Ялинка (оповідання)

23.01.2023

Переглядів: 473

http://chytay-ua.com/

photo by anniespratt

Село готувалося до свят.

Це був час, коли «Сільські вісті», дитячі альбоми з олівцями і бабусин товстий зошит із записом трудоднів, зі столу переселялися в сервант. І його фігурні дерев’яні ніжки тримали на собі тільки її.

Зимно. 

- Кхе-кхе – діловито кхекав дідусь, потираючи руки й хекаючи на змерзлі пальці, заносив металеве відро з пшеницею і ставив його посеред столу. А потім у відрі виростала вона.

Простора зала пахла хвоєю. Розмальована глиняна ластівка, що завжди висіла на люстрі, розгойдувалася й торкалася то до сніговика, то до зайчика, а то й аж до верхівки дерева.

Дідусь, обпершись об одвірки розчинених навстіж дверей зали, тішився. Його щоки червоніли, біля очей відтавали складочки. Він знімав шапку-вушанку, розкривав ґудзики фуфайки й загадково усміхався.

Світлана з Сашком підставляли стільчики до столу. Сашко одну ногу задирав аж на стіл, щоб дотягтися повище й почепити всі-всі кольорові кулі, мерехтливі бурульки. Сестра розправляла вогні навіть позаду сосни, аби їх було видно аж ген-ген до дороги, де зараз ні душі, бо й малі, й дорослі готуються до свят.

Ялина чи сосна? Якось батьки порадилися й вирішили, що ялина красивіша, її гілочки тонші й тендітніші, але ж вона й примхлива - від тепла швидко осипається. А сосна простоїть довше і діти надивляться, нарадіються.

До лісу по сосну ніхто не ходив. На базарі теж не купували. Про пластикову й не чули тоді. Ялинку, чи то сосну, замовляла мама. Лісове господарство, де вона працювала, завчасно висаджувало новорічні дерева спеціально до свят. От одне із найпухнастіших майже всю зиму жило в хаті Світлани й Сашка.

- Мені, мені дай! Я, я буду! Я перший! Ні, я перша! Це моя свинка. А я щеня хотів. Тоді дощик я. І я! Я перша сказала!

- А давайте разом, - не витримував гармидеру тато.

Зала заходилася дитячим сміхом, сімейним галасом. З кухні пахло дріжджами. То бабуся вчиняє тісто на пиріжки. Пищить на сковорідці калина з червоним буряком.

Ось уже велика сіра коробка пустіє. Лишилося верхівку встромити і все - ялинка вбрана!

Хто ж цього року це зробить? А хочуть усі! І Світланці й Сашкові однаково кортить. 

- Я, я! Мені, мені, - знову одне перед одним скачуть.

- Я вища. Я дістану! - протягує руки Світланка. 

- І я хо! - кривиться Сашко.

Мати промовисто дивиться на дочку, мов ну дозволь уже йому, бо ж ревтиме й весь настрій усім зіпсує. Не годиться слізьми заливати святкове дерево.

Гаразд. Хай Сашко, - поступається вона меншому брату й дає йому золотавий високий шпиль верхівки.

Батько садовить сина собі на плечі. Однією рукою притримує малого за спину, а другою вони разом тримають шпиль.

- Хоп! Ура! Ура! - плескає в долоні Сашко!

- Молодець який! – сплескують і батьки.

Ну, а тепер сперечаються, хто спатиме біля ялинки і всю ніч дивитиметься на вогні.

***

Світлана тягне з автобусної зупинки важку, набиту книжками, валізу.

Ледь встигла на останній автобус. Темніє. Очі забиває сніг. Січе так, що дороги не видно. Дівчина ховає руки в светр. На поли шуби поналипали брижі. Їх стає важко нести. І ноги змерзли ще в автобусі.

А в хатах тепло розливається жовтим світлом. Хто п’є малиновий чай, хто тулиться до мами, а хто, ситно повечерявши, ніжиться під периною. І, може, вони й не бачили, що за вікнами хурделить, що навіть собаки поховалися й жодної живої душі немає.

Йти не так далеко. Трохи прямо, а там наліво, направо, ще прямо і так до центру села. Якби не погода, то за пів години б добігла. Треба ж, щоб саме сьогодні так мело, коли в неї останній залік і хочеться додому.

Аж он наче щось замайоріло. Певно здалося. Може гілка від дерева гойднулася й дала таку довгу, наче людську тінь. А може й справді хто йде? 

- Світлано! А я дивлюся, що за снігова баба стоїть, - сміється. - На. Одягай рукавиці. Я он із транспортом, - завалив валізу на дерев’яні ребра санчат Сашко і вони разом тягнуть Світланину науку до баби з дідом.

