Крістіна Бейкер Клайн "Сирітський потяг"

10.08.2016

Переглядів: 3839

http://chytay-ua.com/

Буде коротко, бо жарко і, якщо чесно, багато писати і роздумувати немає про що. Тобто, не так. Піднята тема дуже глибока, важлива і неоднозначна та досі викликає багато суперечок. Там правда є про що думати! А мені правильніше було б написати, що, наперед знаючи, про що книжка, я чекала драми, глибокої, страшної, масштабної драми. І от парадокс «Сирітського потяга» для мене в тому, що цієї драми було замало. 
Це важко якось пояснити… скажімо так: драма там є безперечно! Сирітство, вимушена еміграція, поневіряння, беззахисність, людська жорстокість і байдужість, «сирітські поїзди», тобто фактичне дитяче рабство, війна, втрата коханого, неприйняття у суспільстві... Насправді тут так багато драми, що в результаті вона перестає бути драматичною. Оце, власне, і парадокс: кожної з цих тем вистачило б на повноцінну книжку, яка могла б вичавити сльозу практично з кожного. Тому логічно припустити, що коли стільки «драм» збираються під одною обкладинкою, то до останньої сторінки я мала б померти від зневоднення через рясні потоки сліз. А їх не було… Пам’ятаю «Крадійку книг» (героїні романів, до речі, трохи схожі: Лізель і Моллі попалися на крадіжці книг, обидві сироти, що живуть у прийомних сім’ях). Так от, коли читала Зусака, то, бувало, просто закривала книгу і втуплювалася в стіну, аби дати емоціям трохи втихомиритися і не дати сльозам і соплям политися рікою. А тут такого не було… Може, то я просто таке дерево твердолобе і беземоційне, але… нічого не можу зробити, так було. 
А тепер поясню, що саме було. Отже, «Сирітський потяг» – це роман американської письменниці і публіциста Крістіни Бейкер Клайн. Книга паралельно розповідає історію двох дівчат-сиріт: 17-річної Моллі, яка в не такому далекому 2011 році живе у прийомній сім’ї і трохи важко це їй дається, та 7-річної Ніїв, вона ж Дороті, вона ж Вівіє, яка в 1929 р. разом з сім’єю втікає від злиднів і приїздить з голодної Ірландії до землі обітованої – до Нью-Йорка. 
Головний акцент книги все ж падає на історію Ніїв, котра стала одним із тисячі пасажирів «сирітських потягів». 
Тепер трохи історії: був колись такий собі Чарльз Лоринг Брейс, педагог і письменник. Він вивчав історію, своїм покликанням вважав теологію і був духівником в нью-йоркському кварталі для бідноти, де селилися переважно емігранти з усього світу, котрі приїхали в США шукати кращої долі, а та доля чомусь ніяк не знаходилася. Бідність, хвороби, пияцтво, голод дуже непогано почували себе в таких районах. І оскільки офіційні інстанції не особливо переймалися долею тих людей, містер Брейс в 1853 р. заснував «Товариство допомого дітям». Його організація займалася тим, що організовувала «сирітські потяги»: дітей-сиріт з емігрантських сімей віком від 4 до 18 років ділили на групи по 30-40 чоловік і відправляли з Нью-Йорка і Бостона за захід США. Там місцеві жителі забирали їх у свої сім’ї найчастіше як безплатну робочу силу. Такі сироти працювали на фермах, доглядали за дітьми, прибирали, куховарили… Вважається, що з 50-их років ХІХ ст. до 30-из років ХХ ст. таким чином було переселено понад 250 тис. сиріт. Дехто з них фактично потрапив у рабство, декому пощастило знайти люблячу сім’ю. 
Ставлення до такої діяльності Брейса в США досі доволі суперечливе: багато хто вважає «сирітські потяги» втіленням зла, є й ті, хто переконаний, що серед епідемій, холоду, голоду, тотального безробіття вижити у цих дітей шанси були навіть менші, ніж в прийомних сім’ях.
В один із таких потягів потрапляє Ніїв, котра на старості вже з іменем Вівієн переповідає історію свого життя іншій фактично сироті – підлітку-готу Моллі.
Цікавий сюжет, не посперечаєшся. Парочка цікавих порівнянь і зворотів, слушна думка про те, що те, що нас захищає, не пропадає, воно просочується під шкіру і завжди поруч, роздуми про те, що нічого з нами не відбувається просто так… 
Однак, чогось мені тут не вистачило. Можливо, глибини, можливо, мені б хотілося більше психологізму, або то в мене вкотре проявляється ефект завищеного очікування, або просто щойно я починала по-справжньому переживати за Ніїв, як розповідь перескакувала на історію Моллі… 
Я не можу сказати, що книжка погана, але вона точно не стане улюбленою і перейде в категорію тих, які я без вагань віддам чи подарую, бо перечитувати навряд чи стану. 
Ой… здається, коротко не вийшло.

poster