Кормак Маккарті «Дорога»

Світ зруйновано катастрофою, про яку майже нічого не відомо. Довкола завжди тихо, холодно і сіро, повітря наповнене попелом, тому потрібно закривати обличчя маскою. Немає риб і наземних тварин, не чути пташиного співу. Це історія про батька з сином, які вижили у цьому світі, прямували дорогою до моря в надії знайти людське товариство. Час від часу вони сходили з дороги, оглядаючи напівзруйновані будинки, магазини, заправки. Спали під брезентом, закутані у смердючі ковдри, харчувалися консервами. У них був продуктовий візок для речей і револьвер з двома кулями для них обох, якщо виникне пряма загроза життю.

Іноді їм випадала нагода переночувати у закинутій будівлі, помитись у ванній і підстригтись. Іноді їм не щастило і вони натрапляли на жахливі картини, як-от немовля, що його підсмажили на вогнищі чи людей, яких тримають у підвалі, щоб потім з’їсти. Авжеж, найбільшу загрозу у постапокаліптичному світі для людини становить інша людина. Хороші хлопці «несуть вогонь», а погані «смажать на ньому немовлят».

У цій версії реальності, де панує насильство і порожнена, є місце для добра. Відносини між батьком та сином дуже ніжні, зворушливі. Дитина — єдина причина, заради якої живе батько.

«Забувається те, що хочеш пам’ятати і пам’ятається те, що хочеш забути»

На відміну від хлопчика, у батька є спогади про минуле життя. Згодом він помічає, що й спогади починають зникати. Боїться снів, які нагадують йому про минуле, дуже погано спить.

Незважаючи на те, що син знає життя тільки після катастрофи, він проявляє милосердя до інших частіше від чоловіка. Відповідальність за дитину змушує батька відмовлятися від співчуття до людей, які можуть нести загрозу, а довіряти нікому не можна. Його дружина була вагітною, коли стався катаклізм і світ змінився одразу після народження сина. Оскільки куль у револьвері було всього дві, а ризик не вижити високий, дружина свідомо покінчила життя самогубством, залишивши їх з сином удвох.

«Знав тільки те, що дитина – його виправдання. Він сказав: якщо вона – не слово Боже, то Бог ніколи не говорив»

Чоловік навчає сина виживанню, розповідає йому казки, турбується про нього. Дає синові мету – він той, хто має нести вогонь. І син приймає це, а в кінці знаходить інших людей, хороших.

У романі практично нічого не відбувається — герої просто йдуть уперед, намагаючись вижити, спілкуються короткими фразами. При цьому у Маккарті дуже красива, образна мова. Спокійна, деталізована оповідь. Діалоги не виділені розділовими знаками, але це не тільки не заважає, а навпаки, дозволяє краще сприймати текст. Імена батька і сина не вказані.

Маккарті присвятив роман своєму синові. Розповідав, що ідея твору спала йому на думку однієї ночі в готелі, де вони ночували разом. Він стояв біля вікна, слухав звуки потяга і уявив це місто у майбутньому, повністю зруйнованим. Згодом написав книгу про батька і сина, які вижили після апокаліпсису. Також відомо, що в тексті є відтворені справжні діалоги автора з сином.

Релігійна тематика у романі теж присутня. Батько з сином несуть вогонь, світло. У їх страшному світі, де найголовніша мета — не померти з голоду і стає зрозумілою готовність вбивати за банку консервів, важко уявити будь-які прояви духовності. Земля швидше нагадує пекло. Але чоловік знає, що вони «хороші хлопці». Називає сина «золотою чашею, гідною прихистити Бога». Думає про існування Бога: «Ти там? прошепотів. Можна тебе нарешті побачити? У тебе є шия, щоб я міг тебе задушити? А серце є? Прокляття, ти маєш душу? О Боже, прошепотів він. О Боже». При цьому його віра у свою дитину не є марною, адже хлопчику дійсно щастить, бо "він несе вогонь".

Маккарті нагадує, що світ старіший за людину і має таємниці, про які ми не знаємо. Тому не все втрачено, якщо ти хочеш зберегти світло навіть у найпохмуріший час.

Читайте також: Не тільки Марк Твен. Добірка американської прози

Підтримати проект