Олеся Маркович «Закон життя»

06.12.2021

Переглядів: 205

http://chytay-ua.com/

Маркович О. Закон життя. Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2021. – 200 с.

Днями з доброю подругою повелося про те, скільки, зазвичай, (від) самого автора присутніє у текстах-творах, вже у виданих книжках. Тобто про книжки йшлося як про гіпотетично цілковито автономні поняття: їхня пуповина (автор-твір) вже не пульсує, перерізана, і живуть після з’яви книжки це самостійницьке життя, як пущені на велику воду кораблики й кораблі, запрошуючи у свої світи читача, котрому мало чи й спаде на думку аналізувати психотипи, темпераменти, звички й буденне життя їхніх творців, тобто авторів. Письменник поставив крапку, відтак книжка починає проживати своє життя. Автор може тільки відсторонено спостерігати за ним – життям, не впливаючи на якісь хай і важливі моменти (прийняття/ неприйняття читачем, критикою, світом тощо). Можливо, у цьому щось є, бо якось же ж забуваються автори пісень, що стали народними, як ідуть у небуття імена талановитих казкарів, авторів легенд, переказів...

Сьогодні мало чи не всі автори й авторкині притьмом кинулися писати книжечки, книжки й книжища про свої досвіди, сповнені різними там аб‘юзами, скілами, газлайтами і прочими факапами (коли? коли вони це все встигають зажити, розкласти по поличках і, головне, вивчити, як те все називається??), але коли ці тексти якось аж вакуумно позбавлені істинних ознак художнього світу, трохи розгублюєшся. Бо тут уже ніби мимохіть спростовується теза про авторську відстороненість від тексту чи то пак неототожнення, неасоційованість автор- твір.

Певно, таки небагатьом письменникам щастить розказати про себе, створивши свій по-справжньому художній світ літературного твору, а не посередництвом потуги «розкажу-но я свою історію; це мій досвід», (бо може ж статися й так, що мало кому, по суті, ті історії й досвіди цікаві, крім самого новітнього Бояна).

Творці справжнього художнього світу пишуть про речі часом зовсім прості й буденні, нібито відсторонені від власної персони. Розповідають про інших якісь історії, з самими авторами наче прямо не пов‘язані. А з цих розповідей геть ненав‘язливо проступають спочатку, може, й нечітко, ледь помітними крапками, тонкими пунктирами обриси, а потім і постаті авторів, вони наче виринають з отого письма, ніби й не стаючи дійовими особами, а читач ту авторську присутність у тексті вже не може не відчувати. І вже не може думати тільки про матеріал письма: сюжети-події, зав‘язки й кульмінації з розв‘язками. Уважний читач починає відчувати сутність автора. І це часто стає таким наче бонусом до прочитаного, та ще й неабияким, бо пізнає читач письменника саме таким, яким той є насправді, а не таким, як той хотів би здатися, коли б почав писати, до прикладу, автобіографічний роман, щедро вдаючись до пудри, лаків і самопідмарафечувань.

Друга книжка Олесі Маркович «Закон життя» – про речі прості й буденні. Тут дві сотні сторінок і трохи більше сімдесяти коротеньких оповідань із різними сюжетами і навіть без (деякі – просто спалах-момент). Тут багато людей. Тут багато світла, тіней, доброти, ніжності. Уважності й поваги до людини. І любові. Такої, дуже непафосної й справжньої. Вона – та любов, струменіє теплом зі сторінок, оповідань, речень і слів настільки густо, що ти наче відчуваєш пульс самого тексту, відтак згадуєш мимоволі про пуповину автор-твір і розумієш: Олеся у цих текстах. У кожному. Навіть якби я ніколи її не бачила, не розмовляла з нею, я саме такою її уявила б, саме таким був би її голос, яким мені звучала при читанні книжка «Закон життя».

Закон життя

Олеся Маркович уважна до всього, у її текстах нема дрібниць і дрібного навіть тоді, коли пише про дуже простенькі, на перший погляд, речі. Усі художні деталі тут невипадкові й доречні, спрацьовують злагоджено і вчасно, лягаючи органічно у загальне полотно тексту. Кожна історія залишає післясмак, ніби зачепившись за тебе, спонукає до роздумів і пише своє продовження вже у твоїй свідомості.

Я не аналізуватиму тут самих оповідань: думаю, кожен охочий прочитати створить собі свій світ сприйняття прози Олесі Маркович, та й хочу написати тут виключно про свої відчуття і враження від прочитання книжки і від образу авторки, що таки доволі зримо проступав мені зі сторінок «Закону життя». У книжці Маркович є головне: світ її героїв, чітко артикульовані моральні цінності й справжні почуття. І при читанні я набулася у світі тих її людей, пораділа тому, що поділяю їхні цінності й відчула ті ж, що й вони, почуття. А це, певно, найцінніше, що взагалі можна взяти собі од книжки.

Олеся Маркович промовляє у літературі своїм голосом, з властивими лише їй модуляціями, спектр їхній доволі широкий, але є в тому голосі краса і сила, як і повинно бути у слові. Радію ще й тому, що можемо нині говорити вже упевнено про з‘яву у нашій літературі письменниці, чиє слово є свіжим, доволі майстерним, якісним, має вже упізнавану притаманну письменниці чуттєвість і чутливість подекуди аж до надриву (іноді хочеться, аби його було менше), а головне – її письмо – це хороша цікава література, яка впливає, збуджує уяву, примушує думати, тобто працює з читачем і на читача. Відтак працює на ті закони життя, які покликані зробити те життя справедливішим і кращим.