 ***

Усе навкруги біле-біле. Може б зорі й хотіли впасти долу й освітити подорожнім шлях, та пробитися крізь цю порошу не можуть.

Сашко раз по раз змітає рукавом із очей сніг, поправляє валізу, яка падає в кучугури й швидко в них тоне.

- Гуп! Гуп! - старанно обтрушують вони ноги на порозі дому.

Світлана ще й віником, що стоїть для цього в кутку, обмітає взуття собі й брату.

Он уже чути кроки дідуся. Зараз відімкне двері:

- Охо-хо, - усміхається. - Що ж це ви в таку погоду! Ану, бігом до хати! Еч, надумали таке!

Наука на санчатах лишається в сінях, а онуки до зали:

- А де ж вона?

На жовтій, у великі оранжеві квіти, скатертині лежать «Сільські вісті», поверх розкриті окуляри. Навпроти телевізор показує якийсь концерт.

- Ба, дідусю, так свято ж ось-ось. А де ялинка?

- Дітей малих у нас у хаті немає, то нащо вона здалася? Тіки лишнє сміття. Ви прийшли - і добре. Не замело? - обіймає обох бабуся.

На столі тушена з печі картопля, капусняк, молочний кисіль, липовий чай з вафлями і велика, спечена в печі й розрізана навпіл, пухка біла хлібина. 

- Поїжте гаряченького й погрійтеся, діти, - доставляє зі спальні до кухонного столу ще два стільці дідусь.

- То що там у го´роді? Як учьоба? – питає.

- Поставимо завтра ялинку, - рішуче шепче на вухо сестрі Сашко.

І всі сідають вечеряти.

***

- Уууу-уууу - завивало за вікном так сильно, що батьки Світлани й Сашка перезирнулися.

Зима. Сніг трохи був і вже встиг розтанути. Зі стріхи капало. А вдень йшов дощ. Їхній будинок під самим лісом. Та ніякі вовки зроду там не водилися.

Олена й Павло дивилися, як мерехтить свічка. За вікнами непролазна темінь. Ліхтар на розі дому давно не світиться. У сусідських вікнах темно. Не дзявкне ніде навіть пес. У них немає собаки. Є кіт. Який скрутився під ковдрою.

Олена мовчки глянула на Павла. Казати не було чого. Звідки він може знати, що там так лиховісно гуде. Мобільного зв’язку немає, інтернету теж. А виття посилюється, лоскоче й до того надірвані нерви.

Краще б то були вовки. Із звірами можна жити, а росіяни життя не дають.

 - Може то ракети? - відкриває фотогалерею в телефоні Олена.

- Може, - підсовується ближче до фотографій Павло. - Смішна яка і хлопці змінилися, - каже про внуків. - Ростуть, а ми всихаємо, - гортає відео, що понадсилала з-за кордону Світлана.

Скоро Миколая.

Та не видно, аби хто готувався до свят. І людей не видно. Ніхто зайве вулицями не ходить. Діти не бігають. Тільки на суботньому базарі можна побачити село.

Повітряної тривоги не чути тільки тому, що її фізично немає.

- Якщо в вісім ранку світло не дадуть, значить обстріляли, - гріє на плиті налисники з сиром і воду на чай Олена. Павло мовчить.

Восьма ранку. Зійшло сонце. Світло так і не з’явилося. Почався новий день.

- Слава воїнам, - шепоче й хреститься Олена. - Вічне царство загиблим, - запалює свічку.

Вона не знає точно, що сталося за ніч і ранок. Але відчуває, що страшне.

До зали двері закриті. Пів хати виявилися зайвими для двох людей.

- Хіба я міг у вісімдесят шостому про це подумати, як строївся, - каже Павло.

- А хто міг? Про велику сім’ю думали. А сидимо на кухні, біля газової плити - гріємося. Щоб кацапи видохли до ноги!

- Давай до дітей поїдемо. Вони на чужині самі, а ми тут.

- Хочеш - їдь. Я дома.

Тієї ночі у Кривому Розі росіяни вбили молоду родину й їхнього півтора річного сина. Поранили четверо дітей і тринадцять дорослих. Ще одна жінка за шістдесят померла.

Олена прочитала про це через добу. Викотила з сараю велосипед і поїхала на кладовище. На синовій могилі похилився хрест - так вило. То був вітер.

- Поставте малим ялинку, - каже вона по відео Світлані. - Хай і маленьку, тільки з вогниками. Діти радітимуть і я теж.

Читайте також: Катерина Єгорушкіна: «Докладати працю душі для збереження національної ідентичності чи злитися з іншим народом?»

Підтримати проект

Олеся Янцелевич

Літературознавиця, аспірантка КНУ ім. Т. Г. Шевченка

author photo