Орхан Памук "Сніг"

19.08.2016

Переглядів: 1817

http://chytay-ua.com/

Роман “Сніг” (2002) знаного назагал турецького письменника, нобелівського лауреата Орхана Памука, гадаю, є одним із найрезонансніших у світовій літературі й водночас найскандальніших в українській перекладацькій традиції. Запальні дискусії у вітчизняному просторі спровокувало не так присудження найпрестижнішої літературної премії автору за згаданий твір (2006), і навіть не інкримінування Нобелівському комітету “політичного замовлення”, як направду стрімке з’явлення “по гарячих слідах” у видавництві “Фоліо” українськомовного перекладу, виконаного молодим сходознавцем Олесем Кульчинським (в інтерпретації останнього маємо й інші твори Орхана Памука – “Музей невинності”, “Стамбул: спогади про місто”, “Чорна книга”, “Біла фортеця”). Анітрохи не пощадив перекладача роману “Сніг” Іван Андрусяк: “А пише той Памук, якщо судити з “фоліївського” видання, так дуболомно, тугодумно й безграмотно, що членів Шведської Королівської Академії треба за таке відзначення «розжалувать до рядових»…” (зі статті “Орхан Памук не винен!”). Натомість київський професор-тюрколог Григорій Халимоненко загалом “реабілітує” О. Кульчинського, вказує на його перекладацькі задатки й майбутню професійну перспективу, природний хист учувати слово (“перекладач відчув стильову стихію авторської прози і знайшов відповідне україномовне тло. […] авторської тканини тексту не порушив, навпаки – читаєш і забуваєш, що в тебе в руках переклад, а не слова, виписані турецьким письменником”), хоча й не замовчує окремі мовні вади українськомовної версії, пояснюючи це зосібна браком практики (“Сім мішків гречаної вовни”). Переклад “фірмового Памукового стилю письма – ґрунтовного й гіпнотизуючого – вийшов абсолютно адекватним”, – резонує Катерина Калитник (“«Сніг» Орхана Памука – історія маленької людини у великій політиці”).

У кожному разі, саме Олесеві Кульчинському завдячуємо рідномовними текстами О. Памука; його внесок у розвиток українсько-турецьких інтеркультурних взаємин є направду вагомим.

“Коли в Туреччині спілкувався з місцевими, то вони розповідали, що не читають Орхана Памука за те, що він їм складний. В його книгах досить заплутаний синтаксис”, – зауважує перекладач. Цікаво, що й деякі вітчизняні реципієнти відверто нарікають на складність роману “Сніг”, неодноразове бажання полишити чтиво. І все ж книга варта уваги українського читача: вона спонукає як дослухатися внутрішнього голосу, так і мислити аналітично. Сам автор застерігав, що це його “перший і останній політичний роман”, який рівночасно має експериментальний, постмодерний характер. Поволі – сторінка за сторінкою – відкривається поліфонічність твору, втілена зокрема на жанрово-стильовому й тематичному рівнях: канонічна композиційно-сюжетна канва роману тісно сплетена з рисами документалістики – хай навіть позірної (у другій частині твору, де активно задіяний наратор Орхан-бей – побратим загиблого головного героя, котрий збирає матеріали для написання своєї книги; разом із тим, автор не приховує, що він і є наратором, згадка про задуманий “Музей невинності” ще більше увиразнює цей момент); текст розвивається, розгортається до “інтертексту” (приміром, переповідана Ладжівертом трагічна історія Рустема й Сухраба – як витяг із перської епопеї Фірдоусі “Шахнаме” – є парафразою, що увиразнює зв’язок поколінь, тяглість традицій, закономірність, циклічність історичних подій), акцентоване автором політичне тло зливається, схрещується з історичною, культурною, літературно-мистецькою, релігійною, філософською, інтимною площинами. Прикметним є художньо оприявлений традиційний конфлікт/синтез двох цивілізацій, двох світоглядних систем – Сходу й Заходу. Єднальною ланкою Орієнту і Європи виступає головний герой – турецький поет Керім Алакушоглу (в повсякденному і творчому житті надає перевагу лаконічному “Ка”, з яким органічно “зрісся”; дехто добачає в цьому європейський штрих), політичний вигнанець, якому на долю випали 12 гірких, самітних років у Німеччині. Додам, що жереб емігранта добре знайомий Орханові Памуку: сміливе й одверте визнання ним вірменського й курдського геноцидів стало приводом для кримінальних звинувачень, утисків на батьківщині і згодом спричинило від’їзд письменника до США. Попри європейські гуманістичні світоглядні орієнтири, схожість із письмом Милорада Павича та Умберто Еко, Орхан Памук лишається безумовним патріотом: змальовує винятково турецькі ландшафти.

