Пам'ять речей

Я боялась не встигнути. Не встигнути прочитати все, тому мішала Домонтовича, Рільке, польських романтиків і Забужко. Не встигнути дебютувати у ранньому віці, щоб штурхати цим дітей. Мовляв, бачиш, у 20 я вже знала, хто я.

Я боялась пропустити зустрічі, заходи, вечірки, посиденьки, щоб не загубити жодного слова. Я боялась втратити людей, які мене оточували і присягалася, що не відпущу їх, поки вони не скажуть мені відпустити. Я набудувала повітряних замків, а вони виявились пустими. Тому розлетілись, засипаючи мені очі піском розчарувань.

Я так багато разів тікала від рішень, що ця лавина перетворилась на одну непомірно велику снігову кулю. Себто кулю проблем. Я втомилась від проблем.

Я боялась не встигнути вивчити все, що пропонує сучасна наука, тому не вивчила нічого. Лише розгублено стояла навколо хаосу свого життя.

Я склала найцінніші моменти в одну-єдину коробку і заховала її на найвіддаленішій полиці в домі. Пересічний гість скаже, що це непотріб. Бо об’єктивно кажучи,  це непотріб: квитки на театральні вистави, бейджики з фестивалів і подій, квитки та запрошення, а ще кільканадцять фотокарток, де зафіксовано моє свідоме життя.

От дістаю бейджики: цей з’явився, коли я була малою і допомагала організовувати музичний фестиваль, нагрудна табличка означала для мене небачені доти висоти. Ця наївність зараз смішить.

А ось картки з улюбленого фестивалю: перший, коли я волонтерила рік тому, інший – цьогорічний, коли я була представницею медіа. Після першого фестивального дня я думала вночі, як швидко змінився світ і я. Як мало речей мене тепер хвилює і як швидко рухається час. Насправді, час — найпідступніша річ, він має здатність скорочуватись, коли ти благаєш його зупинити мить щастя і навпаки — розтягуватись у хвилини невизначеності, болю і розчарувань.

А потім дістаю квиток на вино, який дають в обмежених кількостях, але мені квиток так і не знадобився. Я люблю цей фестиваль, а він любить мене. Для тих, кого любить фестиваль, квитки не потрібні.

Бачу запрошення на найспонтаннішу вечерю у моєму житті. Пригадую той день. Мій потяг вирушав о восьмій, саме на цей час була запланована вечірка. Я опинилась одна у великому і чужому місті, інші б на моєму місці пошвидше поїхали додому, але не я. Не узгодивши планів з рідними, я поміняла квиток на пізніший час. Я була там, бо мусила провести той вечір у компанії цих людей. Я вдихала повітря, просякнуте щастям, я шепотіла: “Боже-Боже, будь ласка, хай цей вечір не закінчується”. Але як будь-який чарівний вечір, опівночі він перетворився на холодний вокзал, валізи і не надто приємних попутників. Єдиною яскравою плямою того вечора залишилося моє запрошення. Символ вільного і рішучого рішення. Чи радію я, що залишилась тоді? Безумовно. Чи пробачила б собі, якби поїхала раніше? Ніколи.

У моїй пам’яті назавжди залишаться квитки, зібрані з вистав колись рідного театру. Я щомісяця ходила на вистави, тому знала увесь репертуар трупи нашого міста. Я її любила, попри негативні відгуки і насмішки з боку глядачів. Я любила театр перш за все тому, що могла дозволити собі побути собою. Щоразу брала те саме місце в амфітеатрі, бо знала напевно — тут я буду одна. Я могла сісти на будь-якому кріслі, дивитися з кількох ракурсів, та найголовніше — я давала волю емоціям.

Перед очима з’являються фрагменти п’єси, створеної за Винниченком. І щоразу те саме відчуття катарсису. Не через виставу чи акторів, а через попередній досвід і знання першоджерела.

Я ніколи не викину ті квитки, бо один з них пом’ятий хлопцем, що мені подобався, а за цими двома ми ходили на виставу з мамою.

Дістаю мініатюрне видання поезій Рільке і усміхаюсь: в розпал війни читати Рільке… Сміх тай годі. Цей рідкісний томик я знайшла на блошиному ринку одного з великих українських міст. Тоді подумала, нехай буде, може знадобиться. Тепер пригортаю його як рідну собі душу і відчуваю невимовну ніжність до цієї пошарпаної захалявної книжечки.

Я риюся у своїх дрібничках далі і бачу значок-символ місця, де я провела перші чотири місяці великої війни. Ми жартували, що ходимо туди, як додому або на роботу.

Це місце давно чуже: нас акуратно винесли звідти, посунули кудись за лаштунки. Та нехай, це пройдений етап. Але пам’ять про місяці порятунку від страшних новин ніколи не згасне. І вдячність місцю-прихистку не стане меншою.

Я гортаю фотокартки, роздруковані непересічною людиною. Мені шкода і боляче, а іноді терпко і ностальгійно. Тут я усміхаюся, бо зловила перші промінці весняного сонця, це моя закордонна подорож, улюблений собор і улюблене колись місто.

Гортаю спогади про найкращі фільми: тут моє альтер-его, я регочу, коли згадую історію життя цього персонажа. А це улюблена драма. Я її забруднила, на жаль. І тепер не відмию. Насправді, у мене з’явились інші улюблені фільми, інші улюблені режисери і актори. Але нехай ця багаторічна тривалість буде зафіксована у коробці з дрібницями.

Пересічний гість скаже, що це непотріб і я погоджуся. Але виправдовуючись, я не стримаюсь і заплачу.

Пам’ять речей — найсильніша з усіх пам’ятей і найтривкіша, гадаю. Одна маленька листівка здатна розблокувати спогади багаторічної давності і занурити тебе у вир своєї або чужої історії. Одна маленька річ може принести багато щастя або навпаки, зробити нестерпно боляче лише своїм виглядом.

Я щільно закриваю коробку і, витираючи сльози, поспішаю закінчити оповідь. Здається, я розблокувала найсильніші спогади.

Читайте також: Коли мені було п’ять, я любила…

  Підтримати проект