Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою"

Коли я дізналася, що українською виходить роман Джоджо Мойєс «До зустрічі з тобою», я й бровою не повела, бо точно знаю, що подібний жанр – не моя стихія. В уявній шафі моїх книжкових уподобань любовні романи розміщується на полиці з приблизною назвою «Ну, таке собі». Але чортова маркетингова машина дісталася і до мене, і розрекламованість книги + можливість придбати її за менше ніж 50 грн. + бажання подивитися на драконячу матусю в новому амплуа (а дивитися фільм, не прочитавши книгу, мені не дуже хотілося) у результаті призвели до придбання цієї книги і, як наслідок, до її прочитання. І, як не дивно, вона мені дуже сподобалася. 

Як пише сама авторка у словах вдячності (і, мабуть, із цим погоджуються мільйони), ця книга – історія кохання. Я ж відрізнилася. Для мене кохання у цьому романі пасе задніх. Мене, власне, це не дивує, бо в усіх сюжетах, де, окрім любові, присутнє ще щось, любов відходить на задній план як супутнє явище, не варте особливої уваги. Для мене навіть «Ромео і Джульєтта» - це історія про ворожнечу, а не велике кохання. Але повернемося до Мойєс.

У цьому романі піднімається важка, але чіпляюча мене тема життя і смерті. Молодий, успішний чоловік, який веде активне життя (подорожує, займається спортом, пробує себе у чомусь новому, проводить час із красивими жінками), після нещасного випадку опиняється в інвалідному візку. Він майже повністю втрачає рухливість усіх чотирьох кінцівок. Лише однією рукою він в змозі робити ледь помітні рухи. Його доля визначена – провести решту життя в інвалідному візку. Жодного шансу не те що на одужання, навіть на покращення стану. Далі усе тільки погіршуватиметься, кажуть лікарі. Довічний догляд, букет хвороб, жодної надії. Він мав усе і все втратив. «Я любив своє життя, Кларк. Справді любив його. Я любив свою роботу, подорожі, речі, які в мене були. Мені подобалось їздити на мотоциклі, стрибати з будівель. Мені подобалось громити людей в ділових угодах. Мені подобалося любитися. Багато любитися. У мене було насичене життя. Я не створений, щоб існувати в цій штуковині, і саме вона тепер обмежує мене в усіх цілях і намірах. Це єдина річ, яка мене обмежує».

Звісно, такий стан речей важко прийняти всім героям роману: самому Віллу (чоловіку у візку), його батькам та сестрі, а особливо – його новій доглядальниці Луїзі, яка поступово стає його другом, підтримкою, розрадою, коханням. Безвихідність ситуації відторгається усім об’ємом її свідомості. Вона відчайдушно шукає способи розради, намагається вселити наснагу, віру, оптимізм, розкрити нові горизонти для людини з обмеженими можливостями. 

Але чи може хоч щось допомогти змиритися з тим, що все життя ти будеш замкнутий у своєму тілі, не здатний навіть підняти ложку, щоб себе погодувати? «<…> іноді в цім візку я відчуваю напади клаустрофобії й мені хочеться несамовито волати на саму лиш гадку, що проведу я в ньому ще один день», - каже герой. Чи можливо в такій ситуації бодай якось повернути жагу до життя? Як? І що робити, коли людина хоче з усім цим покінчити? «Більше жодного візка. Жодної пневмонії. Жодних болючих кінцівок. Більше жодного болю та втоми, коли прокидаєшся щоранку й хочеш, аби день вже закінчився». Чи можливо прийняти такий вибір близької людини?

Я розумію Луїзу. Але в той же час я розумію і Вілла. Вони обоє борються, але за різне. Вона – за його життя, він – за свою свободу. Хтось у цій боротьбі точно переможе. Але чи буде врешті хтось із них щасливий? 

Читаючи подібні історії, деякою мірою відчуваєш страх. Страх, що таке може статися з кожним, у тому числі з тобою. Трагічний випадок підступно підкрадеться ззаду і за лічені секунди перетворить твоє життя на пекло. Ти благатимеш повернути час назад, а він лише безупинно бігтиме вперед, скорочуючи дистанцію до фінішу. Разом із тим завдяки таким історіям ти усвідомлюєш мізерність власних життєвих проблем. Раптом виявляєш, що ти – щаслива людина, навіть якщо до цього безупинно жалівся на долю. У такі моменти мені згадуються слова улюбленого Омара Хайяма: «Я был в обиде на Творца, что не имел сапог, пока не встретил молодца, который был без ног». Усе пізнається в порівнянні, навіть страждання. Такі історії можуть також навести на роздуми про марнотратність власного життя. Про можливості, які можуть бути втраченими, якщо ними не скористатися тут і зараз. От я, наприклад, замість того, щоб нарешті стрибнути з парашутом, як давно мрію, марную дорогоцінні хвилини життя на написання подібних відгуків, які, можливо, навіть нікому не цікаві. Якісь страхи, невпевненість і примарний брак часу змушують тебе відкладати свої мрії на потім. А потім може і не настати. Один порух долі – і ти згас.

Не дивлячись на всю психологічну важкість, я дуже люблю подібні художні твори, які ненав’язливо спонукають мене до певних роздумів і вправно підвішують мої почуття на гачок. Якщо вам теж таке подобається, то обов’язково прочитайте цей роман. Якщо не рахувати жахливий переклад на українську, читається він досить легко. У Мойєс чудово прописані персонажі, розумієш і проймаєшся ними на 100 %. Вона нікуди не поспішає, а поступово знайомить вас із ними, розкриває їх характери, плавно будує їх стосунки. У результаті, як на мене, все вийшло досить правдоподібно і життєво.

Не знаю, чи буду я ще щось читати у Джоджо Мойєс, не впевнена, що якась інша історія зачепить мене так само сильно, як ця, але 100 % я не читатиму продовження – роман «Після тебе». Для мене він апріорі провальний. «До зустрічі з тобою» - настільки довершений твір, що будь яке додаткове слово до нього – зайве. Мене дратують оці комерційні ходи, коли на хвилі популярності того чи іншого роману задля додаткового збагачення клепається недолуге продовження там, де воно зовсім не потрібне. Ні, до продовження я точно не доторкнуся. Не хочу псувати цей чудовий післясмак від «До зустрічі з тобою» гірким розчаруванням від сіквела.

Дякую всім, хто дочитав це простирадло тексту до кінця. Ви – мої герої! І пам’ятай, мій друже: «У тебе тільки одне життя. Прожити його якнайповніше – твій обов’язок».