Павло Зінченко «Українська дуельна традиція»

20.03.2023

Переглядів: 523

http://chytay-ua.com/

Видавництво «Пропала грамота», 2021. 144 с.

«Шляхта Речі Посполитої зіштовхувалася на дуелях постійно. Для когось це був сенс життя»

Під загальновідомим словом «дуель» нам одразу вимальовується романтичний образ справедливого поєдинку аристократії за честь, віру чи руку чарівної жінки. В уяві з’являються яскраві картинки з ворогуючими сторонами, секундантами, зброєю, відмірюванням кроків та фатальною миттю перед вистрілом. Грою долі, вправністю та невідомістю.

Перед нашими очима спливають білі рукавички, чорні плащі та високі циліндри, сорочки просякнуті кров’ю та смертельні рани. Обличчя, спотворене болем. Погляд, який сковує темрява. Чи навіть виплекана майже двома століттями московською пропагандою «героїчна дуель» Пушкіна і Дантеса. Проте, саме на українських землях «поєдинки Божого суду» були набагато раніше, від наших східних сусідів і, звичайно, тяжіли до європейського зразка.

Саме про особливості української дуельної справи протягом XV–XVIII століття на теренах Речі Посполитої йдеться в книзі Павла Зінченка «Українська дуельна традиція», де за словами автора:

«Фактично, українська шляхта … стала однією з рушійних сил розвитку культури у Східній Європі»

Автор у дещо розважальній манері, приправленій художніми відступами, але цікаво розповідає про «попередників дуелей», причини схрещення мечів чи готування мушкетів, ставлення королівської влади, місцевої адміністрації та Католицької церкви до дуелянтів, сам перебіг двобою, кодекси, правила і приписи дуелей та види використаної зброї. Звичайно, П. Зінченко не оминає традицій найвідомішої «країни дуелянтів» – Франції. Саме французькі «поєдинки рівних» були ледь не національною справою та набрали небачених ніде більше масштабів. Так, поранення та каліцтва під час дуелей забирало більше життів цивільного населення (здебільшого, аристократів), ніж будь-яка війна згаданого періоду. Тому й не дивно, що безсмертна історія про найвідоміших у світі дуелянтів – «Трьох мушкетерів», належить перу француза.

«Правда в тому, що ми ніколи не зрозуміємо всю суть дуельної традиції Речі Посполитої, якщо не матимемо найменшого уявлення про теорію сарматизму та її роль у формуванні менталітету шляхти Речі Посполитої, а також козацтва»

Цими слова автор обумовлює звернутися до витоків дуельної традиції вдаючись до історичної міфології та легенд. Повторюючи думки польських вчених, про те, що «польський гонор» та запальна вдача шляхти (української не в меншій мірі) бере свої коріння від войовничих племен сарматів, чиїх жінок грецькі та римські автори іменували амазонками. «Теорія сарматизму» проіснувала в польських наративах аж до ХІХ століття, відділяючи «воїнів-сарматів», себто поляків, від простолюдинів – литовців та українців.

Проте, за словами автора, попри польський, існував ще й козацький «сарматизм», який не поступався безстрашністю, звитягою та зухвалістю. Спільною рисою польського та українського «сармата», крім моди на східний одяг (жупани, кунтуши, слуцькі пояси та легендарної зачіски – «оселедець»), були «танці зі смертю»:

«...постійне нагадування про те, що шляхтич іде під руку зі смертю, мало примусити слабодухих замислитися чи хочуть вони належати до цього елітного прошарку суспільства. А готовність померти будь-якої миті робила шляхтичів більш розкутими»

Цікавий момент, що на відмінно від польських шляхтичів, які «танцювали зі Смертю», козаки здебільшого грали у шахи з Кістлявою та завжди мали шанс перехитрити її.

