Марк Лівін, Ілля Полудьонний «Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях»

05.10.2021

Переглядів: 342

http://chytay-ua.com/

Книга “Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях” Марка Лівіна та Іллі Полудьонного викликала живе зацікавлення читачів і тривалий час перебуває серед хітів продажів у категорії “Психологія особистості” на “Якабу”. На момент написання даного відгуку книжка перевидається вдруге, а в будь-якій пересічній книгарні зараз її неможливо не помітити. Цій книзі передував успішний подкаст на таку ж тему, але, як зазначають автори, змістове наповнення обох має відмінності.

Цей відгук — не фахова оцінки книги з психології та саморозвитку (чи жодних інших наук), а враження умовного споживача, який віддав гроші за товар (щоправда, мені до рук вона потрапила випадково як подарунок).

Як на мене, на “плечі” книги такого типу, окрім антропологічної задачі допомогти людині зупинити зовнішній інформаційний шум та відрефлексувати власні емоції (або за словами авторів “популяризувати культуру ментального здоров’я та інтересу до почуттів”), лягає ще й суспільно-культурна ‒ поповнити літературний ринок масмаркету українським та українськомовним якісним контентом. Як саме книга вирішує ці задачі?

У книжці двадцять розділів, де кожен розкриває різні емоції: злості, заздрості, образи, сорому, самотності тощо. Автори популярно викладають теорію, пояснюють емоції на прикладах із власного життя, діляться практичними вправами. Доброзичливий тон розмови та уникнення професійного жаргону у більшості випадків сприяють ліпшому сприйняттю матеріалу, особливо непідготовленому читачеві.

Наприклад, автори пояснюють тонкощі між самотністю та усамітненням, рішенням та вибором, а також розказують, як емоції можуть допомогти вам тлумачити потреби або як саме фізіологічні потреби пов’язані з емоційними реакціями. Доречно підкреслюється, що відділити емоції від контексту окремої культури та особистого світогляду людини неможливо, тому особлива увага надається й українському контекстові.

Узагальнюючи, емоції — це сигнальний механізм організму, що діє в інтересах людини. Це реакція на подразник, яка вимагає від людини дії (або недіяння), що повернула б організм до стану відносної психічної рівноваги. «Поганих почуттів не буває, головне — як людина з ними поводиться», — стверджують автори. Що ліпше людина може проаналізувати джерело подразника та пов’язані з ним емоції, то ефективнішою буде її поведінка, направлена на відновлення рівноваги.

Теоретичний матеріал про емоції видається більш-менш зрозумілим та практичним (за винятком деяких розділів або частин розділів), хоча він доволі розрізнений, узагальнений та не має теоретичного підґрунтя спільної природи, тож лишає відчуття інформаційної “клаптикової ковдри”.

Мої особисті претензії далі стосуватимуться прикладів у книзі, бо приклади — підтвердження теорії, чи не так? Багато прикладів з історії, релігії, літератури, кіно часто, видається, наведені похапцем, без достатньої перевірки першоджерел.

І навіть до таких прикладів не обов’язково бути дуже суворим, якби їхня кількість не збільшувалася з кожним прочитаним розділом та не ставала статистично суттєвою (це зважаючи на те, що я звертатимуся лише до деяких більш-менш знайомих мені).

За допомогою прикладів багато акцентів зроблено на тому, що суспільство у давніші часи було недорозвинене у багатьох аспектах; різні релігії, залежно від мети, подаються як атавізм або психологічно-корисна практика; а деякі уривки не мають внутрішньої зв’язності.

Далі наводжу приклади з кількох розділів.

З розділу “Заздрість”: раніше було гірше

У цьому розділі стверджується думка, що саме собою почуття заздрості не є “аморальним”, переважно поведінка та дії людини, а не почуття, роблять її такою. Заздрість натомість дає людині можливість зрозуміти власні потреби. Далі теза продовжується:

“Ми справді не звикли свідомо заздрити. Тому що для нас заздрість = погана людина. Нагадаємо, що ми живемо в парадигмі консервативній, правила взаємин із собою та світом часто формувалися відповідно до релігійних уявлень. Заздрість, наприклад, є одним із семи смертних гріхів, за які людина мусить покаятися”.