 

[] гра з текстом і читачем – первинна основа Памукового наративу. Утягнути читача в плетиво подій, відтак – розчинити його у світі власних символів, знаків – здається, це чи не головна мета автора в усіх його творах”, – стверджує знавець оригінальних текстів Олесь Кульчинський (студія “«Маджнунізм» Орхана Памука”). Таким наскрізним символом і знаком є сніг в однойменному романі. Сніг супроводжує 42-річного поета й журналіста Ка дорогою до Карса – глухого, забутого, злиденного, прикордонного містечка у Східній Анатолії (уособлення Керімового минулого), де єдиною розвагою є телевізор, зосібна традиція спільного перегляду мексиканського серіалу “Маріанна”, проте стабільне вимкнення світла може відбирати й цю втіху; до того ж, більшість жителів виконують функції штатських поліцейських, таємних агентів, шпигунів. Цікаве спостереження: скорочене ім’я героя суголосне іменнику “сніг” турецькою (Kar). Перше, що спадає на думку Керіму, точніше кажучи, його первинне відчуття – це безгоміння снігу. Окремі сніжинки сприймаються ним як знаки щастя й радості з далекого дитинства. Неймовірно гарний сніг ощасливлює Ка значно більше, аніж омріяна зустріч зі Стамбулом, наділяє бажаним відчуттям чистоти й цноти, душевною гармонією та спокоєм, наближає до Бога. Однак не все так однозначно й безумовно: “Сніг зазвичай пробуджував у ньому почуття духовної чистоти, вкриваючи собою бруд, нечистóти й морок міста, дозволяв забути їх, але вже першого дня, проведеного в Карсі, Ка втратив відчуття безгрішності, навіяне снігом. Тут сніг був виснажним, наводив тугу й жахав”. Разом із тим, поглиблював самотність, розвивав страх “фіаско” європеїзму. Отже, чи можемо говорити про абсолютне європейство Ка, коли на чужині за відсутності глибинної віри він не сповнився щастям?..

Поїздка до Карса не є заздалегідь запланованою: як тимчасовий представник світської стамбульської газети “Джумхурієт” Ка має підготувати матеріал про вибори до муніципалітету, очільник якого був нещодавно вбитий, а також про самогубства шести молодих жінок-мусульманок “у хустках” (“хіджабах”), з’ясувати, що спонукало кожну з них збавити себе дарованого Богом життя. Але головний мотив Керімового прибуття до Карса, який поступово у свідомості героя набуває чітких і виразних обрисів, – пошук щастя з красунею Іпек, котра на той час розлучилася з Мухтаром – керівником ісламської Партії Аллаха (або Партії благоденства), кандидатом у голови муніципалітету. На питання Керіма щодо причин масових самогубств у Карсі Іпек дає напрочуд конкретну відповідь, в основі якої – свідоме чи несвідоме диференціювання за гендерним критерієм: “Чоловіки присвячують себе релігії, а жінки покінчують зі собою”.

Попри значний обсяг роману (близько 500 сторінок) ключові події в засніженому Карсі відбуваються лише впродовж трьох днів, але сюжет далебі не видається затягнутим, а текст не є переобтяженим зайвиною. Навпаки фабула набирає нових обертів, дедалі дужче вполонюючи реципієнта. Розлогі діалоги Ка з легендарними курдським шейхом Саадеттіном і радикальним ісламістом Ладжівертом, очільником театральної трупи й ідейним рушієм перевороту Сунаєм Заїмом не втомлюють, насупроти активізують екзистенційні візії, розмисли про правовірність / атеїзм, ідентичність у всіх її варіантах… Перед очима читачів пропливає не один десяток людських доль, на перший погляд віддалених, чужих, а насправді тісно сплетених між собою: батько Іпек – Тургут-бей, колишній комуніст, “перероджений” у гуманіста проєвропейських поглядів, булий політв’язень, опозиціонер ісламізму, – веде дослівно відчужений спосіб життя, майже не полишає готелю; сестра Іпек – Кадифе (у середовищі молодих ісламістів іменована як Хіджран) – символ ісламського жіночого руху, яка настирно відмовляється “відкрити” голову, а згодом виявляється, що вона є коханкою синьоокого Ладжіверта; Неджіп – студент ліцею імамів-хатибів, таємно закоханий в Кадифе, який мріє стати відомим автором науково-фантастичного роману (сюжетна лінія цього твору “дзеркально” екстраполюється на дійсність), убитий під час першої “кривавої” театральної вистави (Ка прозирає в юнакові власну молодість, відтак зв’язок між ними особливий); Фазил, котрий після загибелі близького друга (Неджіпа), відчуває його живе “Я” в собі… Що керує Фазилом, коли він, зрештою, бере шлюб із Кадифе: власне почуття чи Неджіпове?.. Чи знайде своє щастя Ка в засніженому й забутому Карсі, чи здолає нескасовний страх перед коханням, чи переможе самотність і збереже віднайдену музичну гармонію?.. Як сприйме несподівану новину про колишні (?) стосунки Іпек і Ладжіверта?.. Кого вважатиме справжнім суперником – Мухтара чи Ладжіверта? Ревнощі до кого викличуть у Керіма нестримні сльози?.. А Іпек – чи щирі її почуття до Ка, чи є щось несказане й несказанне, чи зважиться вона полишити батьківщину заради їхнього спільного майбутнього у Франкфурті?.. Чи має місце прихована конкуренція між сестрами?