Не викликає здивування, що Католицька церква була найбільшим противником дуелей та активно боролися з цим явищем аж до ХІХ століття. Папи Римські неодноразово видавали булли та закони проти дуелянтів та проклинали всіх

«… хто б’ється на дуелях, кидає виклик або приймає його, а також усім тих хто цього сприяє, проявляє поблажливість, або є свідками, які дозволяють це, або силою не перешкоджає цьому, не залежного від того, яку гідність вони мають, навіть якщо вона королівська чи імператорська»

За словами автора, польські королі неоднозначно ставилися до дуелей: від повної заборони, терпимості, а то й до особистої участі у двобої (якщо точніше – виклику на двобій рівного собі). Так, у книзі наводиться приклад Стефана Баторія, який викликав на дуель нікого іншого, як московського царя Івана IV Грозного. Звичайно, останній успішно проігнорував виклик.

Також П. Зінченко коротко розглядає основні причини дуелей у Речі Посполитій у розділі «Політика, любов і гроші». Наводить та розповідає про найвідоміших дуелянтів та авантюристів тієї епохи, віддаючи першість Самуїлу Зборовському та Ксаверію Бранницькому. Примітно, що Браницький загинув від пострілу на дуелі легендарного Джакомо Казанови (звичайно, через жінку).

Дивним видається включення автором до книги «шляхетських наїздів» XVI–XVII століття, головною причиною яких являється грабунок та захоплення територій. Тут автор досить побіжно згадує історію захоплення хутора Суботова польським шляхтичем Даніеля Чаплинським, який належав тоді Богдану Хмельницькому. Про подальші події та наслідки відомо кожному українському школяреві середнього віку.

Цікаво відзначити про те, що в Речі Посполитій не лише чоловіки бралися до зброї, а й у жінок з шляхетського роду вирувала «сарматська кров». Однак, спішу розчарувати вас, що про жіночі дуелі мова не йде. Автор наводить декілька прикладів «шляхетських наїздів» та оборони власних маєтків, очолені неймовірними жінками. У книзі згадується приклад шляхтянки Катерини Потоцької, яка особисто командувала військовими загонами та здійснила «рейдерський напад» (автор часто «грішить» сучасними термінами) на маєток іншої шляхтянки на Житомирщині. Також Зінченко наводить цитату дослідниці Олександри Єфименко, яка зауважує що тогочасні жінки

«… їздили верхи, стріляли з рушниць, як і будь-який коза, робили збройні засідки по дорогах, наїзди на чужі маєтки, штурмували замки особистих ворогів»

Однак, не зважаючи на цікаву тематику, на жаль, книга П. Зінченка «Українська дуельна традиція» фрагментарна та досить поверхнева. Також, здебільшого у цій науково-популярній розвідці показано досвід дуельної практики польської шляхти та західних країн, а українцям відведено мізерно мало місця. Причиною цього, як зізнається сам автор на початку книги, є брак писемних джерел та історичної літератури та відзначає, що у поляків ця тематика пропрацьовано набагато краще і виразніше.

Слід сказати, що книга «Українська дуельна традиція» – це компілятивний нарис без претензій на ґрунтовність чи вичерпність дослідження теми. Адже автором книги було поставлене інше завдання: назбирати цікавої та корисної інформації – погоджуюся, що П. Зінченку це частково вдалося. Також відзначу, що це перша розвідка на дану тематику, тому про оригінальність книги не слід сперечатися. Однак відчувається брак джерельною бази, особливо українських документів тієї доби.

Також позитивним моментом є розгляд автором у першому розділі історичних праць (українських, польських та декілька європейських), які дадуть змогу читачеві краще зрозуміти дуельну традицію XV–XVIII столітті у Речі Посполитої та в Європі в цілому. Тому, що як справедливо стверджує автор:

«Без перебільшення дуелі стали справжньою хворобою Речі Посполитої, що разом з багатьма іншими військовими, політичними, економічними і культурними питаннями відіграла у занепаді Речі Посполитої»

Читайте також: Марія Матіос "Солодка Даруся"

Замовити книжку

Підтримати проект

Ігор Антонюк

письменник, історик, книжковий оглядач

author photo
poster