Поняття “консервативної парадигми” та “релігійних уявлень” дуже умовні та розмиті. В українських реаліях та враховуючи звернення до “смертних гріхів”, під ними швидше за все розуміється християнство.

Натомість найпоширеніша точка зору християнства в тім, що 1) гріх — це не почуття, а саме прояв цього почуття у діях; правопорушення, вживаючи юридичну лексику; 2) повсюдно вважається, що треба зневажати гріх, але любити грішника (людину). Деякі християнські апологети навіть дають визначення гріха як “неправильно та невчасно реалізованого добра”.

З огляду на це, твердження, що умовні “релігійні уявлення” сформували ставлення “заздрість=погана людина” правильним можна вважати з точки зору побутових стереотипів, неписаних суспільно-культурних норм або так званої “культурної релігії”.

"Культурною релігією" соціологи називають поведінку суспільства, яке ідентифікує себе з приналежністю до цієї релігії, але погано знає її та майже не практикує, хоча ситуативно може діяти згідно з усталеними у соціумі (або ж власними) уявленнями про неї. Це поширене явище у багатьох країнах, стосується багатьох релігій та навряд колись вичерпає себе.

Також варто нагадати, що мораль — це не синонім релігії, мораль може бути нерелігійною. Вибір людини “добре чи погане”, “моральне чи аморальне” може базуватися на системі цінностей (якоїсь) релігії, а може, наприклад, філософської етичної традиції, або якоїсь іншої (“великої ідеології Чучхе”, “у нас так заведено”, “братки не зрозуміють” абощо).

Далі контекст натякає на те, що у певні “ранні періоди” (точно не вказано, які саме) люди просто не могли мати сучасного розвинутого розуміння природи заздрості (“завдання заздрості — допомогти сформулювати потребу”), тому церква та державні інституції як авторитети “забороняли” її (заздрість), щоб “стримувати людей від свавілля”.

Усе тому, що “в ранні періоди людям та інституціям, які керували державами, бракувало розвинених інструментів, щоб стримати та регулювати міжособистісні стосунки. Не було поліції і судів, економічної свободи та широкого вибору, не було базової безпеки... і тим паче не було психотерапії та відрефлексованої усвідомленості".

По-перше, заздрість — це почуття, його не можна “заборонити”, а по-друге, закони для “стримування свавілля” були завжди, зважаючи на те, що саме, де і коли вважалося “свавіллям”. Навіть у перших “сапієнсів” були свої, властиві їхнім умовам життя, способи регуляції міжособистісних стосунків у родах та племенах — авторитет вождя, традиції, звичаї, обряди (грубо кажучи, у них не було потреби в “поліції” у її сучасному вигляді хоча б тому, що ще не виникли міста з їхнім широким комплексом взаємодій та ще не виникли норми, для регуляції яких треба були б механізми взаємодії). 

Якщо говорити про цивілізації, ще жителі стародавнього Єгипту мали розвинені (для умов їхнього часу) економічні стосунки, мали право вирішувати юридичні питання у суді, а подружжя укладали шлюбні контракти. Сократ з Платоном так вміли відрефлексувати дійсність, що сучасна психологія й досі послуговується питальним методом Сократа у роботі з клієнтом. В античному світі риторика та необхідні для неї вміння та навички мислення серед елітної молоді були піднесені до рівня культу, в той час як бланк для написання власного висловлювання в завданні ЗНО з української (до розділення тесту на мову та літературу) і, тим більше, англійської, дуже часто залишається пустим.

“Економічна свобода”, “широкий вибір” та “базова безпека” — теж умовні терміни, які могли приймати різні форми в різні історичні періоди.

З розділу “Тривога”: чому Лютер так усіх стривожив

Джерелом почуття тривоги автори вказують бажання розвиватися та покращуватися. 

“На відміну від католиків і православних, протестантам не відпускали гріхи” — так автори посилаються на роботу Макса Вебера.

Далі не дуже зрозуміло, чию думку висловлюють автори, Вебера чи свою: “У протестантів опції “попуститися” не було, тож вони вірили, що можуть врятуватися через велику кількість добрих справ. Гнані вічною тривогою, вони більше працювали, більше заробляли, платили більші податки...".

