онлайн-журнал про книги та літературу
Всередині кожного з нас тривають війни з власними чудовиськами. Мистецтво допомагає хоча б у якихось із них перемогти.
Пульсар – це обертова зірка, сяйво якої видно лише коли її випромінювання спрямоване на нашу планету. «Wiki» поетично порівнює їх із маяками: космічному флоту, повному загублених та дезорієнтованих моряків зі збитим компасом, вочевидь теж необхідний курс.
Якщо спрощувати до неможливості, люди з біполярним афективним розладом теж подібні до цих зірок. Періоди затемнення, коли ти не можеш встати з ліжка й поворухнутися, змінюються сяйливою манією, коли хочеться (хоч у цьому немає жодної потреби) зрушити весь світ. Непритлумлене ліками та регулярною терапією, світло засліплює – і так само зникає, залишивши по собі темряву й важкість, та що значно гірше – зяючу порожнечу.
Головна героїня «Фанатки» Христини Морозової – пульсар. Головний герой – радше зоря, що гасне.
Анна працює у супермаркеті касиркою. Через її фобію самого лише вигляду риби без голови над нею посміюються інші співробітниці магазину, через дивакувату поведінку – побоюється охоронець, та й загалом кар’єру дівчини нині вдалою не назвеш.
Коханець Георгій періодично з’являється в її житті та зникає, з роботи її звільняють та повертають назад: після спроби самогубства Анна має небагато сталих речей у світі, втім серед них однозначно є любов до мистецтва та Владислав.
Знайомтеся: Влад – арт-критик, небайдужий до охорони культурної спадщини чоловік, що має проблеми з алкоголем і онкологію. Цікавий набір, чи не так? Обнадійливий.
Будь-який розлад, психічний чи фізіологічний, не визначає тебе як людину, про що нам говорить сам персонаж: «Я – не мій діагноз. Я – це я». І все ж, як би ми не ставилися до смерті, потенційно маючи в запасі кількадесят років, коли вона починає дихати тобі в спину, це тебе-таки дещо змінює. Влада це, наприклад, вмотивувало до останнього боротися за збереження садиби Мурашка у центрі Києва. Загалом цю історію слід прочитати як мінімум заради цієї теми, тому що наша культурна спадщина, особливо в умовах її перманентного знищення, має берегтися не виключно вічно стурбованими міжнародними організаціями, а й кожним із нас, пересічними людьми. Споглядання, ознайомлення, запам’ятовування, фіксація – на часі більше, ніж будь-коли.
Так ось, під одним дахом долею випадку опинилися троє душ: Анна. Влад. Його лабрадор Рафаель.
Ужитися їм складно, їхні пересування по квартирі та взаємодія радше нагадують танець, от тільки замість романтичного вальсу чи пристрасного танго, як можна було б подумати, виходять шаманські, з бубнами. Та дещо їх-таки поєднує: бажання зберегти історичну пам’ятку від знесення, і навколо цього вони й кружляють – навколо пам’яті та забуття. У кожного причини для цього свої, і дізнаєтеся ви про них протягом історії.
Так чи інакше, збереження садиби як частини нашої історії та культури дуже тісно переплітається зі страхом людей, і Влада зокрема, не залишити свого сліду у цьому світі: навіщо це все, якщо про нас ніхто не пам’ятатиме?
«Смерть не забирає так багато, як забирають забуття і байдужість. Мертвим усе одно, що ми потім зробимо з їхньою пам’яттю. Їм це не потрібно. Це потрібно вам, живим. Нам»
І посперечатися з цим я не в силах, товариство.
Я не скажу, що ця історія – неймовірно захоплива чи геніально-сюжетна, утім вона важлива, вона відрізає крайнощі. Подібні теми не мають романтизуватися або ставати табуйованими: про них слід кричати, волати й підсвічувати, нехай навіть незвичним для нашого ока сяйвом пульсарів.
