онлайн-журнал про книги та літературу
Крайній роман Міли Іванцової – художня хроніка зими 2013 – 2014 рр. . Головна героїня твору Лариса проживає події Майдану разом з іншими героями. Це розповідь про людей, які опинилися в неочікуваних революційних подіях. Говоримо з авторкою про її книгу і не тільки.
Після Революції Гідності військові дії перекинулися на схід нашої країни, що з 2015р. є тимчасово окупованими. Вісім років підготовки ворога до повномасштабного наступу й жорстокі вбивства по всій Україні сьогодні.Проведемо паралель життя людей на початку війни й тепер. Другий місяць війни українці в такому ж стані, коли найважливіше – новини, повітряні тривоги, вижити. Життя звузилося до своєрідного інтернет-порталу, де кожен намагався відшукати втішливі новини й не пропустити головного. Ви довгий час лишалися в столиці. Якими були ці дні для вас?
- Ми виїхали з Києва вранці 8 березня після народження онуки. До того з донькою та мамою мусили ховатися від артобстрілів у підвалах - на наших північних околицях було дуже неспокійно. Два дні і дві ночі ми провели у непристосованому під укриття підвалі під місцевою бібліотекою, де ввечері збиралося багато людей. Ніяких умов там не було, просто технічне приміщення, брудне зі стінами, побитими грибком. Люди приносили каремати, спальники, розкладні стільці, якось умощувалися, щоби якщо не лягти, то хоч сидіти й дрімати. Звісно, ні води, ні вбиральні, холод. Найсумніше було дивитися на дітей та на літніх людей, яким доводилося перебувати в таких умовах. Але діти між собою швидко знайомились, а матусі знаходили їм якісь спільні заняття, вигадували ігри, щоби відволікти від реальності. Були й домашні тварини – собачки, коти, вони теж відчували тривожність ситуації і зовсім не сварилися між собою. Інтернет там не ловив, тож доводилося вибігати на вулицю, щоб вхопити порцію новин. Потім ми перебралися у приватний сектор до знайомих, де провели майже тиждень теж у підвалі, спали на підлозі у спальних мішках, але вже мали кухню, вбиральню, умови були кращими, але постійні сирени, бабахи, тривожність і невизначеність ситуації дуже напружували. 3 березня донька народила дівчинку, слава Богу, в лікарні, а не в підвалі. Щойно її виписали з лікарні, ми виїхали з Києва на західну Україну.
Письменниця Міла Іванцова на одній з презентацій роману "Намальовані люди"
Майдан у романі «справжня Січ», «новостворена Січ», «протестна Січ», «добре організована Січ», «народна Січ». І раптом так неорганічно, навіть маючи наметову капличку, Майдан «перестав бути мирним». Це сталося раптово й неочікувано, як і на ранок двадцять четвертого лютого. Майданом стала вся Україна. Намальованими – тисячі осіб. Ще одним порталом в інакший світ, окрім Майдану, стало метро – «підземний» портал. Метро з місця очікування потяга переформатувалося на прихисток, тимчасовий дім, місце творчості й порятунку, страху, дитячого галасу й ніжності тварин.
У романі бінарна опозиція тих, хто там був, а це з одного боку «чорний пітон (юрба дивних осіб – уточн. О. Янцелевич), який спускався згори на станцію» і «супроводжувалося це дійство реготом і брутальним матючинням», з іншого - «між ескалаторами стояв худенький парубок зі скрипкою, нервово грав «Літню грозу». Якою ви бачили рідну столицю? Воїни ЗСУ уособлюють характеристику Майдану: справжні, протестні, добре організовані? Якими були люди: згуртованими й рішучими чи й «чорні пітони» траплялися?
