Розмова з Ірочкою-фотографинею, сестрою загиблого Героя

Цілісність України важливіша за освіту в Польщі

Сергій Гондюк, Герой України

Шкодую, що колись, заповнюючи анкету роботодавця, на питання: «Якою суперсилою ви хотіли б володіти?» Написала: «Зупиняти час». А мала б: «Зупиняти війни». 

Ірина Гондюк, сестра

***

Це був тягнучий, мов карамель, ранок 16-го лютого 2022 року. Розплющивши очі, я не пішла, як зазвичай, випити склянку води, а визирнула у вікно – і з полегкістю видихнула. Під сірим небом поволі рухалися авто і люди, двірник підмітав подвір’я, сусідка вигулювала собаку.

Американська розвідка повідомляла про вторгнення росії на нашу землю саме цього дня. 

Я взяла наплічника з сукнями, чобітки на підборах – і, аби не сполохати дітей і чоловіка, які солодко спали, крадькома спустилася сходами з четвертого поверху.

Сьогодні мій день – заздалегідь запланована фотосесія. Я ретельно підготувалася. Червона помада означила настрій.

«Яке гарне сіре небо!» - думалося повсякчас. Іра-фотографиня вийшла з авто коханого усміхнена. Дві години ми знімали відео на слова Сергія Жадана «Доки тебе стереже твоя спрага» та уривок з оповідання Тетяни Белімової «Розмалюй моє небо». Дорогою додому я запитала:

-Ірочко, а ти вже зібрала тривожну валізу? Якось готуєшся до того, що може статися?

-Я спокійна. Валіза зібрана. Мій коханий військовий. Сказав, що повідомить, коли й куди їхати в випадку нападу. Я йому довіряю й живу звичайним життям. До речі, теж люблю поезію Сергія Жадана. Він сильний у кожному слові.

***

23-го лютого вдень Ірина надіслала мені змонтоване відео. «Навіщо ця проклята війна!» - ридала я й не могла спинитися. «Варто битись і підводитись варто…» - казав поет, і я витерла розтерту по обличчю помаду й знову нанесла спасенний червоний колір боротьби.

***

А 24-го вже питала Іру, як вона і де.

-Війна для моєї родини розпочалася ще з 2014-го року. У мене всі військові – брат, чоловік. Того року служити добровольцем на схід пішов брат. Відтоді я загартувала свій дух і завжди без краплинки сумніву вірила у свого захисника!

Його добрі й завжди усміхнені очі були сповнені болю, що він пережив. Але я навіть на секундочку не могла уявити, що бачила той погляд востаннє.

Потім Іра розповіла, що вона з усіма в рідні чоловіка в Борисполі - так спокійніше. 

Іра з братом

***

Через місяць в Інстаграмі Іра написала:

«25.03.2022 року час зупинився для нас усіх. Наш воїн героїчно пішов».

***

Сергій в армії з 2015-го, на війні – з 2014-го. Спочатку бійцем Добровольчого українського корпусу, а через рік підписав контракт із Збройними Силами України. Брат навчався у Польщі в Опольському університеті на економічному факультеті. 

«Цілісність України важливіша за освіту в Польщі», - казав він. І зимові канікули 2014-го року минули на Майдані Незалежності. Він не міг спокійно довчитися – лишалося всього два роки.

«Я не міг дивитися у вічі своїм друзям та іноземним колегам, навчаючись спокійно закордоном. Тоді навіть особливо ніхто й не розумів, чим закінчиться Революція. Та коли почалась окупація Криму,без вагань взяв до рук зброю, аби захистити Україну», - розповідав брат.

Після прискореного військового вишколу в Десні вирушив на схід. Боронив українську землю в Пісках, Авдіївці, Мар’їнці та інших населених пунктах Донеччини й Луганщини.

«За весь час мого перебування в районі бойових дій було важко майже всюди, адже це війна. Та, мабуть, найгарячіше в авдіївській промзоні. Тоді ворог обстрілював наші позиції практично цілодобово. Під час одного з них загинув мій друг Андрій Кизило. Проте, ми тоді дали гідну відсіч російському агресору. Вони отримали величезні втрати.» - казав він.

Мріяв щонайшвидше звільнити Україну від окупанта, повернутися до рідних і продовжити навчання.

