онлайн-журнал про книги та літературу
Марина Манченко, письменниця
Писати я почала, здається, ще в перших класах школи. І ким би не хотіла стати, коли виросту, завжди додавала: «І письменницею!».
Але роками не могла закінчити жоден з розпочатих романів. Багато читала, мріяла, планувала, мала ідеї, починала – і зазвичай не просувалася далі тридцяти сторінок. Могла закінчити оповідання, замальовку, але не роман. Аж до 2020 року, коли я зрозуміла – якщо не напишу нічого в рік, коли ми всі зачинені вдома, то вже не напишу, мабуть, ніколи.
Ідеї новел, з яких складаються «Гіркі апельсини», народжувались упродовж кількох років. Спершу це мала бути просто збірка – п’ять оповідань про Сицилію, українців та соціальні явища, які я спостерігаю тут і в італійському, і в українському середовищах.
Історія першого оповідання, з якого й народилася ця книжка, почалася на конференції у Стамбулі у 2018 році. Якось за сніданком знайомий розповів мені історію про італійську удову, хлопця, який знімав у неї квартиру, та голуба. І я, не стримавшись, сказала: "Ого, це ж ціле оповідання!". На що почула: "Так вперед, пиши!". Я думала над історією десь з рік, навіть написала три сторінки, але все ж не розуміла, що саме хочу сказати. Коли ж вже почала роботу над романом, то й ця новела отримала зовсім інші акценти та розвиток сюжету.
«Брама в море» трохи автобіографічна, але лише контекстом – я теж кілька разів перекладала за таких умов і більше цим не займаюся з багатьох причин.
«Кімната сироко» народилася, звісно ж, під час літнього сироко. Спершу я побачила на сицилійській плитці уламки горщиків, розбитих вітром. Потім – фото колеги у соцмережах, на якому була тераса типового будинку на одному з сицилійських островів, вид на дахи, стіл з тою ж таки плиткою, кавоварка-мокка і фраза: «Коли дме сироко, час сісти та прислухатися до історій моря». І я вже знала, яку саме історію хочу розповісти.
«Острів жінок» довго не мав локації. Я думала про порожні курортні міста взимку, де кожна «заїжджа» людина одразу викликає в місцевих цікавість, розглядала кілька селищ на узбережжі, і одне в горах, під Етною. А потім подумала про Ізола-делле-Фемміне – містечко, до якого я сама кілька разів тікала на день, щоб трохи розвіятися. І раптом вся історія склалася.
Основна структура новели «Гіркі апельсини» народилася, звісно, у потязі з Катанії до Палермо – там, де й відбувається її дія.
Що ж до головних тем, то мені, звісно, хотілося писати про те, що я знаю. Я вперше опинилася на Сицилії трохи більш як дев'ять років тому як волонтерка Європейської Волонтерської Служби, потім повернулася сюди на докторат з прав людини, де досліджувала зв'язок міграції та рівня домашнього насильства. Потім почала працювати у недержавній організації, яка займається захистом прав людини, освітніми проєктами та ініціативами. Тож ці теми зі мною давно. Це те, про що я думаю і з чим працюю щодня.
До початку Річної програми письменницької майстерності Літосвіти я мала лише п’ять ідей, орієнтовні назви новел та три сторінки першої. Романом у новелах вони стали вже тоді, коли я почала методично працювати над ними – писати щодня, за планом, жити «в тексті», показувати їх своїй неймовірній кураторці Галині Листвак, яка дуже допомагала мені своєю підтримкою, влучними питаннями та відгуками, порадами та редактурою.
Саме тоді я почала бачити зв’язки між персонажами, які допомагали зрозуміти історію повністю. Так і народилися «Гіркі апельсини» - роман у новелах про Сицилію, українців та жінок, які пережили насильство.
Якщо не рахувати перших трьох сторінок, то я працювала над рукописом рівно десять місяців. Почала першого листопада 2020 року і поставила останню крапку першого вересня 2021. Писала після роботи, у вихідні, в зумі з моїми чудовими колегами з творчої спільноти «Видавництво Відмова», в гостях у друзів, в Карпатах під час Літшколи, в літаках та потягах. І нарешті дописала свій перший роман.
Оскільки я встигла до дедлайну Річної програми, мій рукопис потрапив до видавництва «Темпора» і за кілька місяців я отримала листа від Артема Скорини, який писав, що їх цікавить мій рукопис. І почалася зовсім інша робота. Вичитка роману з неймовірною редакторкою пані Оксаною Думанською, вибір обкладинки, багато інших моментів роботи над виданням книги – іноді, можливо, маленьких, проте важливих.
Я безмежно вдячна всім, хто доклав зусиль до видання «Гірких апельсинів». І, окрім своєї бабусі, присвячую цей роман в першу чергу воїнам ЗСУ, які боронять Україну щодня. Я завжди цінуватиму те, що мій перший роман вийшов саме у 2022 році, за шість місяців після початку повномасштабного вторгнення.
Читайте також: «Морок над містом»: як ідея стає книжкою