“Sola fide” — один з важливих принципів, який напевне знайомий будь-якому протестантові; він означає, що спасіння можливе “лише вірою”. Власне у цьому й полягала одна з драматичних змін, яку приніс Лютер — одна з його думок, що порушувала мейнстрімну традицію, полягала у тому, що людина власними діями НЕ може вплинути на своє спасіння, бо спасіння — це виключно робота Божої благодаті.

Велику кількість добрих справ можна виконувати (чому ні?), але це не мало впливу на спасіння.

Окрім того, припускаю, автори пишуть безпосередньо про кальвінізм — одну з течій протестантизму, віровчення якого зокрема заохочувало накопичення благ та характеризувалося напередвизначенням, тобто було доволі фаталістичним, стверджуючи, що спасенні вже наперед обрані Богом, тому людина не може вплинути на своє спасіння.

Виходячи з цього, можна припустити, що окремі течії протестантизму сприяли економічному розвиткові, але не тому, що у вірян не було шансу "попуститися" через відпускання гріхів та "вони вірили у велику кількість добрих справ, тому поспішали” й тривожилися, а тому що їхнє віровчення конкретно мало установку на збагачення як позитивну річ, а джерелом тривоги могла була невизначеність у тому, чи обрав Бог конкретну людину для спасіння. Останнє часто лишало людині єдину можливість шукати опори для віри у своє спасіння шляхом вбачання покликання у своїй професії та таким способом відданому земному служінню Богові.

Кальвінізм зробив комерційний успіх гідним пошани, заявивши, що його зумовлюють прийнятні в Божих очах чесноти — такі, як ощадливість, побутова аскеза та дисципліна”.

Заохочується щира реалізація своєї професії, накопичення благ та їх раціональне використання, але так як спасіння “напередвизначене”, то “добрі справи” не можуть мати прямого впливу на нього.

Складається враження, що автори часто посилаються на факти, в яких не дуже стараються розібратися детальніше.

Читайте також: Макс Вебер «Протестантська етика і дух капіталізму»

З розділу “Гординя”: чому насправді страждав Малфой

Починається розділ з прикладу гордині Драко Малфоя, персонажа серії книг та фільмів “Гаррі Поттер”.

Як результат відповідного виховання, Драко вважав себе та свій рід вищим за інших. У цьому сенсі легко погодитися з авторами, що “Малфой переживав гординю та напади зарозумілості щодо тих, кого не вважав рівнею собі”. Навіть сам Гаррі відчув самозакоханість Драко вже за першої їхньої зустрічі у крамничці мадам Малкін, коли вони ще мали діалог як незнайомці (“З кожною миттю йому все менше подобався той хлопець”, “Гаррі відразу пригадав собі Дадлі” [переклад Віктора Морозова]).

Але твердження авторів “Початковий мотив ненависті Драко до Гаррі — той не був чистокровним чарівником” як мінімум не відповідає сюжету роману.

Так, Драко ставився до “напівкровних” та “бруднокровних” зверхньо, але точно не до Гаррі.

Будь-який ровесник Гаррі з родини чарівників зростав на історіях про Поттера — великого чарівника. Тож перше, що робить Малфой, дізнавшись, в якому купе Гоґвортського експресу знаходиться Гаррі, приходить та пропонує йому дружбу (у фільмі ця сцена відбувається вже у Гоґвортсі), але Поттер відмовляє йому.

Великий чарівник Гаррі Поттер не прийняв пропозицію самозакоханого Драко. Спочатку Драко заздрить популярності Поттера як такій, потім заздрить реалізації цієї популярності — хоробрості, вправнішній грі в квідич тощо. Він заздрить тому, що в Поттера є близькі, по-справжньому вірні друзі.

Драко ненавидить Гаррі через заздрощі, тому приклад про Малфоя частково можна було б висвітлити й у розділі про “Заздрість”. Він би доречно проілюстрував як Драко намагається різними способами “знецінити об’єкт” заздрощів.

У цьому ж розділі доречно для опису гордині наводиться приклад про первородний гріх. Але те, як він наводиться — залишається суперечливим.