- Я не встигла добре роздивитися Київ після 24 лютого, але таки мала можливість кілька разів проїхати ним у справах та у пошуках пального, щоби заправити машину в дорогу. І серце мені боліло бачити його таким порожнім, таким наїжаченим, з вулицями, забарикадованими численними блокпостами і навіть перекритими стягнутими на певні локації тролейбусними та трамвайними вагонами. Мій любимий, золотий та сердечний Київ був готовий боронитися від ворога й різко змінився. Але озброєні люди на блокпостах, які би мали викликати тривожність, видавалися такими рідними, такими своїми, і не загрозливими, а навпаки, як і тоді на Майдані, - захисниками, а не агресивними вояками. Так, зупиняли, так, перевіряли документи, зазирали в машину, але це все чемно і гідно. І я щоразу віталася – «Слава Україні!» А прощаючись, казала – «Ми переможемо!» А мені відповідали, що не мають в цьому ніякого сумніву.
А ще 7 березня зі мною сталася несподіванка – на одному з блокпостів його охоронці зупинили, зазирнули в машину, а потім подарували троянду на довгій стеблині й привітали зі святом Весни. Їхала, поглядала на ту квітку, ковтала сльози й вірила, що українці ніколи не поступляться незалежністю і бажанням жити у своєму краю своїм життям, а не під п’ятою тирана.
А «чорні» люди мені ніде не траплялися. Всі були стримані, але дуже терпимі й людяні. Скрізь – і в чергах на заправках, і на блокпостах, і серед сусідів та знайомих, які щиро брались опікуватися тими, хто цього потребував. Чимало людей, що залишилися в Києві, опікуються самотніми сусідами, приглядають за квартирами знайомих, що виїхали, заходять полити квіти, опікуються чужими тваринками, яких їм залишили на догляд.
У «Намальованих людях» українців морально й матеріально підтримували Литва (це Алекс, родич Лариси), американці Соня, дочка Леоніда, та її чоловік Стас (для Соломії Майдан рідний, як її родичі) і були ті, що не розуміли що відбувається, ті, кому складно було пояснити боротьбу України за гідність і волю. За вісім років нічого не змінилося. Хто є нашими союзниками, а кому потрібно (чи навпаки не потрібно) пояснювати дії нашої армії й народу в боротьбі з російськими загарбниками? В чому секрет нашої стійкості?
- Кожен, хто слідкує за новинами, розуміє, хто наші союзники. Щира вдячність усім країнам та організаціям, які простягнули руку допомоги Україні у цій пекельній битві. А секрет стійкості нашої – з одного боку в генетично закладеному усвідомленні цінності своєї землі-годувальниці, Богом даної території. Пригадайте: «В ріднім краю панувати не дамо нікому!» Ми не зазіхаємо на чуже, але за своє битимемося завжди. Адже, якщо українці втратять свою територію, про яку державність може йтися? Хіба що про віртуальну. І в годину небезпеки тут уже не тільки Майдан, уся Україна перетворюється на Січ. Війна зачепила всі регіони. Якщо в одних ідуть активні бойові дії, то інші приймають мільйони біженців, розселяють, допомагають їм, не перестаючи допомагати й нашим захисникам. Як ті бджоли, де кожен робить те, що мусить, що закладено в ньому, певне, на генетичному рівні, особливо в момент небезпеки для рідного вулика. Безмежна шана й повага нашим ЗСУ, територіальній обороні, уклін доземний волонтерам, це святі люди. Ці люди мені близькі й зрозумілі. Незрозумілі ті, для кого всі ці роки війни не було, та й сьогодні головне питання – врятувати себе від несподіваної небезпеки і навіть десь хапонути у той час, коли інші діляться останнім і ризикують життям. Найменше мені зрозумілі тутешні зрадники-запроданці, які в такій лютій боротьбі надають послуги ворогу, наче той у своїй люті фільтруватиме, кого вбивати. Такі, на щастя, мені не траплялися, але вони, на жаль, є.
У тексті дід Алексу не передав генетичної пам’яті, не навчив мови. Але хлопець опанував її самотужки, після Майдану.
Вторгненням на нашу землю росіяни домоглися від нас огидного ставлення до себе. Мовне питання після війни – як ви це бачите? Що повинно змінитися в цьому керунку? І дерусифікація держави нагальне питання для обговорення вже тепер?
