовитися з тілом, Богом (останньому вона адресувала звернення на кшталт листів). Етті забракне сил працювати в юденраті, бо зазирати в очі приречених – украй важка повинність. І все ж навіть у табірних умовах (за відсутності світла, дефіциту харчів, сну в бараці), упритул до страждань Етті заявлятиме: «Людина – це щось дивовижне» (с. 292). І вкотре висновуватиме: «Так, нам доводиться страждати, але ми не повинні під цим зламатися. І якщо ми переживемо цей час неушкодженими тілом і душею, але насамперед душею – без озлоблення, без ненависті (підкресл. моє. – Г. К.-С.) – тоді й у нас буде після війни право додати своє маленьке слово» (с. 294) – 3.07.1943.

Авторка книги «Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя» Едіт Еґер у вступі під назвою «Звільнитися з в’язниці власного розуму» констатує: «Я навчилася жити в таборі смерті». Її історія стартує роком пізніше (навесні 1944-го) й локалізується в Угорщині, але симптоматично подибуємо низку перегуків і паралелей, бо ж долі євреїв під тиском нацизму і в контексті теми Голокосту переплітаються. Якщо Етті Гіллесум мовить про НСБ-івців (членів Націонал-соціалістичного руху Нідерландів – партії, яка підтримувала нацизм), то Едіт Еґер згадує нілашистів – угорських нацистів. Коли Етті починає вести щоденникові записи, їй 27, а Едіт відсилає до своїх 16-ти. Звідси – розбіжності у світоглядах, інтересах, життєвих пріоритетах (разом із тим, обидві мають об’єкти кохання і пристрасті, хоча й почуття, зважаючи на вікові відмінності, різняться). Проте пам’ять і першої, і другої фіксує подібне: гноблення євреїв, депортацію, ув’язнення, смерть як загрозу й реальність… А найголовнішим є те, що їх обох зі сім’ями раніше чи пізніше було вивезено до Аушвіцу: Етті, вочевидь, там гине, думається, подібна доля не оминула і її членів родини (батьків і брата); що ж до Едіт, то вона згадує про смерть (точніше вбивство!) батьків у газових камерах відразу по прибутті. Перебування в концтаборі для Едіт стало доброю та заразом жорсткою і жорстокою школою, а також тим новим стартом, коли дорослішання відбувається в надекстремальних умовах, пришвидшеними темпами, асоціюється з вимушеним сирітством (згадується лише сестра), надзусиллями, оголеним відчуттям смерті, що тече жилами. Звідси зізнання: «Кожна мить в Аушвіці була справжнім пеклом на Землі. І водночас моїм найпотужнішим уроком. Я страждала від утрати, катувань, голоду та невпинної загрози смерті, але й віднайшла для себе інструменти для виживання та звільнення й досі користуюся ними як у своїй психологічній клінічній практиці (гадаю, тут теж можемо констатувати точку дотику з Етті, адже під впливом Юліуса Шпіра, особливо по його смерті, остання відкрила в собі теж цей хист. Хтозна, аби не насильницька смерть, можливо, б ми сьогодні говорили про Етті Гіллесум як докторку психології. – Г. К.-С.), так і у власному житті». Посттравматичний синдром не полишає Едіт Еґер упродовж тривалого часу, резонує навіть у вельми зрілому віці, адже 92-річною адептка «трагічного стоїцизму» й авторка книги дидактично-психологічного кшталту констатує: «Вийти з Аушвіцу живою було лише першим кроком на шляху до звільнення. Я залишалася ув’язненою ще впродовж десятиліть. <…> Від дня мого звільнення минуло вже три чверті століття, а мені досі сняться жахіття. Я потерпаю від репереживань. До самої смерті тужитиму за батьками, яким не довелося побачити, як із попелу їхніх смертей народилися та виросли чотири покоління. Мої страхи завжди зі мною. Не можна стати вільними, пом’якшуючи випробування, що випали нам на долю, або намагаючись їх забути». Попри гіркоту пам’яті, багаторазове переживання страждань власних і чужих, перепроживання втрат, Едіт Еґер висновує: «Вважаю, що здатність обирати, навіть у часи найжахливіших випробувань і відчаю, – справжній дар, який я здобула в Аушвіці». Судження угорської єврейки дивним чином, а зрештою, цілком логічно співзвучне Етті Гіллесум, хоча остання через ранню примусову смерть не змогла сповна розкритися перед одноплемінниками та людством загалом. У кожному разі вектор її мислення й щоденникового наративу нам цілком зрозумілий. «Саме тоді, коли немає живлення та допомоги ззовні, ми здобуваємо можливість відкрити себе справжніх. Найважливіше не те, що з нами стається, а те, що ми із цим досвідом робимо».

Ще майже за півтора року до своєї загибелі Етті констатувала, ніби щось передчуваючи, а втім, у тих жорстоких умовах вона щодня, ба навіть щомиті готувала себе до передчасної та примусової смерті: «якщо людина жахливо загине, вона знатиме до останньої миті, що життя сповнене сенсу й прекрасне і що людина все зреалізувала в собі, і що життя було добрим таким, яким було» (с. 193). Тож наповнювала своє щоденне буття і змістом, і формою, збагачувала його в духовному сенсі, а головне – до останнього подиху не згубила віри у життя як найбільшу цінність, дякуючи Богові за красивий і довершений світ. Звісно, бачила й розуміла масштаби довколишнього пекла, але вітаїзм був усепереможним: «Іде війна. Є концентраційні табори. Маленькі жорстокості примножуються іншими маленькими жорстокостями. <…> Я знаю про загнаність людей, я знаю про численні людські страждання, які примножуються і примножуються, я знаю про переслідування та гноблення, свавілля і безсилу ненависть, і великий садизм. Я знаю про все це, але продовжую щоразу дивитися кожному шматочку дійсності, що насувається на мене, просто у вічі. І все ж у момент без мети, без нікого, окрім мене, виявляється, що я раптом лежу, притиснувшись до голих грудей життя, і його руки навколо мене такі ніжні, в них знаходиш притулок, а те, як б’ється його серце, я навіть не можу описати: так повільно й розмірено, і так тихо, майже приглушено, але так надійно, наче воно ніколи не спиниться, й так по-доброму й милостиво. Так уже склалося, що таким є в мене відчуття життя, і мені здається, що жодна війна чи хай там яка людська безтямна жорстокість не зможуть цього змінити» (с. 152).

Єство Е. Гіллесум поступово стає великою та єдиною Молитвою за Юліуса Шпіра і за все людство. Попри все й наперекір усьому… Чи ж не тому, переживши величезну втрату (смерть друга й коханого), віддавши себе сповна служінню приреченого єврейства, стражденного людства, Етті з усмішкою та всеоб’ємною любов’ю сідає в ешелон, що стає початком її трагічного фіналу й кінцівкою книги «Без озлоблення, без ненависті»…

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo
poster