Леся Мудрак "Між жіночих звивин"

05.11.2021

Переглядів: 807

http://chytay-ua.com/

Є книжки, що з головою занурюють в історію або ж такі, що показують неймовірні калейдоскопи образів, гру фантазії, а є інакші твори – ті, що відкривають душу. Саме таку природу має збірка Лесі Мудрак «Між жіночих звивин». З цією роботою потрібно знайомитися у правильний час та з правильним настроєм, бо перед нами не просто мистецький твір, що передбачає розуміння, а сповідь, яка потребує співпереживання. Авторка пише про себе – глибоко особисті тексти, котрі водночас здатні знайти відгук у серцях читачів, адже попри те, що всі ми різні, проблеми в нас зазвичай дуже схожі. Щоб їх стало менше, треба навчитися чути, досягати порозуміння. Письменниця це добре усвідомлює, тож саме заклик до емпатії, бажання емпатії, крик про емпатію, таку потрібну в наш час екзистенційної самотності, звучать наскрізною ідеєю книжки.

Нова збірка Лесі Мудрак – це «знову – сентименти, знову – рефлексія», щирі емоції без «корекцій справжності». До видання традиційно увійшли вірші та поезія у прозі, подекуди з відтінками есеїстики. Авторка вкотре продемонструвала себе майстром інтимної, любовної лірики, приправивши її філософськими думками, аналітичною психологією та психоаналізом.

Не буду лукавити й одразу зазначу, що книжка переважно для жінок. На це вказує навіть сама назва: «Між жіночих звивин». Звісно, заглиблення в голову (чи пак у мозок) жінки, й у те, що їй болить, буде цікавим та зрозумілим насамперед представницям прекрасної статі. Хоча, якщо вже згадувати заголовок, варто зазначити, що його семантика набагато глибша за вищезгадану «анатомічну» інтерпретацію. Тут «жіночі звивини» – це вигини-звиви дівочого тіла й дівочої думки, це хитросплетіння долі, різкі повороти нерівного життєвого шляху, на яких так легко злетіти в кювет і більше не піднятися, це роздоріжжя та «вічне блукання власними сумнівами»… Таку поліваріантність закладених змислів можна простежити й у текстах збірки, але це аж ніяк не спростовує акцент на суто фемінних проблемах та емоційну, гіпертрофовано драматичну тональність, що можуть відлякати маскулінного читача.

Водночас не раджу чоловічій аудиторії упереджено проходити повз роботу Лесі Мудрак, особливо цінителям неординарної інтимної поезії та поезопрози. До того ж збірка може стати корисним довідником для тлумачення думок та поведінки жінок, адже, щоб до кінця їх розуміти, потрібно вміти читати між жіночих звивин. 

Попри написання слів на кшталт «Жіночності» з великої літери та відверто патріархоборчі мотиви, авторка відчуває потребу чоловіка, невід’ємність чоловічого начала, визнає його силу (хоча й бере «сильніший» в лапки). Показовим є шанобливе, великолітерне «Ти», яке письменниця навіть відшукує й виділяє в окремих словах (домислюваТи, випиТи, тексТИль, …). Цей займенник без сумніву втілює іпостась сильної статі, другу половину. Важливим у цьому контексті є також архетип Аніми, згаданий у творах. Таким способом письменниця наближає себе до чоловічої свідомості, образно стаючи її чуттєвою частиною, провідником між двома протилежностями, але водночас демонструє власну залежність.

Слово «Ми» Леся Мудрак також часто-густо виділяє великою літерою. Воно має для неї сакральне значення, адже уособлює тісний союз, приємне тепло любові, протилежне щодо холодного страху самотності. Саме ці дві категорії – «Ми» та «самотність» – є центральними антагоністичними силами книжки, що постійно змагаються на її сторінках і в душі письменниці.

Збірка «Між жіночих звивин» не містить яскравої еротики. Вона здебільшого завуальована й чуттєво-образна. Хоча, звісно, без притаманних Лесі Мудрак «лібідо», «повновидих дольок» та «марева сексу» не обійшлося. Та загалом усе дуже цнотливо. Потяг та пристрасть почасти поступаються глибшим почуттям, «любов енергіями віддачі» вивищується над «тупою механікою інтиму».