- Я від 2014 року бачу навколо себе багато людей, які свідомо перейшли на українську, стали цікавитися історією визвольного руху, читати українські книжки. Думаю, моя місія також і в тому, щоби залучити до нашої мови чим більше людей. Я писала романи українською, але вони виходили паралельно і в російському перекладі. Після Революції Гідності я відмовилася від перекладів, хоча це звужувало аудиторію, але моєю твердою позицією було небажання продавати книжки в Росії і платити податки в казну агресора. Але ті мої читачі, кому полюбилися мої твори в перекладі, без великих проблем продовжували читати нові книжки вже українською, про що мені не раз повідомляли. Я думаю, це не швидкий процес – українізація України, як не дивно це звучить. Але витравлювали з нас мову століттями, навряд за один день можна це полікувати. Потрібен час і усвідомлення. А ще – потрібно працювати з дітьми. Затяті москвороті співвітчизники відійдуть, а молоде покоління знатиме мову і розумітиме, що без неї тут немає перспектив. Звісно, якщо буде відповідна державна політика. Наразі все російське сприймається як сигнал від агресора. Сподіваюся, ці уроки стануть дохідливішими, ніж повчання в теорії.
Смерті від рашистських куль почалися ще з 2014 року - Герої Небесної Сотні. Вбили вірменина за походженням Сергія Нігояна, якого Лариса першим побачила біля Лядських воріт – і намалювала. Поранили, а потім викрали з лікарні й жорстоко катували львів’янина Юрія Вербицького та його друга Ігоря Луценка. Ігоря відпустили. А Юрія закатували і викинули ледь живим на мороз лише за те, що він зі Львова й «бандерівець» - це все ви вже записали для нас у своєму романі.Через вісім років вороги продовжили свої злочини. Звірства стали жорстокішими й нелюдськими. Ми забули чи й не знали своєї історії? Не читали книжок? Як Ви вважаєте, цього жахіття могло не статися?
- Нічого нового не сталося. Смерті від російських куль почалися не на Майдані, а століття тому, ще за царату, продовжилися в країні, гімн якої мільйони разів з кожної праски звучав як гіпнотизуюча мантра: «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь...» Але вслухайтеся – тут кожне слово було брехнею, як і далі по тексту. Нащадки тої орди не заспокоїлись, здається, їм байдуже на власне життя, їх єдина мета – щоб не стало нас. За будь-яку ціну. Тож, мов зомбі, пруть на нашу землю і нищать українців, бо ті посміли вирватися з рабства й непогано справляються зі своїм життям, ще й вказують дорогу русскаму караблю.
-Захищати Батьківщину з 24 лютого 2022р. на рівні з чоловіками пішли й жінки-снайперки, жінки-військові. Марія-медик у вашому тексті сказала так: «Я не жінка! Я медик, як ви не розумієте?! Треба не тільки битися, треба надавати допомогу, рятувати!». Художник Лев Скоп намалював образ Юрія Змієборця на щиті, покровителя воїнів. На Майдані боролися, одружувалися, помирали. Майдан охороняла Марія Оранта, берегиня Києва, зображення якої в романі повісили на «йолку». Ще тоді безвісти зникло багато людей. Сьогодні в стократ гірше – янголами стають діти, ненароджені немовлята й їхні мами. Чи будемо ми свідомішими й запам’ятаємо весь цей біль після перемоги? Нас захистить Марія Оранта?
- Реальні герої мого роману, про яких Ви згадали, вірні собі, вони з перших днів стали боронити Україну. Коли нескінченний і щільний потік українців рухався до західного кордону, рятуючи себе і дітей, Марія з чоловіком їхали у зворотному напрямку – з Польщі додому, а потім у Київ, і тепер вони разом із сином-військовим боронять столицю. Дякую їм і молюся за них. Лев Скоп продовжує своє потужне волонтерство, мало не цілодобово пише ікони й розмальовує прапори для воїнів і передає на передову. Кажуть, вони не тільки підіймають бойовий дух, а й захищають від ворожих обстрілів, було вже чимало випадків, про які ходять легенди. Прототип того хлопця-спецназівця теж пішов у військо захищати Україну, власне, він уже воював у 2014.
Міла Іванцова, Лев Скоп, Дара Корній на Майдані 2014р.
