#Нотатки військового. Виїзд із Бахмута

- Хлопці, Камази вже готові, - підійшов до нас один з водіїв.

- Закидуємо спочатку речі, потім вантажимось самі. В темпі, бігом! - одразу ж пролунав наказ.

Два стареньких камази стояли в напівпідвальному гаражі на старому м’ясокомбінаті. Помаранчеві кабіни автівок цілковито дисонували з загальною атмосферою закамуфльованості людей і речей.

- Даааа, в зеленці ми навряд сховаємось з таким яскравим забарвленням. Вони виглядають ніби люди, які після авіакатастрофи опинились на безлюдному острові і всіми силами намагаються звернути на себе увагу проходячих повз них кораблів. Ніби говорять: «Ось! Ми тут! Ну чому ви нас досі не побачили??». Мій мозок думав, а руки та ноги тягали важкі рюкзаки та баули.

- Все, це останні!, - сказав Медвідь та закинув пару здоровенних баулів в кузов.

- Так, де дрони та тазик з медициною?, - перепитав я у хлопців, які вже «комфортно» розмістились на речах.

- Тазик з медициною?? Тазик??? - спочатку не повірили хлопці.

- Так, бл@ть, алюмінієвий тазик з медициною! Залишився запас, не в пакетах же тягнути!! - я відповів більш грубо і більше питань не виникло ні в кого.

- Все на місці, залізай! - відповів хтось з хлопців. Знали б ми тоді, скільки життів вдасться врятувати завдяки цьому тазику…

Тоді ми про це не думали. Всі були максимально заряджені на те, щоб вбити як можна більше ворогів. Камази завелись та потихеньку рушили на виїзд з території. Мужики з іншого батальйону, які були тут до нашого приїзду і зараз теж залишались, відкриваючи ворота, з якимось сумом в очах проводжали нас поглядами. Ми виїхали з Бахмута, проїхали Опитне та повернули на Зайцеве. Маленькі українські села, де люди вже настільки звикли до війни, що зовсім не реагують на постійні вибухи. Артилерія тут не замовкає. Заїхавши в село Семигір‘я, яке було останнім «безпечним» рубежем, я був здивований тим, як сім’я з двома маленькими дітьми просто гуляла на вулиці під канонаду великокаліберних гармат. Чому вони досі тут? Чому не поїхали в більш безпечне місце? Чому вони не бережуть своїх дітей?? Та потім розумієш, що їм або нікуди їхати, або вони чекають «асвабадітєлєй». Від будь-якого з цих варіантів стає гірко на душі…

Читайте також: #Нотатки військового. Комбінат Бахмута (ч.1)

Підтримати проект