онлайн-журнал про книги та літературу
Ми так часто хочемо змін. Здатні вщент розтовкти мушлю навколо себе й розсипатися перламутровим блиском серед океанічних вод. Проте перл не знає, що саме ця мушля – середовище його формування і перетворення у дорогоцінність.
Саме ті люди, котрі зараз поруч із тобою – уроки, які ти повинен засвоїти. Для перетворення. А воно завше починається зсередини! Зі серця. Не з нової стрижки, не з придбання автівки, не з подорожі на край світу.
Книга «Відступники» якраз про те. Про важливість внутрішніх змін і певну чарівність сталості зовнішнього. Хай і кострубатого, подекуди позбавленого очевидного сенсу.
Бо саме оце «неідеальне» середовище – те, що дає нам умови для росту. Дає змогу відчувати, співпереживати, співстраждати, бачити зради й обирати шлях чесності. Усвідомлено. Виважено. З повагою до власного вибору. Спостерігати як багато матеріальних благ часом досягає невігластво й все ж пильнувати яскраву іскру своєї душі. Свого покликання. Не розмінюватися на другорядне й привабливе на позір. Усвідомлювати, що можна було б прожити життя по вимогах соціуму й пройтися ще раз промаркованим маршрутом «Дитинство - Університет - Створення сім‘ї (бажано до 25 років) - Робота». А можна й по-іншому, відчуваючи внутрішній голос й отримавши те, що потрібно дійсно тобі. У той час, коли для тебе оптимально.
Наскрізна тема, яка червоною ниткою протяглась крізь всю сюжетну лінію, – бажання деяких людей зачинитися від певних емоцій. Така опція можлива, але вона має свою ціну: тікаючи й не проживаючи болю, ти притуплюєш відчуття радості.
А ось цитати, в яких помістилося найважливіше:
«Я ніколи й нікому не зізнавалася в цьому, навіть собі. Але зараз визнаю: я таємна шанувальниця дотиків. Уперше спробувала це, коли мені було, мабуть, п’ятнадцять. Переходила мостом над залізницею, якою в той момент мчав швидкісний поїзд. Міст, також залізний, вібрував під моїми ногами, наче тремтів від болю — здається, саме так я тоді й подумала. Йшла, притримуючись рукою за поручні мосту, тоді я ще боялася висоти, і раптом відчула різке й нестерпне бажання дізнатися, який він, цей масивний і вібруючий міст, на дотик — на справжній дотик. Це було схоже на бажання пити, коли вмираєш від спраги, або вдихнути свіжого повітря, коли сидиш під ковдрою і вже майже задихаєшся»
«Бо де іще шукати свій дім, як не в батьках? Так, не заперечую, батьки не завжди можуть бути близькими людьми, і з ними не завжди щастить мати хороші стосунки, — але це все фіґня, якщо вони є. Ти можеш відкидати їх і заперечувати, можеш сперечатися з ними й ображатися на них, можеш не розуміти їх, але для того щоб усе це робити, вони мають бути. Нерозуміння когось завжди залишає перспективу порозумітися, а образа — перспек- тиву прощення. Такі стосунки — це завжди інтрига. Інтрига, якої в мене нема»
«Є якась терапія, але ефект від неї сумнівний; єдиний спосіб для таких людей знову щось відчути — прийняти емодопінг, який, як на мене, є найстрашнішим наркотиком. Він призводить до звикання. В разі припинення прийому емодопінгу в людині вже не залишається нічого людського, крім агресії»
Читайте також: Христина Козловська «Останні дні»