Чи будемо ми свідомішими? Чи не забудемо? Людині властиво забувати біль. Інакше, кажуть, у жінок не було би більше одної дитини... Організм вмикає якісь захисні механізми. Але такі болючі уроки історії мусимо пам’ятати, бо дорого коштує забування. Саме для цього й мусимо писати – і про Майдан, і про війну, про наші поразки й перемоги і про звірства окупантів теж.
Вірю в нашу перемогу, вірю, що Сили Небесні люблять українців та Україну і не дадуть нам згинути. А ми маємо дорослішати з кожним таким уроком і бути гідними їхньої любові.
Увесь роман репортерку цієї зимової хроніки тримали в напрузі слова віщунки, що її життя зміниться через 66 днів. Така фольклорна, містична й магічна символіка відліку до початку нового життя. Лариса щовечора закреслювала прожитий день і так наближалася до окресленого майбутнього. Час рухався й був сенс жити. Є думки, що до кінця квітня переможемо. Можливо, варто скористатися цим прийомом й рахувати дні, щоб відчути життя в війні й зміцнити віру? Що допомагає вам триматися?
- Ох, дуже би хотілося, щоби хтось визначив дату закінчення цих трагічних подій, дату нашої беззаперечної перемоги. Мені легше жити, коли я бачу риску, до якої рухаюся, певний етап. Але наразі ніхто не може гарантувати переможної дати. Тож просто мусимо робити кожен в міру сил хоч щось для перемоги. Разом нас багато! Мені своїм прикладом допомагають триматися дуже сильні люди - і воїни, і волонтери, не знаю, де вони беруть сили, де підживлюються, але соромно розслаблятися і впадати у відчай, дивлячись, як вони наближають перемогу. Хоча сиджу на голці новин, як наркоман. Тож я й тут у чужому місті знайшла чимало волонтерських пунктів і пристала до роботи в одному з них. Це заспокоює усвідомленням того, що й ти робиш щось корисне для перемоги, а ще – в ці години я не читаю новин, а спілкуюся за роботою з різними людьми.
Світлана Чебанова на обкладинці книги створила три символічні рівні життя, проростання життя з пластикової каски.
Пані Міло, це знак, що життя проросте, що Україна здобуде статус гордої, незалежної, розвиненої держави в світі, на мужніх людей якої приїздитимуть подивитись із усіх найвіддаленіших куточків і набиратимуть, як талісмани, землю в мішечки в нашому Маріуполі, Харкові, Чорнобаївці, Чернігові, Бучі, Ірпені тощо?
- Так, українці відкрилися світу з дуже несподіваного боку, багато хто й не відав, що то за країна, багато хто плутав з росією, мало хто знав, як виглядає наш прапор. Здається, зараз втілився у життя слоган «Все буде Україна!», адже практично скрізь майорять наші прапори, мільйони людей у різних державах підтримують нас і, виходячи на велелюдні мітинги, спонукають свій уряд не відсиджуватися в затінку, а реально й практично допомагати нашій боротьбі та вживати заходів проти агресора. Так само світ усвідомив, що собою являє Росія, яка майстерно гралася багато років у «іхтамнєтов». Але маски скинуті. А несамовита боротьба українців, їхня мужність захоплюють неймовірну кількість людей. Я маю знайомих у США, у Франції, у Німеччині, в Чехії, в Канаді – всі вони пишуть найщиріші слова підтримки, регулярно слідкують за новинами, їхні ефіри повні повідомлень про війну в Україні, пишуть, що вони в захваті від нашої волі до перемоги та мужності наших воїнів. А ще вони стали цікавитися нашою історією і культурою, бачать у ній гідного партнера, співають «Ой у лузі червона калина» та мріють приїхати до нас. До речі, мені довелося перекласти передмову до «Намальованих людей» французькою, щоби пояснити, про що був мій роман. Тепер не тільки мої українські читачі, а й французи питають, чи буде продовження. Що ж, я не відмовляюся, як раніше. Думаю про це, але поки що нам потрібна перемога, тож мусимо всі трудитися для її наближення.
Слава Україні!
На титульному фото зліва направо: Лев Скоп, Світлана Чебанова, Міла Іванцова, Марія Матвіїв (героїня роману), Ірина Білоцерковська.
