Фенні Флегг "Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка""

21.03.2016

Переглядів: 1994

http://chytay-ua.com/

Беручись за книгу "Смажені зелені помідори в кафе "Зупинка"", мене терзали "смутные сомнения". Думала, для мене вона буде не дуже цікавою. Але титул бестселера "Нью-Йорк Таймс" протягом 36 тижнів усе ж переконав мене ризикнути. І вираз "хто не ризикує, той не п’є шампанське" себе таки виправдав. Так, ризик у моєму випадку був досить умовний, але пляшку позитивних вражень від цієї книги я випила до останньої краплі.

В ній нема глибокодумних роздумів чи захоплюючих пригод, вона не жахає до застигання крові у жилах і не розриває серце від любовних перепитій, в ній ніхто не помирає на тлі якоїсь страшної війни і не літає на космічних кораблях. Тож що в ній такого захоплюючого? В тім то і річ, що ця книга підкорює читача своєю простотою і невимушеністю. Вона легка, як повітряна кулька, і при цьому смачна, наче вишуканий десерт. В центрі її сюжету – історія життя певного кола мешканців маленького містечка в штаті Алабама. Це історія про справжніх Людей, про доброту, любов, дружбу, відданість, підтримку і взаємодопомогу. А ще це спогади. Спогади старенької жіночки з будинку престарілих. Ділячись ними зі своєю новоявленою подругою, вона подумки переноситься у своє рідне містечко Вісл-Стоп у роки своєї юності і зрілості. Вона то опиняється у двадцятих роках на відкритті кафе "Зупинка", то святкує весілля однієї зі своїх названих сестер, то дізнається про свою довгоочікувану вагітність. І так щонеділі протягом майже року виринають із її пам’яті все нові сюжети вже майже прожитого життя. Доповнюють цей букет спогадів вставки із подій минулих років, описані автором у теперішньому часі, а також тогочасні публікації з місцевої газети. Причому ці клаптики минулих подій розкидані у часі. В одній главі це 1939 рік, в наступній - 1938, а в тій, що йде за нею, – вже 1924. Тож читачу доводиться, як пазл, складати окремі частинки сюжету у цілісну картину вигаданої автором історії. І це захоплює. Ти вже знаєш, що трапилась певна подія, і з шаленою швидкістю подорожуєш сторінками книги, щоб у подробицях дізнатися про її обставини. Фенні Флеґґ, як вправний заклинатель, настільки заворожуючи грає мелодію своєї розповіді, що слідуєш за нею, як загіпнотизований.

У романі, зокрема, постають такі непрості теми, як расова сегрегація, одностатеві стосунки та насилля в сім’ї. Особисто мене найбільше зачепила перша з перелічених. Яка там відсутність чорношкірих номінантів на цьогорічному «Оскарі»? Були часи, коли чорному не можна було навіть пообідати в одному кафе із білими. І це має місце у романі Фенні Флеґґ. Та великодушність у ньому перемагає суспільну нетерпимість. Для головних героїв роману не існує різниці між людьми різних рас, окрім зовнішності. На п’єдесталі їх пріоритетів стоять внутрішній світ і вчинки людини. Разом з тим, чорношкірі люди, що з’являються у цьому романі, здебільшого наділені неабиякими чеснотами, найбільш виразною з яких є неймовірна відданість. Вони ладні цілком себе віддати заради рідної (і не тільки по крові) людини. І вони доводять це своїми вчинками. Що тут казати, одна з героїнь навіть доходить думки, що вона воліла б бути чорношкірою. А щодо відверто любовних стосунків між двома жінками, що мають місце у книзі, мене особливо потішило, що жоден із героїв ні разу не вказав на ненормальність цих стосунків. Розуміння і підтримка – основа взаємовідносин між близькими людьми у цьому романі. І це, на мій погляд, правильно.

Думаю, у романі Фенні Флеґґ кожен знайде свого улюбленого героя. Для когось це, можливо, волелюбний і відчайдушний Смоукі Відлюдько, для когось – забобонна, але турботлива Сипсі, для когось – відданий друг і майстер барбекю Великий Джордж, для когось – ніжна і життєрадісна красуня Рут тощо. Для мене, можливо передбачувано, улюблена героїня – це Іджі. Як на мене, вона – стрижень цього роману. В цій людині сила, сміливість і незалежність змішалися з альтруїзмом, чуйністю і відданістю. За маскою незворушності вона ховає тендітну і вразливу душу, а її вчинки викликають неабияку повагу. Доля цього персонажу у мене викликала найбільшу цікавість. І те, що відкрилося щодо неї в кінці, мені сподобалося. Ну і, звісно, не можна не пройнятися симпатією до Нінні Тредґуд – тієї самої жіночки з будинку престарілих. Чого варто тільки те, що їй вдалося пробудити жагу до життя у своєї стомленої рутиною і забитої страхами слухачки історій про Вісл-Стоп. А ще так мило, що ледь не все своє життя вона вірила, що птахи, які сидять на телефонних дротах, своїми маленькими лапками підслуховують чужі розмови. До того ж у нас є спільна любов – залізниця.

А ще 305 сторінок історії буття цілого покоління породжують думки про швидкоплинність життя. "Кумедно, коли в дитинстві гадаєш, що час ніколи не спливе, а коли тобі стукає двадцять, час летить, наче ти в швидкому потязі до Мемфіса". Уявіть, ось тільки вчора ти була юною красунею, сповненою сил, мрій, сподівань і планів на майбутнє, а сьогодні ти вже старенька леді з поораним зморшками обличчям і тремтячими руками. І єдине, що тобі залишається, – дивитися, як розпускаються бутони чиїхось чужих життів і плекати у колисці власних спогадів найкращі моменти зі свого минулого.

Слідкуйте за нашими найцікавішими публікаціями в соціальних мережах Facebook і ВКонтакті.

Наталія Чернишова

Редакторка розділу Мистецтво, адмін Telegram (t.me/chytay).

Сторінка автора в Facebook.

author photo