“Насамкінець можна подивитися на це ще з одного боку — культурологічно. Гординя є першим та головним гріхом, який забрав у людини рай. Поява у книзі Буття змія, який захотів стати Богом, — початок цієї історії: “Я кращий за нього”. Диявол спокусив Адама, той також спробував забрати собі славу, що мала належати лише Богу… виходить, він так захопився собою, що пропустив боковий і був відправлений до кінця життя у психологічний нокдаун”.

Нео знав про існування Матриці в теорії, але не міг осягнути її, доки не вийшов з неї, обравши відповідну таблетку. Складне питання, чи Адам та Єва відчували гординю до того, як з'їли плід дерева пізнання добра та зла, але ж саме після куштування цього плоду першим людям відкрився весь набір на практиці.

Хоча це вкрай складне питання про мотивації, які рухали першими людьми, але, на мою думку, звертатися до цього біблійного міфу без згадки найважливішої передумови для можливості розвитку наступних подій — свободи волі — означає ігнорувати частину суті історії.

З розділу “Безсилля”: в чому безсилля буддизму?

Головна теза розділу — усвідомлене розуміння своїх можливостей та меж контролю як шлях до більш гармонійної діяльності.

Теоретична частина закінчується так:

“Ще одна цеглина в ідею безсилля — буддизм. Його центральний постулат — відмовитися від будь-яких спроб контролювати дійсність на користь споглядання плину життя. У цьому концепті можна лише прийняти плин життя”.

Згадка про буддизм у розділі про безсилля дійсно доречна, адже у дуже широкому значенні буддизм ставить за мету відмову від будь-яких бажань та потреб, бо вони є причиною страждань та розчарувань, які й треба побороти. Тобто, людина “безсила” перед повним задоволенням своїх бажань, матеріальних і духовних, тому треба (вгадайте що?) відмовитися від них.

Але хіба відмова від бажань дорівнює “відмові від будь-яких спроб контролювати дійсність”? Може, якраз навпаки, відмова від будь-яких потреб і бажань, недіяння (у напрямку задоволення потреб) — ознака сильної волі, руху у напрямку найвищого рівня контролю над своїм життям, або на мові буддизму, свободи та просвітлення?

Буддистам різних традицій необхідно отримувати знання, займатися практиками та загалом робити надзвичайне зусилля над собою, щоб рухатися у напрямку визволення від бажань, які викликають страждання. Чи можна це назвати пасивним “спогляданням плину життя” та ще й охрестивши “центральним постулатом буддизму”?

Як мені бачиться, автори навели приклад буддизму з метою сказати читачеві: навчися спокійно приймати те, що очевидно поза твоїм контролем у певний момент. Такій формулі пасуватиме й порада штибу “не переживай, якщо зараз ти можеш собі дозволити одну яхту, а не дві”. Непогана порада, от тільки чи близька вона буддизмові?

З розділу “Приниження”: катюзі по заслузі

Після прочитання передостаннього розділу про “Приниження” виникають дуже суперечливі думки — щось у ньому не клеїться — ні теорія, ні приклади не ведуть до внутрішньої зв’язності.

Щоб далеко не ходити, звернулася до статті у ‘Psychology Today’ про приниження, на яку автори “Простими словами” посилаються у бібліографії. Вона подає інформацію дещо ясніше. Цитати:

One critical respect in which humiliation differs from embarrassment is that, whereas we bring embarrassment upon ourselves, humiliation is something that is brought upon us by others.

Перша принципова річ — для акту приниження треба той, хто принижує, та той, кого принижують.

To this day, humiliation remains a common form of punishment, abuse, and oppression.

Друга важлива річ: приниження — це форма гніту, образи, соціальна санкція, покарання (наприклад, на війні). Більш того, автор статті у Psychology Today стверджує, що він несвідомо називав суб’єктів приниження “жертвами”, що, за його словами, дає йому право на припущення про приниження когось як невиправдану та неадекватну поведінку.

Грубо кажучи, той, хто принижує, прагне демонструвати свою силу та вищість шляхом “заниження” іншого.

І третя цитата: Note that humiliation need not be accompanied by shame [….] Highly secure people who are confident that they are in the right rarely feel shame at their humiliation.

