Бути чужим, своїм чи рідним?

03.05.2023

Переглядів: 584

http://chytay-ua.com/

Збірка новел Ірини Феофанової “Чужа, своя, рідна” нещодавно вийшла у львівському Видавництві Старого Лева. Це вісім коротких історій про українських жінок, в основному, і те, як вони переживають своє біженство.

Тема переселень, втечі, тривожних валізок і засідання у родичів в селах дуже актуальна, коли говоримо про перші місяці повномасштабного вторгнення. Але ця книжка особлива іншим — авторка демонструє життя людей з усіх куточків України: від Херсона до Львова. Це своєрідний зріз часу, у фокусі Ірини Феофанової період з лютого по травень 2022 року — час, коли стабільністю і не пахло. Також авторка збірки чи не вперше говорить про проблеми співжиття  біженців.

Такі різні міста, такі різні люди

Важливо, як на мене, що в Ірини Феофанової, попри те, що вона з Ірпеня, зʼявляються герої з різних міст України. Це дозволяє порівняти і пригадати долі тих, хто опинився в Бучі під час російських звірств, хто жив в окупації в Херсоні, хто мужньо захищав підступи до Києва, а хто втратив житло в обстріляній Салтівці.

Першою перед читачами зʼявляється Марина з Бучі, яка приїжджає до тітки в село і починає воювати за те, щоб її припинили вважати чужою. Її малий син нагадує: “Мам, ти ж казала, що в Україні ми всі рідні” і викликає шквал емоцій і в матері, і читачів.

Ця новела називається “Чужесранка” — так жартома називали Марину в селі, поки російська армія не підійшла до села, бо іншої дороги на Київ у них не було. Через спільну трагедію і спільні спроби знешкодити зовнішнього ворога Чужесранка-Марина починає ставати своєю, рідною. Їй доводиться ризикнути життям заради села, яке дало їй захист і дах над головою.

Це та сторінка біженства, про яку не говорять, яка зараз “не на часі”. Людям доводиться тіснитися разом, ділити побут і терпіти звички та потреби інших. Стрес, злість, поганий сон, новини, клятий побут зливається воєдино і тисне на героїнь, які покидають свої домівки.

У новелі “Війна, кухня і 8 випадкових людей” фокус історії побудований навколо 3 кардинально різних сімей, яким доводиться ділити спільний побут. Перша сімʼя з Ірпеня, друга з Ізюма, а третя з Херсона, також в будинку живе хлопець-одинак з Києва.

Різні характери, менталітети, бажання і різний вік вступають в одвічну боротьбу на маленькій кухні у карпатському будиночку. Не менш цікаве протистояння міст: хто постраждав більше, той має більше прав на спільній території.

До речі, обидві новели авторка перетворила у пʼєси і їх ставлять зараз в українських аматорських та професійних театрах. 

Те, про що не говорять

Героїня новели “Червоні дні” (так, вона про місячні) відчула на собі “гостинність”, з якою приймають біженців деякі люди. Її чоловік пішов захищати Україну, як і 90% чоловічих персонажів збірки, а її відвіз у Львів, до подруги. Після кількох місяців співіснування подруга стала ворогом, їй було нестерпно, що у неї вдома, живе ще одна людина. Напевно, всі, хто приймав біженців або сам був таким знає відчуття незручності, тупого роздратування і безнадії. Це, на жаль, нормально, під час взаємодії у побуті часто трапляються сварки.

Але ця новела якраз про надію. Вона про те, як жінка сподівається народити дитину, її чоловік з фронту пише, що вони дарма відкладали дітей, дарма робили ремонт, бо квартири немає. Єдине, що тепер хвилює героїню, чи зʼявляться в неї місячні — знак, що вона зможе мати дітей, чи вона втратила останній шанс бути щасливою після війни?

Ще одна дражлива тема — вбивства і каліцтва, які чинить російська армія на нашій землі. Герої новели “Між нами війна” 15-річні закохані Даня і Міла з Миколаєва. 23 лютого вони починають зустрічатися, щоб зранку 24, замість того, щоб піти в кіно, вони їдуть далеко одне від одного. Міла переїжджає в Німеччину, а Даня під Херсон, який от-от окупують рашисти.

Ми читаємо їхнє спілкування в інтернеті, згодом воно перетворюється в монолог дівчинки, адже її коханий потрапив у полон і його катують. Так, 15-річного хлопчика катують в приміщення колишнього сільської ради. Про те, чи виживе він, чи зможе далі жити й чи захоче читайте в новелі.

Бути чужим, своїм чи рідним?

Головне питання цієї книжки: де ми чужі і як зрозуміти, що ти свій? Для цього герої Ірини Феофанової їдуть у Францію, Німеччину, Польщу, Румунію і на прикладі своїх доль розповідають, для кого з них ми чужі.

Так Міла з новели “Між нами війна” радіє, що навчатиметься в Німеччині, а потім плаче, бо “ніхто на мене тут не зважає, ніби мене зовсім нема. В Україні в школі зі мною знайомились всі, а тут я чужа”. Дівчинка переживає травматичний досвід війни, на який накладається біль від нерозуміння, чому трохи далі на захід її називають чужою.

Натомість Польща і Румунія — наші сусіди, змальовані тут як щось своє, але не рідне. Польський уряд і люди піклуються про нас і допомагають, в Румунії допомагають люди, бо влада не надто прихильна до українських біженців. Ці сусіди добре знають, що таке росія, тому намагаються стримати монстра і не впустити його на ситі європейські землі.

Франція демонструє ту  повсюдну байдужість і нерозуміння у новелі, як і в реальному житті. На жаль, більшість французів не цікавляться війною, значна частина підтримує росію, а частину тих, хто нас підтримує доводилось переконувати разючими фактами.

Бібіліотекарка з Києва, яка опинилась довго вагається між ідентичністю: прикинутись чужою француженкою, своєю полькою чи зрештою підійти до українців біля памʼятника Міцкевичу і відчути поруч рідних людей?

Кожен робить цей вибір сам, кожен обирає, чи повернеться додому, чи почне будувати нове життя там, куди його закинула доля.

 Читайте також: Коли мені було п’ять, я любила…

Замовити книжку

Підтримати проект

Олена Лисенко

студентка, бібліотекарка, літературознавиця

author photo
poster