Не думайте, що сюжетна лінія “Ка – Іпек” у романі магістральна. Навпаки – значна частина тексту занурена в історичний контекст (минуле Карса – на порубіжжі двох руйнівних імперій – Османської та царсько-російської; силуети і структура регіону позначені синкретизмом різних правлінь, традицій нацменшин – вірмен, азербайджанців, курдів, туркменів; згадано також постать Ататюрка, конфлікти Туреччини й Вірменії, злочинні банди комуністів). Читач відкриває для себе складну релігійну обстановку (іслам політичний, консервативний, радикальний / атеїзм у злитті з європейським гуманізмом), політичну ситуацію (воєнні перевороти; очевидцем одного з них – “театрального” (був задіяний очільник театральної групи Сунай Заїм), – спрямованого проти адептів політичного ісламу, курдських націоналістів та лівих терористів, стає Ка в Карсі; подальше покарання “повстанців” і поступовий занепад ісламського руху). Чимало міркувань, суджень резонують у душі українця, скажімо, ось таке: “[…] коли європеєць зустрічає когось із бідної нації, спочатку він відчуває інтуїтивну зневагу до цієї людини. Ця людина така бідна, оскільки приналежна до нерозумної нації, думає європеєць відразу. Дуже ймовірно, що голова цієї людини заповнена тими самими дурницею та безглуздям, що роблять бідною та нещасною всю його націю, думає він”.

І все-таки саме тут – у прикордонному турецькому містечку – до Керіма несподівано повертається натхнення, за ці кілька днів він записує у свій зелений зошит 19 віршів, явлених у “глибинному й загадковому порядку”, причому, добре усвідомлює, що виконує скромну роль посередника, медіатора. Атеїст на чужині, чи увірує він в Аллаха на батьківщині?.. Ка зізнається собі, що європеїзований Стамбул збурює в його душі певний спротив, тим-то в Карс вирушає в пошуках далекого дитинства. А може, й Бога, адже невипадково в один із вечорів він “з такою силою відчув неймовірну німоту й віддаленість цього кутка світу від усього, що в ньому зародилася думка про Бога”. Й відчуття душевного спокою Ка таки знаходить, хоча, як і щастя, воно плинне і зрадливе. Виховання у світській, республіканській родині, відсутність мусульманської освіти, тривале “вигнання” либонь відчужили від Бога, а тут – у Карсі, на краю світу, після смерті матері – Керім наближається до Всевишнього… Чи навпаки Творець до нього – поетичними рядками. “Я хочу Бога, перед яким мені не треба знімати взуття, не треба ставати навколішки й цілувати комусь руку. Бога, котрий зрозуміє мою самотність. […] я хочу вірити в Бога, який примушує падати цей прекрасний сніг. Є Бог, який перетворить людей на більш цивілізованих, більш делікатних, який уважно стежить за прихованою симетрією світу”, – зізнається шейхові.

 