Хай там як, але плотське начало нікуди не зникає. Символіка тіла є одним із постійних художніх інструментів письменниці. Вона надає тілесних рис предметам та іноді заглиблюється в суцільний анатопізм, бавиться натуралізмом: «Затягнеш ребро / еластичним бинтом – / там цілунок застряг / між правил і між втом / Продихну… / там, де – видих / і кістка – жива, / а в куточку, праворуч, – / чиясь голова…». У тексти вкраплено також чимало релігійної символіки, і дуже цікаво спостерігати її поєднання з плотською домінантою в кращих традиціях ренесансної культури. Авторка намагається віднайти гармонію тілесних насолод і страждань із духовним, у такий спосіб прагнучи відродження, воскресіння.

«Між жіночих звивин» – далеко не легка книжка. В ній – не веселковий світ наївної дівчинки, а сувора, несправедлива реальність дорослої. Збірка сповнена пережитого болю, розчарувань, депресивності. Леся Мудрак не ховається за романтичними масками. Вона без вагань виливає на папір застояну масу страждань, в якій захлинаються приречені на почуття. Це не просто відображення трагізму життя та людських стосунків у потоці свідомості, невиплаканий плач, жалісливе одкровення. Авторка пропонує кожному спосіб очищення, яким користується і сама. Чистилище, як відомо, передбачає муки спалення, тож занурення в пекельні переживання сприятимуть кремації внутрішньої темряви, звільненню від надокучливих демонів минулого. Так письменниця намагається крізь морок дістатися світла.

Але, навіть загнана в безпросвітну прірву негативу, письменниця жартує, бо мудра людина схильна дивитися на світ крізь призму іронії. Говард Філіпс Лавкрафт писав, що «навіть у найкошмарніших подіях зазвичай криється іронія». У текстах Мудрак також можна побачити своєрідну форму лавкрафтівського жаху зі своїми гризотними чудовиськами, що оприявлюють істинну безпомічність почуттів. Та навіть у таких умовах авторка знаходить місце для іронії. Вона в «розумінні того, що минеться багато років, і на твоїх кістках питимуть шампанське», у дотепних фразах, що підсумовують зовсім не смішні твори, виділених дужками посмішок. Є щось і від української ментальності в цьому сміхові крізь сльози, у веселості перед лихом.

Водночас іноді здається, що в книжці занадто багато «шиї в петлі». Хоча сама авторка всіляко демонструє своє прагнення жити, відхрещується від суїциду. Для неї то просто задушливий аркан втоми, що давить постійно, не дає вільно дихати. Чи варто піддаватися його тиску, як робить це письменниця? Тут кожен мусить вирішувати сам. Але Леся Мудрак цілком справедливо нагадує: «і нині, і – прісно/ – я – не залізна!». Справді, люди роблені не з каменю, їм притаманні слабкості, й іноді лише крик душі може допомогти не зламатися. Пам’ятаємо, про принцип психотерапії: розповісти про проблему, щоб розібрати в собі та врешті її вирішити. Без сумніву, написання текстів стало для авторки терапією. Рани серця необхідно лікувати самостійно, порятунок потопельника зі шторму травмованої свідомості – справа рук самого потопельника. Тож погляньмо в очі страхам. Головне, щоб «чорний квадрат Малевича в почуттях», на який постійно дивишся, не став чорною дірою.

Одним із центральних у збірці є образ/архетип тіні. Тут вона – підсвідоме, що відбивається в химерних силуетах, згустки темряви на контрасті зі світлом, сутність, пригнічувана свідомим, усталеними нормами, постійними «треба» й «мусиш». Тінь просочується зі зламів усередині й відбивається літерами на папері: «тінню фобій», «тінню трагедії», «власною тінню в її попередній суті», «суцільними тінями в декольте», «тінями під ногами», «грою тіней» та іншими не названими тінями минулого. Цей образ – те, що не хочеш визнавати, з чим не хочеш миритись, але воно знову й знову спливає в думках, воно все ж існує. Врешті авторка й сама занурюється у власну паперову тінь, щоб накипіле виписалося.

Леся Мудрак часто звертається у своїх текстах до філософії екзистенціалізму, що потужно підкріплює та увиразнює авторські думки. Письменниця розкриває питання екзистенційного вибору та трагедію свободи, загубленості у власній свободі. Текст часто подається крізь призму абсурду й наповнюється відчаєм самотності. Як Кафка свого часу зробив себе мостом, так і авторка, зрівнюючи себе з асфальтом, стала частиною дороги, що так само лежить і чекає, мимоволі повинна чекати доки хтось розтопить, оживить її твердь потрібністю. Леся Мудрак постає у своїй збірці відчуженою в «екзистенційному онтологічному самопізнанні». Вона, як і автор «Процесу», почуває приреченість, але не припиняє протистояти самотності та ворожому світу.  

Окрім філософських, абстрактних чинників на характер збірки впливали також цілком реальні. Мова йде про війну на Сході, якій присвячені деякі роботи. Воєнний настрій, гадаю, суттєво вплинув на загальну мінорність книжки, проявився у відчуттях постійного страху, кривавих символах. Леся Мудрак дає зрозуміти, що поруч із особистими проблемами є і глобальніші лиха, про які аж ніяк не можна забувати.

Загалом змістове наповнення збірки залишає багато приводів для роздумів. Вірші та поезопроза письменниці розраховані на інтелектуального читача, тож кожен рядок потребує ґрунтовного прочитання. Любовна тематика переплітається в книжці з естетикою смерті та соціальною й мистецькою повісткою дня. Читачу лишається тільки насолоджуватися полотном мікрокосму авторських почуттів та ідей і дешифрувати його багатошарові змисли. 

Щоправда завжди знайдеться «але». Постійне нагнітання та знекровлена, зболена апатичність поступово починають тиснути, зокрема і своєю схожістю, таким чином витісняючи цікавість, збиваючи те саме «одне дихання», яке підігріває емоції. Чим більше сторінок перегортаєш , тим частіше ловиш себе на читацьких дежавю: «десь я вже це зустрічав». Саме в зацикленні (такому собі «синдромі дня сурка»), на мою думку, полягає головний недолік книжки «Між жіночих звивин». Хоча, звісно, концепція збірки певною мірою обумовлює такий ґандж.

А от про що не можна сказати кривого слова, так це про майстерність форми. Саме експерименти в цьому аспекті є надзвичайно цікавими. Леся Мудрак вибудовує строкаті, неоднорідні рядки поезій з умовним ритмом, позбавлені чіткого римування, проте сповнені нестандартних рішень та своєрідної каскадної тональності. Одне слово тягне за собою інше, формуючи неперервний мовленнєвий потік вірша. Тексти письменниці демонструють найрізноманітнішу гру слів, що виявляється в тавтологічних перестановках словосполучень з мінімальною, та все ж суттєвою зміною сенсу, оксюморонних фрагментах, органічному застосуванні іноземної лексики, виділенні великими літерами, розчленуванні окремих слів і т. д. Простежуємо також неологізми або ж цілі ряди неологізмів. «Надприродно-байдуже… Тупоцентрично… галерно… циркачно», – так описує авторка стан людини, яка пізнала «НІЯК», біль та постбіль порожнечі.

В манері письма Лесі Мудрак можна побачити формалістські тенденції, яскраво виражений принцип «не що, а як» сказати. Твори збірки «Між жіночих звивин» втілюють знайомі мало не кожній жінці часточки світовідчуття, щоденних емоцій, але саме в тому, як передані ці щиро-суперечливі відгуки на вир внутрішнього та зовнішнього, на об’єктивну та суб’єктивну реальність, і полягає цінність книжки.

Леся Мудрак вирізняється справді самобутнім стилем. Схарактеризувати його важко, але можна послугуватися терміном зі збірки письменниці – «побутовий метамодерн». Звичне, побутове радикально трансформується в текстах авторки, переходить у новий химерний вимір, де непоєднувані протилежності стають складниками однієї істини. Авторка розміщує речі, стосунки, почуття між полярними величинами й спостерігає за тим яка магнетична сила виявиться потужнішою, куди можуть завести особисті пошуки правди. Леся Мудрак майже завжди невизначена, але водночас у неї ніколи «не буває – «напів»». Тільки маятник крайнощів, тільки самозречений егоїзм, тільки vivere memento! Все або нічого!  

Владислав Хоменко

Поет, дослідник сучасної літератури

author photo
poster