Улісс, котрий мандрує потоками нової поезії

Поет, філософ і культуролог, в миру Іван Коломієць, попри переслідування Мінотавра пересічної матерії сьогобічного буття, в книзі есеїв «Розчахнута квітка» шукає невловиму (і чи існуючу й озриму?) чашу естетичного Грааля в українській поезії 60-80-х й пізніших років. Від «Брахманів» до Василя Голобородька й Олега Лишеги, Петра Мідянки, Миколи Воробйова й Івана Драча. Від поетів входу до міста як дзеркального лабіринту, звідки неможливо воскреснути (Аттила Могильний, Вільям Блейк та ін.) - до поетів виходу, немовби з єгипетської землі (чи не єдиний такий у Крюгера - Олександр Мимрук).

І цей пошук, чи ж пак естетична мандрівка, що її здійснює Вано, - ні приречені на успіх, ні роковані на поразку. Ці скитання, на кшталт Агасферових, вражають своєю сміливістю конкістадора, затятістю і самовідданістю неофіта,  парадоксальністю тлумачень і аналогій («гай-гай, Геракліте»!). А надто – Одісеєвою втечею магічними і сліпими водами з культурного маргінесу, фавел, території необітованої до лабіринтів духу й осяйних метафор, до поезії як єдиного екзистенційного сенсу, яка «завжди Традиція і завжди Передання» (В. К., есей про поезію Петра Мідянки «Петрос: Вершина//Петрос: Центр»). До речі, Крюгер вельми неординарно тлумачить знакового закарпатського поета як «центрального», бо «центром Українського Всесвіту є Карпати». Вано кохається в компаративістиці: в цьому він бачить відмінність Мідянки від Василя Герасим’юка і Тараса Мельничука, котрі - хоч і родом з Північного схилу Карпат, - проте, питомо стали співцями мітологічного Київського епосу.

Чому «Розчахнута квітка»? Чи - не тому, що ці поезії канону Крюгера і сьогодні є для українського статичного «всесвіту», цього глобусу анти-Коперніка, - зачахнутим у себе пуп’янком, який за певних культурологічних, вірніше, масово-культурних, кармічних сценаріїв може так ніколи й не розквітнути? Вано намагається рятувати поезію від зачахання в бодлерівських «сутінках Европи» (а отже, від демонтажу її прадавньої первозданності), від вульгарних тлумачень (на кшталт, «навіщо читати Джойса і Кафку?»), від трансформації красного письменства у винятково розважальний пул. За якого, наприклад, не читають Емму Андієвську, бо вона «не їздить і не виступає з рок-гуртами, не фотографує свої книги із ногами чи кавою і не розміщує ці фота в мережі Instagram» (В. К., есей «Свобода. Погляд, Необхідність. Звільнення (До сімдесятиліття Емми Андієвської»).

Один із архетипів естетичного канону Вано Крюгера – «вартує уваги лише те, що написано власною кров’ю». «Епіфанія»: метафоричне «серце Христа», що його він тримає в руці, і яке все’дно склюють птахи, не відчувши ані щонайменшого смаку. А люди так і не розшифрують складного послання, «Благої Вісті» (поетика «виходу» О. Мимрука). І як можна зрозуміти, що час сюрреалістичних сонетів Емми Андієвської – «круглий»; це - час необхідності, матриця всесвіту Осіріса, час вічного коловороту, якого людині - зась змінити?

Зрештою, Вано Крюгер -- навіть стрункий за первнями й ознаками канон - намагається трансформувати в свободу як суть української поетичної традиції. І цю свободу Вано не вбачає безпечною, це - балансування над прірвою, «бо якийсь птах колись тебе знищить» (Василь Голобородько). І знову – давня Еллада, з Богом Аресом, що володів смертоносними Стімфалійськими птахами. Вано Крюгер застерігає – поезія часом вбиває. Поезія, хоч і є «животворною вологою», проте, вона, водночас, - і лабіринт з Мінотавром, і підземні води царства Аїда.

При цьому, автор, ніби за Анрі Бергсоном, натякає на те, що саме в підводних глибинах можна віднайти ключ до шифру складних сенсів: «Всесвіт не було створено раз і до кінця, його сотворення триває щомиті. Проте і кінець його розпочався одразу і триває разом із ним». Крюгер окреслює ще одну варіацію канону, дбайливо досліджуючи «Слугу Півонії» Миколи Воробйова. Каноніка: поезія, що фіксує кінець світу і зберігає для нас глиняні уламки загиблих цивілізацій.

Ось тут і зароджується ця «можливість острова» (Мішель Уельбек), де проросте крізь іншопланетні піраміди Осіріса виноградна лоза первісної структури. Вона у висліді перемагає порядок Хаосу, і встановлює єдино можливий порядок поезії. А мистецтву не потрібні пута необхідності, адже Вано Крюгер ніби натякає: поезія живе в її творцях лише заради себе.

Ще один конструкт канону, що його плекає Крюгер, – це заглибленість поетів в Золоту Добу людства, пам’ять про яку, бігме, зникла в пащеці океану разом із мітичним материком, з останнім атлантом. В Олега Лишеги «палеолітичні венери млосно стогнуть, вперше за тисячі років набираючи повітря в груди, … мажучи своє тіло червоною охрою» (В. К., есей «Слово. Дерево, Глина. Хор»). Що ж, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», ніхто не розшифрує твої даоські парадокси, як і таємничі ієрогліфи шумерської Кам’яної могили. Василь Голобородько «зачитує нам ці вірші, це письмо і цю кров уголос… наскільки голосно і впевнено, що весь Всесвіт… набуває Первісного, ще незіпсутого і незатемненого ладу» (В. К., есей «Від Брахманів до Василя Голобородька»).

Письменник і літературний критик Олег Поляков у своїй рецензії на «Розчахнуту квітку» написав, що Вано Крюгер йому нагадує гонця олімпійських богів Гермеса, котрий несе благу вість для посвячених («Україна Молода», 14.04.21). Втім, адресатам подекуди вельми важко розгадати шифр «цих невимовлених, алегоричних, а часто-густо замаскованих іронією послань». Додам також: таких, що ховають наріжну суть саме у місцях смислових розривів (за Жаком Дерріда), - завдяки унікальному за своєю свободою авторському синтаксисові, що нагадує психодилічні павзи у джазових імпровізаціях.

Та, думається, варто доповнити цю влучну аналогію: автор «Розчахнутої квітки»  також нагадує Улісса (Одісея), котрий затято веслує до власної естетичної Ітаки, пробиваючись крізь свинцеві води природної байдужості й мертвої матерії, ніби надаючи сенс німому хаосові поезії і мовчанню поетів. Позаяк, за Крюгером,  вони саме цим мовчанням і творять епічний Всесвіт сну, магії і потойбічних видив та одкровень. «Епіка завжди виправдана. Якщо не бути героєм, то краще не бути взагалі. Проте і доля героя проклята» (В. К., есей «Євангеліє від Саньки»).

Випробування Улісса, випробування поетів Крюгерового канону – це повернення крізь потокову поетику до архейського дитинства людства, до наївного сонячного мистецтва трипільських та месопотамських глеків. Крюгер без вагань означує онтологію Драчевої поезії (зокрема, поеми «Ніж у Сонці»), – на кшталт вічного кола повернення Ніцше, – «вірші ці можуть… закінчуватися смертю, а можуть – після смертей – Різдвом. Проте Сходження – вгору чи вниз – і Вихід відбудуться обов’язково» (В. К., есей «Хрест до Сонця»).

Прикметно: медитативна стилістика «Розчахнутої квітки» (в першій, «поетичній» частині) - це не про літературну критику як таку; аналіз Крюгера не є анатомічним, структуралістським «розтином» текстів, рукотворним розпадом цілісної і герметичної естетики на друзки й потоки космічного пилу. Вано Крюгер апріорі не працює в утилітарній методі, він досліджує приховані сенси, закладені у парадоксальних метафорах та алегоріях нової української поезії. Вано не демонтує ці тексти і не тлумачить їх, а скорше реконструює загублене і втрачене, і ця культурна реконструкція провадиться завдяки тонким семантичним розширенням поетичної тканини за допомогою інтертекстуального, філософського ключа.

Наприклад, гротескну поезію Олександра Мимрука, в якій раз-по-раз виринає первісна дитяча жорстокість «Володаря Мух» і хунвейбінів (чи ж пак «червоних кхмерів»), Вано Крюгер лапідарно окреслює: «Прекрасний, новий світ!» (В. К., есей «Євангеліє від Саньки»). Це, схоже, було в Олдоса Хакслі? Мозаїка автора, здається, складається повністю: вихід з техно-міста у Мимрука чиниться парадоксальним робом. Спочатку виростає «патріот промзони», а потім «у вікнах нашого двору запалюються свічки // на згадку про тих хто пішов».

Водночас, реконструкція поезії, яку здійснює Вано, - це апдейт смислових потоків за допомогою філігранних інструментів гри і філософського парадоксу (ось чому не всує – про Гейзингу; «Гьойзинга» - за Вано). Завдяки цьому, Крюгер мимоволі й майстерно вводить як «запеклого» читача, так і, вочевидь, самого себе до нематеріального і неосяжного стану дзен. Власне, це нагадує потік духу, що намагається здійнятися вгору за скаженого, геть нелюдського опору матерії. За Бергсоном, творчу еволюцію неможливо спрогнозувати, ми не знаємо (людина безсила), до яких нових словоформ і глибин сенсу ця сюрреалістична подорож Улісса нас може вивести. «Бути тим, що є загадкою без відгадки» (Василь Голобородько).

На іншу руку, есеї Вано Крюгера – це геть не про прозу в поезії, чи поезію в прозі, не про кармічну поверховість публіцистики і не про нудну наукову методологію, «феноменологію духу» з її громіздким, гейби гегелівським науковим апаратом. Есеї з «Розчахнутої квітки» подекуди нагадують поетичні шкіци Теофіла Готьє, естетично-вартісні й глибокі наративи про мистецтво. Це – своєрідні екфрасиси, ємні «шедеври про шедеври», на кшталт опису щита Ахілла в «Іліаді».

Крюгер пише про глину в руках майстра, про сотворення Всесвіту через сотворення людини, а затим -- зродження експресивної апокаліпси Дюрера й Босха. У Вано Крюгера, Микола Воробйов – такий самий сюрреаліст, як Іван Богослов. Чим не мужність відкриттів аргонавтів та магічних метафор Улісса? І хіба тут не досягнуто філігранності великого француза Тео з його чуттєвою римською жорстокістю березневих ід, яку таки переважає вакхічність Елевсінських містерій?

При цьому, сам Вано виходить далеко за межі віршів, які він натхненно реконструює, виходить за межі поетів. Тут вгадується автор, що колекціонує комах, бо всі «поети – це комахи» (В. К., есей «Правила життя Вано Крюгера»). Автор може віками, немов герой Едгара По, фантасмагорично вдивлятися в таємні, зашифровані ієрогліфи на крилах засушеної мухи, що втопилася в Егейському морі вранішньої кави (агов, Грегоре Замзо!, як влучно підмітив автор передмови Олег Коцарев). Крюгер вдивляється в магічне дзеркало на вершині Зикурату, помічає свою власну різність і відсутність єдиного «я». Також Крюгер таємно, проте не всує спостерігає, як у це дзеркало вдивляються ті, котрі схожі на барвисте французьке вино; й ті, котрі нагадують «шмурд». І жоден не може вивільнитися з лабіринту свого безсмертя, яке освячує поезія.

А можливо це дзеркало знаходиться на вершині вежі, в руках Бика Муллігана, який блазнює євхаристію? У вежі, до речі, мешкав в останні роки життя Вільям Батлер Єйтс – крізь дзеркало на її вершині можна увійти в місто, але ніколи не вийти з нього. Та поети канону Вано Крюгера, на котрих не міг не вплинути великий ірландець, – Олег Лишега, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Михайло Григорів, Іван Драч та інші… самі є дзеркалами, які парадоксально поглинають у свої вірші залізні, індустріальні й мертві конструкції й утилітарну архітектуру міста, а випромінюють світло, а не навпаки. На це «Сонце неможливо дивитися, саме тому на нього потрібно дивитися» (В. К., есей «Правила життя Вано Крюгера»).

І наостанок: світоглядна публіцистика Вано Крюгера, умовно друга частина. Струнка аргументація автора щодо необхідності розрізнення “RESPUBLICA” і “RESPRIVA” (до речі, в збірці є абсолютно сюрова студія, яка є цілком природньою для стьобного «некрокомуніста», - про радянську естраду і її роль у крахові «імперії зла»). В есеї «Закрите суспільство і його друзі» – авторська полеміка щодо фестивалю «Київські лаври»: чи варто колаборувати з тими, хто лише в приватному форматі засуджує «Проспект Степана Бандери», на якому комусь ввижаються (особливо ж, у чергову річницю 2 травня) «криваві раки»? Чи будь-які, в сенсі постів у “FB”, або навіть «камерні» висловлювання знакових поетів є публічними?

Шаржі в стилі «лемка» Енді Воргола на Тараса Шевченка й реакція на них церберів мертвого, за Крюгером, «канону» (В. К., есей «Ох, тяжела ты, шапка Мономаха!: навздогін гайпу щодо Кобзаря»). Нам потрібно виповзати з культурного лімбо, бо перемагає той, хто всотує найкраще зі світових мистецьких здобутків, не зациклюватися у власній шкаралущі, бо тоді українська культура хиріє та деградує.

Нездатність сміятися над собою, ампутація почуття гумору – це ознака психічного нездоров’я, неможливість протистояти численним зовнішнім травмам. Адже, світ жорстокий, і ми – сам-на-сам із ним. Врешті-решт, сміх Котляревського в «Енеїді» - це був початок кінця північно-східної імперії, перший цвях у її труну. Без сміху й відкритості до світу – ми мертві. Це – публіцистичні, світоглядні максими Вано Крюгера, які навряд чи буде розумним ігнорувати. І навіть порожні сторінки під есеєм-осердям «Розчахнута квітка» (про поезію Михайла Григоріва) варто сприймати як натяк на вічну відкритість коду: свободи в поезії і поезії в свободі.