Попри свою скромну, інтровертну вдачу, потужну інтуїцію, прагнення триматися якнайдалі від політики, Ка (вочевидь не з власної волі!) опиняється в осерді всіх конфліктів, трагічних перипетій (спочатку стає випадковим свідком вбивства директора педагогічного інституту, котрий додержувався стамбульської стратегії й забороняв студенткам з “покритою головою” (у хіджабах, що є політичним символом ісламу) відвідувати заняття, а затим вони були звільнені з вишу відповідно до наказів із Анкари), перетинається з представниками опозиційних сил (поліція, служба безпеки, Партія рівності народів, азербайджанська община, студентство ліцею імамів-хатибів, заступник губернатора, колишній комуніст З. Деміркол зі своїм озброєним угрупуванням, вже згадані вище шах Саадеттін і Ладжіверт), місцевими ЗМІ (“Кордон”), виступає “посередником”, що, з одного боку, дозволяє йому заглибитися в усі “закути” Карса, проаналізувавши супротилежні позиції, знайти “золоту середину”, з іншого боку, він мимоволі стає іграшкою і зброєю в чужих руках, зі слів Суная учасником “змови”, ба навіть мішенню, як бачимо далі… Як же в тім хаосі, вирі стежень і підслуховувань, азартній і жорстокій грі на “живця”, кривавій театральній п’єсі розпізнати, хто “порядний”, а хто “порочний”, хто вбивця, а хто жертва, де герой, а де лицедій?.. Як пояснити, що під час фінального спектаклю тендітна Кадифе з незарядженого пістолета вбиває Суная, щоправда, знаємо, що вона й раніше тримала зброю в руках, коли з Кеміром вирушала до Ладжіверта… Хто, зрештою, видає істинну “криївку” останнього? А його смерть разом із Ханде – чи може бути розцінена як випадковість, чи це прямий натяк на близькі стосунки між ними?.. Чи не став невинно механічний позір Ка підказкою для декого?.. Чи мали місце інші зумисні дії, приховані від ока читача? Виснувавши, що людське життя нічого не вартує в Карсі, своє Керім втрачає у Франкфурті – 4 роки по тому, глибокого січневого вечора… Мабуть, так само сніжило… Вірш “Бути вбитим, померти” є попередженням, пророцтвом для його автора. Як так сталося, що турецький поет, якого більшість мешканців загубленого містечка радо вітали як “свого”, вже досить знаменитого митця, згодом стане для них чужим, ворожим, безмаль забутим, таврованим зрадником?.. На ці та інші питання неможливо дати однозначні відповіді, навпаки породжуються нові версії, сумніви, домисли.

Коли наратор – Орхан-бей – приїде у Франкфурт по речі вбитого товариша, він настирно шукатиме зелений зошит із віршами, писаними в Карсі, але той ніби зникне безвісти… Знайдуться тільки 3 (раджу звернути особливу увагу на цю цифру в тексті книги!) зошити з коментарями до віршів, іншими записами, які разом із листами допоможуть “реконструювати” Керімове перебування в Карсі та його подальшу копітку і страдну роботу над поетичною збіркою “Сніг”. В одному зі зшитків Орхан-бей запримітить сніжинку і втямить, що загиблий поет у прихованій симетрії цього загадкового кристала прозирав власну долю, своє місце у світі, кожен із віршів мав на меті розмістити в певній точці сніжинки відповідно до логіки й суті життя. Зрештою, “в кожної людини є своя сніжинка”. З-поміж речей наратор виявить близько 40 невідправлених послань до Іпек… Орхан-бей спробує бодай частково повторити останній маршрут свого друга, відвідавши окремі німецькі адреси поетичних зустрічей Ка, муніципальну бібліотеку, пройшовшись тими самими франкфуртськими вулицями, завітавши до Карса, спалахнувши пристрасним почуттям до Іпек… Чи означає це, що зранена Керімова душа “ввійшла в тіло” наратора подібно до того, як Фазил “прозирав” у собі Неджіпа?.. Невипадково ж після написання 18-го вірша “Ревнощі” Ка виразно осягнув, що “душі й голоси” людей, які раніше чи пізніше викликали в нього амбівалентні почуття любові/ненависті, “через певний час ввійшли в його власну душу”. У кожному разі, Керимів невгасний біль Орхан-бей відчув сповна, коли з Карса відбував потягом до Стамбула: “Я сів і, глянувши на жовтувате світло останніх будинків в окраїнних кварталах, що випливли з-поміж сніжинок, на ветхі кімнати, де дивилися телевізор, на тонкі, тремтливі, витончені цівки диму, що піднімалися з низьких труб на вкритих снігом дахах, заплакав”. Хоча й має певні сумніви: “Наскільки можливо зрозуміти біль, любов іншої людини? Наскільки ми можемо зрозуміти тих, хто живе з болем, глибшим за наш, серед порожнечі життя й принижень? […] Наскільки точно може письменник Орхан відчути пітьму тяжкого й гіркого життя свого друга-поета?” І все-таки, якось непомітно, невимушено поет Ка зливається з прозаїком-наратором Орханом-беєм, “рубіж” між ними нівелюється, відроджене Керімове єство знову мандрує до Карса, п’яніє від краси коханої, тоне в її очах… А можливо, це лише мені одній так здається?..

Знаменно, що вже дещо віддалений в часі роман “Сніг” з політичним тлом 1990-х не губить своєї актуальності, навпаки у світлі останніх подій в Туреччині набуває особливої вимовності, характерної тональності. Не випадково ж його автор – Орхан Памук – визнаний одним із найвпливовіших “голосів” 2015-го (TheWorldPostandtheZurich-basedGottliebDuttweilerInstitute). А воістину потужному голосу часова і просторова дистанції – не завада, а можливість нового звучання.

Ганна Клименко-Синьоок

Поетеса, кандидат філологічних наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

author photo