Це стосується безпосередньо можливої реакції приниженого на приниження. Серед таких реакцій автор статті називає злість, сором, сум, тривогу та навіть суїцидальні думки. А от людям, які впевнені у своїх цінностях та мають почуття власної гідності, приниження, яке вони терплять від інших, вже може не завдати стільки шкоди. Це приводить нас до того, що реакція на акт приниження дуже суб’єктивна (як, власне, і тлумачення інших емоційних подразників).

І лише ця третя думка має певне, хоч і сплутане, відображення у розділі.

Ось як про приниження пишуть автори “Простими словами”:

“У самомі слові “приниження” закладена логіка процесу. Щось було високим чи великим, а його приземлюють чи зменшують. Через приниження світ часто вказує на наші реальні розміри. Він жорстокий, часто безкомпромісний, і часто знає, як усе влаштовано. Якщо людина понавигадувала про себе зайвого, невластивих компетенцій чи якостей, то світ завжди знайде ситуацію, через яку вкаже на її реальні розміри.”

Спантеличує — це точно про приниження? Чи про завищену самооцінку? Чи про критику? Чи про гординю? Чи про легітимізацію приниження у випадку, коли людина “понавигадувала про себе зайвого”?

Далі йде приклад про футболіста-аматора, який, потрапивши до команди професіоналів, розуміє, що переоцінює свої можливості, бо на практиці бачить, що не дотягує до профі. Тож цей футболіст має змогу оцінити таку ситуацію як шанс стати кращим. Цей приклад підсумовується фразою: “у приниженні є терапевтичний ефект, адже це можливість зрозуміти, який ти насправді”.

У ньому не вказується точно, чи принизив футболіста хтось інший. Адже для відчуття “приниження” треба той, хто здійснюватиме акт приниження над кимось (навіть якщо несловесно). З прикладу про футболіста складається враження, що останнього до збентеження привели радше самостійні спостереження та висновки про себе, натомість є розмитий вираз про ймовірний “процес приниження”.

Далі мова про гідність і те, що вона може послужити “щитом” для людини, яку принижують. Такий щит може бути сформованим тільки у людини, “яка добре знає себе і свої “розміри””.

Також наводиться приклад сумнозвісної історії Ігоря Козловського — українського релігієзнавця, якого протримали близько двох років у полоні так званої “ДНР”, проте він вижив та допоміг вижити іншим. Цей приклад міг би чудово проілюструвати приниження в умовах війни та спосіб захисту від нього силою власної гідності та мудрості, якби автори більш послідовно пояснили зв’язок між приниженням та гідністю — та якби приклад не суперечив початковим тезам авторів про природу приниження.

“Наша головна теза — щоб не переживати приниження, варто знати свої справжні розміри”.

Що мається на увазі під “не переживати приниження”? Не реагувати на приниження болісно, чи не почуватися ображеним/пригніченим під час акту приниження, чи взагалі уникнути ситуацій приниження? Зважаючи на фразу “варто знати свої справжні розміри”, більше схоже на останнє, проте чи цього достатньо, щоб уникнути приниження?

Можливо, мається на увазі — щоб не реагувати на приниження болісно, треба (далі все за словами того ж Козловського, які мені запам’яталися ще з його зустрічі в “Освіторії”, але які саме в такому вигляді не були наведені в розділі) мати зрілість, а зрілість — це принципи, а принципи — це результат відрефлексованих цінностей.

Як на мене, розділ слабкий та заплутаний, тому що автори не провели межі між приниженням, самооцінкою та критикою (можливо, справа у труднощах перекладу англійського терміну), а також створили засновки, що ведуть до враження, ніби чи не єдиним спусковим гачком для акту приниження над людиною є завищена самооцінка приниженого.

Прикладів ще насправді набереться чимало, але, сподіваюся, суть претензій зрозуміла.

Як на мене, книга “Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях” Марка Лівіна та Іллі Полудьонного — це приклад задуму актуальної книги, яка створювалася занадто у дусі часу — поспіхом та клаптиково, з міфами, стереотипами та непослідовністю, хоча й містить окрему корисну інформацію. Думка Умберто Еко, що “читач покладається на серйозність друкованого органу” мені здавалася досі актуальною. Чи вже не варто на це сподіватися?

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект