Ольга Саліпа «Оля»

13.11.2021

Переглядів: 1759

http://chytay-ua.com/

Рецензії на роман Ольги Саліпи «Оля» від Оксани Семенюк та Владислава Хоменка 

«Невиправна мрійниця, яка хотіла прожити ще одне, цілковито видумане життя»

Ми живемо в рамках ХХІ століття — в епоху, коли вже всі слова сказані. Письменники наполегливо експериментують, граються розділовими знаками, охоче залучають читачів до інтелектуальних забав. Не твори маємо нині — головоломки. І гріх мені зараз не погодитися — це неабияк цікаво! Удвічі щаслива усвідомлювати, що зусилля митців оцінюються належно: існує безліч премій, знакових нагород, заходів, на яких відзначають найталановитіших. Один із найвідоміших літературних конкурсів, що вражає значною кількістюкмітливих авторів, які беруть у ньому участь, — «Коронація слова». Цей проект — чудова можливість для багатьох письменних «титанів» проторувати собі шлях у світ словесної культури.

Бути митцем — не так легко, як зазвичай думають книголюби. Потрібно продумати сюжет, створити інтригу, попрацювати над стилістичним наповненням матеріалу і, зрештою, довести омріяне до кінця! Загалом, літераторам важко живеться. Непосильний труд — відмовитися від сну, відпочинку або прогулянки парком заради того, аби створити справді щось-таки вартісне. До цієї когорти працелюбних авторів варто віднести й Ольгу Саліпу — майстерного прозаїка, уважну до внутрішніх протиріч поетесу, добре знану на своїй справі журналістку та просто приємну у спілкуванні людину. Ольга стоїть осторонь постмодерністської літератури, не слідує її особливостям — вона творить свій стиль, відмінний від решти. Тексти Саліпи гармонійні, без труднощів вкладаються у пам'яті й викликають непідробне захоплення кожним реченням, абзацом, сторінкою, до якої ніжно торкається читацька рука. До таких творів, однозначно, належить і роман авторкині — «Оля». Минулого року цей вишуканий утвір здобув блискучу перемогу на «Коронації слова», і доцільно зазначити — заслужено. Шкода, що не було червоної доріжки, гучного святкування, затишної музики та великої зали з усміхненими гостями. Ольга Саліпа, безперечно, варта таких урочистостей. Однак, попри карантинні обставини нам ніхто не заважає самим похвалити письменницю за її довершений твір. «Оля» — той текст, який кожному припаде до смаку й не дозволить залишитися байдужим.

Насамперед варто зауважити: цей роман про славну майстриню слова українського письма — Ольгу Кобилянську. Ще зі школи всі знають цю пані як вольову, сильну й непокірну зовнішньому світові особистість. Але, на жаль, переважно ми цікавимося Кобилянською-письменницею й забуваємо розгледіти в ній Кобилянську-жінку, котра, як і більша частина представниць прекрасної статі, прагнула відчути себе слабкою, а точніше — щасливою. Коронований текст чарує своєю сюжетною лінією, зручною композицією — у розділах позначено місце та час, у межах яких розвивалися події, ретроспективною манерою написання, доступною мовою і тому подібне.

Бути відвертим, «Оля» — роман «від жінки про жінку й для жінок». Цей текст розрахований на дівочу авдиторію: у ньому змальовується палке та незламне кохання сильної духом Кобилянської до красивого, але слабохарактерного Осипа Маковея.  Молода феміністка, яка гідно боролася за свої права та рівність із чоловіками, готовазректися себе,свого творчого начала заради милого мужчини, котрий зумів розворушити її упереджене серце. Незважаючи на теплі взаємини, спільні інтереси, однакові погляди на сутність буття, Маковей відштовхує Ольгу. Йому більше імпонує горда й непохитна Кобилянська, яка живе у листах і зворушливих оповіданнях, ніж та, що намагається в усьому щиро догодити.

Річ, звичайно, не тільки у мистецьких амбіціях, від яких Осип не дозволяв Ользі відступитися: «...Вона ж усе таки особлива — діамант». Вагомішим тут є дещо інше — щось таємниче, заборонене, але водночас із цим солодке. Головна причина, через яку Маковей не міг наважитися на шлюб із Кобилянською, криється в Августі — Олиній вірній подрузі дитинства. Дівчина, що з малих літ відчуває себе берегинею їхніх близьких із товаришкою стосунків, намагається вберегти Олю, а точніше — її тонку творчу натуру, від звичайнісінького чоловіка, котрим керують тваринні інстинкти. Важко назвати те, на що зважилася Кохановська, допомогою. Скоріш за все, це — безнадійне божевілля, яке призвело до непоправних наслідків. Августина турбота перетворила життя всеохопного любвного трикутника на справжнє пекло, у якому з надією визнають помилки, але виправити скоєне вже не можуть. Вибратися із круговерті страждань пощастило тільки Маковею: він навів порядок у душі, старанно розклав по поличках докори сумління, розпростер змінам обійми й попрямув далі. Натомість подруги, дружба яких освячена сакральним джерелом Кимпулунзької гори, продовжили нести тяжкий хрест буття. Сторінки роману пронизані надмірною чуттєвістю, невимовною ніжністю, бурхливою, наче море, емоційністю. Однозначно, текст заслуговує на похвалу.

Щодо жанру «Олі», то це, як на мене, — роман-ретроспектива. Структура твору дедалі частіше нагадує мотрійку, у якій по-змовницьки ховаються сокровенні спогади, таємниці, сповнені тепла монологи, нездійсненні бажання — разом усе це творить хитросплетений колаж  багатогранного життя Ольги Кобилянської. Проте, не варто сліпо вірити грайливій Саліпі: її твір поєднує не тільки достовірні факти існування буковинської письменниці, а й ледь вловиму фікцію. Тому потрібно бути вкрай обережними, аби не вдостоїтися статусу «наївного» читача. Однак, переможниця «Коронації слова» так вміло бавиться художньою дійсністю, що й місцями навіть утішно піддатися її мистецькій силі.

Особливої уваги заслуговує мова роману. Вона є простою і водночас цікавою. Мудрі цитати — «... є в тому щось сакральне — дивитися на чоловіка, як він їсть», «жінка — це основа, на якій чоловік будує решту», «шлюб — то перед людьми. А між двома — лише любов. Шлюб — це умовності. Головне — щастя», вишукані метафори — «кожна наша думка — то всього лише хмара, що літає десь над головою», дотепні порівняння — «жінка і наука — як свиня і вельон», яскраві епітети, діалектизми, архаїзми — «бембетель», «матура», «куліш», «метрика» (у значенні «свідоцтво про народження»), «гербата», «камізелька», гардеробні деталі (мереживна сорочка з її детальним описом, бордова сукня нижче коліна, яка додавала головній героїні рішучості, масивний капелюх із зігнутими крисами і пером посередині) —досить-таки вміло виконали свою роль — привабили читача й змусили його тримати руку на пульсі. Також доцільно звернути увагу на сенсорні чуття, котрі активно залучені до текстової побудови: «Олю» можна відчути на нюх, смак і дотик. Читаючи роман, складається враження, ніби ти разом із героями йдеш вулицями, що покриті бруківкою, чуєш дзвінкий стукіт підборів, який відлунює упевненістю та норовливістю, смакуєш липовий чай і свіжоспечений рогалик із повидлом, вдихаєш аромат лаванди й свіжості після дощу. А найзахопливіше — почуваєш себе жителем Чернівців, де тільки-тільки починають ставати звичними електричні ліхтарі й раніше небачені ніким трамваї.

Отже, любий читальнику, не оминай на прилавку коронований роман Ольги Саліпи – зазирни у його непересічнуглибінь. Упевнена, ти віднайдеш для себе дещо таке, що сповнить твоє нутро теплом і колючими переживаннями до самих кінчиків волосся. Картина, яку письменниця намалювала словом, має промовистий зміст — лише збагни суть та скорись насолоді бути причетним до цієї історії. Пані Ольго — низький вам уклін!

Оксана Семенюк - юна критикиня, що добре розуміється на сучасній літературі, редакторка


 Читайте також: Еріх Марія Ремарк "На Західному фронті без змін

«Оля» – робота, визначальна насамперед як соціально-культурне явище, а не витвір мистецтва.

Роман «Оля» – це свіжий поклик, що унісонно влився до українського культурного голосу, підсилюючи його. Така національна потуга спрямована будити свідомість, руйнувати нав’язані стереотипи та комплекси, здобрювати пам’ять, у якій закладене безсмертя народу, ментальності, думки. Саме подібні роботи підживлюють голос, не дають його заглушити. Ольга Саліпа наснажує роман справді хорошими, промовистими посилами, ба більше, надзвичайно потрібними, актуальними. Вона висвітлює у своєму творі не лише постать видатної письменниці Ольги Кобилянської, яка, без сумніву, варта уваги й пошанування, а й подає історичний контекст порубіжжя ХІХ-ХХ століть загалом. Роман демонструє тогочасні панорами міст, потужні стрибки науково-технічного прогресу, соціально-політичну ситуацію в Західній Україні. До того ж у центрі подій – життя української інтелігенції, письменницької еліти. В такий спосіб авторка руйнує міф про наш народ, як націю селюків, багатопланово зображуючи її потужний освічений осередок.

Письменниця також розкриває важливі фемінні проблеми, що продовжують боліти до сьогодні. Це насамперед стосується питаннь емансипації, тісно пов’язаних із Ольгою Кобилянською, яка була однією з корифеїв цього руху на теренах України. Зрештою «Оля» сповна справляється з основними завданнями масової літератури, а саме впливає на свідомість аудиторії, спрямовуючи думки в потрібні національні й соціальні русла, стимулює людей замислюватися та пам’ятати. Водночас масовістський характер твору не засвідчує його слабкість, адже аби-який роман не коронували б.

Щоправда поруч із глибокими посилами та навіть у самій їх реалізації вигулькують неприємні "але", що, безумовно, впливають на загальне враження від роботи. Такі недоліки якраз утворюють підводні камені, об які можна перечепитися на шляху осягнення закодованих соціальних, національних і мистецьких ідей.

Насправді багато питань може виникнути до майстерності зображення історичного пласту роману, що часто зміщується на периферію, та іноді навіть цілком витісняються на маргінеси домінантною любовною лінією. Загальні відомості про епоху переважно вплетені не надто органічно. Ці фрагменти виділяються своєю відокремленістю, тож випадають із загальної канви тексту, крім того зрідка нагадують вирізки з підручників історії чи статей.

Достовірність і доцільність біографічних відомостей про Кобилянську та інших відомих українців також викликають сумніви. Хоча, оскільки маємо справу не з белетристикою, а з художнім твором, а отже, й фікційною реальністю, неточності або ж вільні прояви фантазії можна пробачити. Згадаймо слова з твору про те, що «щоденники і листи можуть бути найбільшою брехнею у світі». Тоді роман, написаний на їх основі, цілком закономірно буде «брехнею у квадраті». В цьому немає чогось суто негативного, просто таким був авторський вибір.

Водночас, означивши свою роботу як історико-біографічну, письменник автоматично має дещо обмежити діапазон своїх творчих шукань, а також працювати, корегуючись достовірними даними. Необхідно усвідомлювати відповідальність за показ реальних історичних персонажів та їхнього життя. Ольга Саліпа надто вільно зообразила постатей української інтелігенції. Особливо це стосується Осипа Маковея, Івана Франка та  Августи Кохановської. Я не прихильник тотальної канонізації національних діячів та видатних митців, але підхід авторки, на мою думку, спотворює характери та істинні данні, адже письменниця відтворює власне суб’єктивне, місцями упереджене враження про реальних особистостей, а не їх самих.

Окремо варто звернути увагу на розкриття образу Ольги Кобилянської. Постать цієї видатної жінки, на жаль, розчинилася в інтимних переживаннях та любовних перипетіях, хоча вона сама собою вартувала щонайменше роману. Ольга Саліпа намагалася зруйнувати стіну між «простими смертними» та «недосяжними класиками», що вибудувала ідеологія, тож прагнула без купюр показати справжню Кобилянську з плоті і крові, не іделічний книжний образ, а людину зі знайомими проблемами. Авторка демонструє внутрішню боротьбу героїні, що була відображена ще в її творах, підкреслює полііпостасність, багатогранність душі мисткині. Проте у вирі почуттів та душевних протирічь загубилася сама цілісна  Ольга Кобилянська. Буковинська письменниця в тексті часто постає інфантильною, плаксивою, навіть неврівноваженою. У такий спосіб Ольга Саліпа несвідомо робить з «гірської орлиці» – «інфантильну синицю».

Неоднозначним є також феміністичний ідейний вектор «Олі». Постулати фемінізму неодноразово викривляються в романі. Чого варте лише слово «по-чоловічому», що повторюється, змальовуючи окремі риси персонажок. Представниці прекрасної статі в романі обов’язково «по-чоловічому сильні», хоча таке формулювання насправді підкреслює комплекси жіночої меншовартості. Хіба не можна бути сильною «по-жіночму»? Й узагалі чи варто робити подібні розмежування? Сильна людина лишається сильною незалежно від статі, адже насамперед варто говорити про внутрішню снагу. Все інше – питання фізіології, які, на мій погляд, варто прийняти, а не ігнорувати.

Фемінізм, як відомо, синонім рівності. Проте авторка повсякчас намагається визначити  у стосунках головного, зазвичай роблячи такою жінку. Але хіба це важливо? Навіщо ієрархічний устрій там, де має бути паритет, підтримка та розуміння? Навіщо взагалі акцентувати на такому увагу? Питання відкриті.

Тут бачимо суб’єктивні думки, що вступають у конфлікт із цілком допустимою психологією та світобаченням персонажів. Але, навіть враховуючи умови історичного контексту, я вважаю подані вище зауваги слушними, адже, якщо змиритися з цими недоліками, то можна заперечити позитивний характер фемінних ідей твору.

Загалом роман орієнтований переважно на жіночу аудиторію. Це простежується не лише з огляду на вибір тематики, центральної персонажки, ідейно-проблематичних наративів, а й у суто жіночому, емоційному, навіть сентиментальному типові письма. Крім того авторка намагається всіляко вивищувати образ жінки, зокрема через показ її сили на контрасті з чоловічою слабкістю, почасти відверто декоративною, іноді навіть абсурдною. Можна багато говорити про «змаління» сильної статі й робити на цю тему цілі «польові дослідження», адже така проблема справді наявна. Хоча тоді варто бути готовою до неприйняття твору більшістю чоловіків, себто «самців», «примітивних істот», послуговуючись термінами з тексту.

Хай там як, але потрібно відзначити хорошу та досить сміливу композиційну побудову. Роман має рамкову структуру, ускладнену також епістолярними вкрапленнями й ретроспективами. Сюжет хвацько закручений навколо двох Оль, що символічно єднають різні покоління, демонструючи тяглість (певною мірою реінкарнативну) та неперервність життя загалом і народу зокрема. Сюжетні лінії твору мають цікаві розв’язки, хоча не можна сказати того ж про їх несподіваність. Авторка залишає надто очевидні підказки, робить передбачувані ходи, тож над детективною майстерністю доцільно було б попрацювати.

Варто окремо розглянути те, як прописані таємні стосунки Осипа Маковея та Августи Кохановської. Сам спосіб творення детективної лінії тут докорінно неправильний, суперечить літературним законам. Протягом кількох десятків сторінок авторка показує аудиторії персонажку, занурює в життя цієї жінки, розкриває її риси характеру, але водночас не називає героїню, фактично подає її безликою. Звісно, можна в окремих коротких епізодах приховати, утаємничити певну постать, якщо це сюжетно необхідно, але такий прийом щонайменше недоцільний, коли читач спостерігає за нею тривалий час. Це створює ефект штучності, збою в матриці. Література так не працює. Якщо спроектувати уявний потік образів, викликаний поданим фрагментом тексту, на умовний кінематографічний екран, то отримаємо таке: герої знайомляться, але ім’я персонажки заглушує звук цензури, а далі спостерігаємо за жінкою із заблюреним обличчям. Найбільш прикрим є те, що попри всі старання Ольги Саліпи, мабуть, кожен читач здогадається хто ж така насправді коханка Маковея.

Ще одна заковика – не зрозуміла до кінця мотивація Августи в контексті любовного трикутника. Можливо, тут оприявлена глибока думка про те, що «благими намірами вистелена дорога в пекло». Чи все ж просто «дурний піп – дурна його молитва»?

Роман «Оля» передусім підкупає своєю безпосередньою чуттєвістю. Кожне слово в ньому наснажене щирістю й емоцією, але від того роботі бракне осмисленості, раціонального рушія, що з’єднав би усі ті потоки відчуттів у єдиному руслі поміркованої, цілеспрямованої думки. Звичайно, у реальному житті люди також часто розходяться з логікою, але, коли нелогічністю насичені власне самі внутрішньо-текстові процеси, то набагато складніше зчитувати змисли, адже їх так легко спотворити чи взагалі загубити.

У творі регулярно можна простежити своєрідні дисонанси: емоційні та психологічні. Виникають стрибки й неконтрольовані коливання емоцій, ніяк не розмежовані авторкою. Наприклад, спостерігаємо за юною Кобилянською: ось вона тужить біля могили небайдужого друга й опісля виливає свій смуток словами на папір щоденника, а вже в наступному абзаці, без жодної паузи чи підведення, по-змовницьки підморгує подрузі та безжурно показує їй написане. Те ж саме із психологією героїв. Вони можуть різко й невмотивовано змінювати свої судження та погляди  на прямо протилежні, говорити чи діяти всупереч власним світоглядним позиціям.

Еволюція персонажів відбувається лише умовно. Вони постають такими, якими їх хоче бачити авторка на поданому етапі тексту й часто суперечать самим собі з попередньої сторінки. Загалом постать письменниці непомітна, як і має бути в роботах такого типу, точніше вона розчинена в романі, але авторська воля відчутна в тексті дуже потужно. Почасти саме вона регулює художню реальність, керує процесами твору, ігноруючи причиново-наслідкові зв’язками чи зображувальні та логічні закони. Зазвичай авторці достатньо просто сказати про щось, не демонструючи цього наочно. Вона оповідає, але не показує, тож читач змушений вірити на слово в те, чого зовсім не бачить у романі. З огляду на це та інші фактори, попри щирість письменницького підходу до роботи, контраверсійно зринає неприродність багатьох ситуацій та діалогів. Непомітно для себе починаєш раз-у-раз подумки цитувати безсмертну фразу Станіславського, не в змозі перейнятися подіями твору. Відповідно ускладнюється повноцінне занурення в історію.

Попри все, варто відзначити приємну, легку мову роману. Ольга Саліпа сповна виявила свій письменницький хист у цьому аспекті, продемонструвала природнє відчуття ритміки тексту. Але при детальному огляді лексичного пласту роботи можна простежити в ньому прикрі вади. Зазвичай це мікронедоліки, які, втім, залишать гіркуватий післясмак у вибагливих читачів, різатимуть прискіпливе око філолога.

Бажаючи подати тонку рису або маркувати об’єкт зображення чи стан, письменниця нерідко перебирає міру. Врешті, замість очікуваної яскравості, від надто згущених фарб отримуємо ефект карикатурності. Тож можемо бачити «слину, що котиться з кутиків губ від задоволення», «губи, що репають», «холодні краплі товаришування з Маковеєм, які б’ють в лице» та інші подібні невдалі загравання зі словами. Необхідно також згадати про сильне «забруднення» тексту порожніми «десь», «якось», «звідкись». Їх ліпше уникати або ж замінювати на конкретизовані означники.

Велику вагу у прозі Ольги Саліпи мають звук, запах і дотик. Цікаво спостерігати за тим, як ці категорії реалізуються в комунікативному функціоналі та стосунках персонажів. Під час розмов герої сприймають насамперед не зміст, а тон сказаного. Запах має для них певне сакральне значення, пов’язане зокрема зі внутрішньою пам’яттю. Надважливими є також дотики й жести, що відкривають більше, ніж слова, допомагають глибше зрозуміти стан, а також роблять можливим контакт на іншому, специфічному рівні, де немає місця нещирим спотворенням. Врешті сенс, що має властивість викривлятися, поступається в романі інстинктивно-чуттєвому, рецептивному сприйняттю.

«Оля» – робота, визначальна насамперед як соціально-культурне явище, а не витвір мистецтва. В ній обмаль глибоких художніх образів, алюзій, новаторських проявів. Домінантою роману є власне сюжет, і він здатен зацікавити широку аудиторію шанувальників любовної та національно-історичної тематики, байопіків. Ольга Саліпа не сказала «нового слова», але відродила багато старих, забутих, розповіла цікаву, потрібну історію про непересічних людей та неповторну націю, крізь яку транслювала в маси ідеї першочергового значення.

P. S. А мистецтво… Загубилося в рутині, людських насущних проблемах та прагматиці. Мистецтво… Таки правильно. Кому воно зараз потрібне? Але ж потрібне! Мабуть…

Владислав Хоменко - поет, дослідник сучасної літератури


 

Читайте також: Маленький діалог минулого і сьогодення

Підтримати нас можна тут - Підтримати проект

Редакція Читай

Редакція літературного порталу Читай

author photo
poster