***

На десятий день після загибелі брата Іра написала на сторінці в Інстаграмі:

А в мене досі перед очима картина, як я виходжу з хати перебирати картоплю для посадки і залітаю назад, бо чую мамин крик. Вона падає на коліна серед кухні, в руках телефон і серце її розривається ВГОЛОС. Я все розумію, але відмовляюся вірити. Беру телефон, перепитую, уточнюю. Зателефонувала братова дружина, і в сльозах я погано розбираю сказане. Не вірю. Усе стислося. Мама ледь не втратила свідомість. Не вірю. Я передзвонюю, перепитую, прошу уточнень, хто і звідки телефонував. Пишу своєму коханому військовому, аби він розвідав інформацію. Шукаю якісь новини про розстріляну військову частину в Бахмуті. Не знаходжу. Не вірю. Мій Толя телефонує і підтверджує. Я ледве заспокоюю маму. Уже як 10-й день. І ця рана тепер до скону.

Повірили ми лише тоді, як побачили тіло, привезене за декілька днів після звістки. 200. Ніколи не думала, що зустрічатиму рідного брата в бусику з номером 200, на в’їзді в наш рідний Корсунь, з рідними, друзями і прапорами. 200. Усе місто схилило голови у шані, усі стали на коліна. 200.

Надія згасла, коли побачили його на власні очі. Нам казали «вам ще пощастило, що гріб відкритий» і тіло ціле та майже неушкоджене. Пощастило. Авжеж. Оце пощастило… Ворогові такого «пощастило» не побажаєш. Відвертий цинізм. А в голові порожнеча. Боляче дивитися в скляні мамині очі, боляче чути плач невістки. Боляче усвідомлювати, що я вже не обійму старшого брата. 200. Усе як у найстрашнішому сні. Як у жахливому фільмі. Усе це відбувається насправді.

День 10-й від загибелі Героя, звання якого він ніколи не хотів, бо пішов на війну не для того. Пішов ще в 2014-му. Пішов, бо гинули друзі. Пішов, бо кому, як не йому, було йти. Пішов, бо не боявся. І скільки ж разів повертався живим! Що я ж у нього самого вірила більше, ніж у нашу з вами перемогу! Без краплинки сумніву вірила!

І все рухнуло в один момент.

Дві ракети. Один дзвінок. 200.

Є життя до і після. А у нас зараз життя між. Переломний момент, коли все застигло. Маму неодноразово «заспокоюють», що далі буде ще важче. Куди вже важче?

Тисне, проте ми мусимо триматися. Життя повинно тривати далі крізь біль і зневіру. Ми повинні зберегти пам'ять, відновити віру і продовжити боротьбу нашого воїна. Боротьбу за справедливість. Тепер це наш сімейний обов’язок. Не перед країною, а перед тими, хто її обороняє ціною власного життя. 

Дай нам, брате, сил, щоб ми пройшли це все гідно твоєї загибелі!

***

Іра з мамою волонтерять на гуманітарному складі в Корсуні-Шевченківському, де разом з братом зростали, де він хотів жити, бо любив це місто. Іра приймає снодійне, не читає про війну, гріється спілкуванням з коханим, думає про брата: 

- Учора вперше за тривалий час вийшла на пробіжку і потрапила під першу весняну зливу з грозою. Змокла й згадала, що Сєрий ніколи не любив парасольки. А я ж теж не люблю з ними носитися, навіть, коли знаю, що буде дощ. Дрібниця. Але зараз часто так: на кожну деталь дивлюся під іншим ракурсом.

Навіть дихається тепер інакше. Починаєш цінувати не саме життя, а кожен його прояв у всьому живому. Так, ніби все востаннє. 

Сьогодні я теж бігаю, бо коли, як не зараз? Де, як не тут?

Тепер усе інакше. Навіть перші весняні зливи з грозами.

І ці свіжі тюльпани від коханого, який, попри відстань і службові обов’язки, зміг мене ними втішити й здивувати - теж інакші. І такі цінні, як ніколи.

Шкодую, що колись, заповнюючи анкету роботодавця, на питання: «Якою суперсилою ви хотіли б володіти?» Написала: «Зупиняти час». А мала б: «Зупиняти війни».