Петро Гаврилишин «Поляки в Станиславові»

25.02.2023

Переглядів: 611

http://chytay-ua.com/

Видавництво «Discursus», 2022. 208 с. серія «Цікава історія», №5.

Локальна історія та краєзнавчі дослідження майже завжди були у зачарованому читацькому колі: «науковці – краєзнавці – вчителі». Як правило, здебільшого такі праці цікаві лишень у певному регіоні, або в носіїв тієї чи іншої культури чи «інакшости» (наприклад, польські ґуралі, ґотшейські німці, арумуни чи пак галицькі караїми). Жителі тої чи іншої місцевості не часто задумуються, що її пістряве обличчя створювали представники різних народів. А доля їх предків міцно пов’язана з життям багатьох національностей.

Для масового читача науково-популярні дослідження локальної історії часто залишаються невідомими в океані сучасної мотиваційної літератури, книг по саморозвитку та нон-фікшину. Однак, щороку книжковий ринок наповнюється дійсно цікавими дослідженнями з культурної урбаністики, краєзнавчої історії чи художнього репортажу. Мова піде про книгу з локальної історії, новинку з серії «Цікава історія» (видавництво «Discursus»), прикарпатського науковця та дослідника Петра Гаврилишина – «Поляки в Станиславові», видану у час війни.

Відзначу, що праця «Поляки в Станиславові» – це збірка науково-популярних тематичних статей про історичну присутність та важливість поляків у житті Станиславова (сучасного Івано-Франківська) з середини XVIIі до ХХ століття. Більша частина з них була опублікована на сайті Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську (стаття «Ксьондз Войцех Ольшовський» опублікована у львівській польськомовній газеті «KurierGalicyjski». Фактично книга розділена автором на дві частини: історія римо-католицьких монументальних споруд та відомих поляків, жителів міста. Також, окремо винесено важливу статтю про депортацію польського населення з Станиславова радянською владою у 1944–1946 рр., написану у співавторстві з істориком Романом Чернецьким.

Петро Гаврилишин не випадково розпочинає книгу з огляду колишніх та діючих польських костелів міста. Саме «фізична присутність» одного з них вивела його на дослідницьку стежку. Як згадує з ностальгією сам автор у передмові:

«Моє зацікавлення костелами та польською культурою зумовлене, звичайно дитинством, яке проходило поряд з римо-католицьким костелом Св. Миколая в моєму рідному Коропці. Його величезні розміри та різні пов’язані з ним таємничі історії манили мою душу, мотивуючи до вивчення історії, в якій я знаходив багато відповідей на свої питання»

Від XVIIстоліття і до сьогодні, за підрахунками вченого, у Станиславові діяло близько дев’яти костелів (досить багато, як на провінційне містечко). Найстарший з них, ще дерев’яний, було закладено до травня 1662 р. засновником міста Анджеєм Потоцьким та носив ім’я «Пресвятої Діви Марії, Св. Андрія і Св. Станислава». Пізніше, поряд з ним, звели новий кам’яний – колегіальний костел Пресвятої Діви Марії (Колегіата), який являється найдавнішою збереженою будівлею у місті (зараз тут Музей мистецтв Прикарпаття). Однак, на сьогодні лишень одна з польських сакральних споруд – костел Христа Царя Всесвіту, належить до римо-католицької парафії.

Автор із жалем вказує, що значна частина римо-католицьких костелів та монастирів не дійшла до нас. Так, давній костел Св. Петра і Павла та монастир тринітаріїв, які ліквідували ще у XVIII столітті, радянська влада остаточно зруйнувала, перетворивши на обласне управління торгівлі та «колгоспний ринок». І лишень у 2015 році було виявлено ескіз вигляду цих монументальних споруд в матеріалах Польської бібліотеки у Парижі.

«Майже сто років тринітарії творили історію нашого міста. На жаль, сьогодні більшість монастирів і костелів не існують»

Примітно, що більша частина колишніх римо-католицьких костелів сьогодні знаходяться в руках греко-католиків (костел єзуїтів), православних (костел єзуїтів), євангелістів (костел Св. Юзефа) та баптистів (костел Аве Марії)

Історія відомих поляків міста, звичайно розпочинається із засновника Станиславова – Анджея Потоцького. Він більше сорока років служив королям Речі Посполитої за що й отримав найвищу посаду – каштеляна краківського та польну коронну булаву. Його життя та бурхлива діяльність залишає історикам широкий пласт для досліджень. А місце свого спочинку Анджей Потоцький знайшов в улюбленому місті, поряд із сином Станіславом, який загинув під Віднем у 1683 р.

«Місто було організовано згідно із загальноприйнятими нормами міського магдебурзького права. До нього входило польське та єврейське населення разом із повільно зростаючим у відсотковому плані русинським населенням. Вірмени творили в місті окрему громаду»

Слід сказати, що автор книги побіжно розглядає і окремі періоди з життя відомих поляків. Деякі із них, лиш декілька років прожили у місті Потоцького, але пам’ять про них жива досі. Так, польський поет епохи романтизму Маурицій Ґославський провів у Станиславові останні місяці свого короткочасного життя, де його ув’язнила самодержавна машина російського царизму. 17 листопада 1834 року він помирає від тифу у колишньому монастирі отців тринітаріїв та похований у передмісті. На диво, пам’ятник Ґославському, споруджений ще в 1879 році, уникнув знищення після ліквідації кладовища через століття радянською владою.

Молоді роки у Станиславові провели домініканець Садока Баронча, польський романтик та сатирик Ян Ляма та генерал Станіслав Сосабовський. Із Станиславом пов’язане життя режисера Єжи Кавалеровича, професорки історії літератури та театрознавці Стефанії Скварчинської, історики ні та мистецтвознавці Кароліни Лянцкоронської, історика та бібліотекаря Чеслава Хованця. Станіславівщина не один раз приймала польських духівників, зокрема і отця прелата Казімєжа Філіп’яка – католицького священника вірменського обряду, головного вікарія примаса вірменів Польщі.

Найжахливішими сторінками у книзі є історії з депортаціями польського населення у 1944–1946 рр. За підрахунками Петра Гаврилишина за два роки радянська влада депортувала майже 80 тисяч поляків:

«В загальному, протягом проведення депортації з 10 жовтня 1944 р. по 15 вересня 1946 р. польського населення зі Станіславівської області було вивезено 77930 чоловік, тобто 26 568 сімей, за нішими даними – 78 000»

Все залишене майно депортованих перейшло у власність держави. Полякам, що залишилися, у «подарунок» комуністичний режим у 1946 році передав костел Аве-Марія по тодішній вулиці Шевченка. А щоб остаточно стерти пам’ять про польське населення, радянська влада у 1962 році перейменувала місто, прикриваючись святкуванням 300-літтям міста та постаттю«вічного революціонера» Івана Франка. Здавалося б, відтоді місто назавжди втратило «польське коріння».

Однак, книга Петра Гаврилишина «Поляки у Станиславові» говорить зовсім про протилежне. Ми пам’ятаємо та бережемо спільну історичну пам’ять. Адже прикладом цього є і «Центр польської культури та європейського діалогу» в Івано-Франківську, і відновлення палацу Потоцького, спільні науково-культурні зв’язки  та багато інших проектів.

Читайте також: Майк Йогансен «Як будується оповідання»

Підтримати проект

Замовити книгу

Ігор Антонюк

письменник, історик, книжковий оглядач

author photo
poster