Василь Карп’юк "Ще літо, але вже все зрозуміло"

06.09.2016

Переглядів: 2322

http://chytay-ua.com/

Знаєте, буває, прокинешся спозаранку, а повітря тонке, аж дзвенить, свіже, прозоре, наповнює легені новим днем. Небо тільки-но зайнялося, бо сонце ще за оковидом, сонливе, лишень першого несміливого промінчика пустило у світ, аби півнів пробудити. І вони кукурікають до нестями, струшують голосом своїм росу із сон-трави і широкого листя подорожника. Дерева мовчать, ані шелесь. Молоком розлився густий туман луками, мовби хмари зійшли на землю. Всі люди сплять. Лиш уважні, допитливі очі всотують в себе красу, «торкаються поглядом зелені», фіксують найменший порух стеблини, повітря, аби потім перенести усе це – бережно і з любов’ю – на папір, аби розповісти стиха, майже пошепки, про найцінніше, найпотаємніше, таке справжнє і живе. Ще літо, але вже все зрозуміло....

«…в такі ночі не можна спати. Коли повітря настільки густе, що його можна брати руками, а місяць такий великий, що при його світлі можна читати книжки» (Мед нічного повітря)

Книжку Василя Карп’юка я пила маленькими ковточками, але жадібно, як чисту, прозору воду. Бо книжка на смак така ж, як і саме життя! Читаєш, і відчуваєш, як у тобі сходить сонце, з глибоких внутрішніх луків пурхають у небо жайворонки, і хочеться любити світ, і усміхатися!

Я знала, що книжка мені сподобається. Побачила палітурку, прочитала заголовок, і зрозуміла: то моя книжка. Але у жодному разі не сподівалася, що отримаю від кожної літери, кожної фрази, кожнісінького абзацу і сторінки таке задоволення! Як можна писати так просто – на межі геніального? Неспішно читаєш, ловлячи себе на думці – читаєш і усміхаєшся! Тому що інакше не можна. Світ, відтворений Василем на папері, здається таким справжнім і живим, аж хочеться й самому на власні очі побачити – Гриців потік і безкрайнє пасовисько, відчути під босими ногами в’язку, масну землю, що ввібрала у себе небесний дощ, наповнилася вологою щедро.

«А по даху впевнено тарабанить дощ. Цей стукіт відчувається так добре, ніби я сам є хатою, і дощ падає на мене» (Перша гроза)

Хочеться вдихнути аромат сіна, насолодитися співом пташок, почути відлуння свого голосу десь поміж верхівок гір, випити кави у глиняному горнятку… Я знаю, що він робить! Василь Карп’юк заражає нас усіх життям. Щойно ви прочитайте кілька сторінок його книжки, ви зрозумієте, що підчепили цей вірус. Вірус любові до життя, до землі, до свого коріння, до циклічності, що сходить на Землю щоразу, як пори року змінюють зело на падолист, падолист на сніжини, сніжини на підсніжники й ще кволі, але такі прекрасні пагони нового життя.

«Власне, ми починаємо помирати одразу після народження. В цьому нічого страшного нема. Бо душа – безсмертна, а тіло – один із станів землі. Ми ж це добре знаємо, але часом боїмося згадувати. Так диявол вселяє у наші голови страх і метушню. Через те серця можуть відволікатися від любові» (Ще літо, але все зрозуміло)

«А ще, жовте осіннє листя під деревами і на деревах. Воно ніколи не говорить, тільки деколи шелестить, даючи нам можливість почути у тому шелесті слова, яких так важко дочекатися від людей. Але можна вигадати, ніби їх промовляють дерева» (Дорога. Осінь)

«Зараз найчесніша осінь. Жодного зайвого листка на дереві. Голі скелети. На них – найвідданіші птахи. Ті, що ніколи не відлітають у вирій. Ті, які знають усе: сніг, дощ, туман і сонце» (Погода й так непогана, але з тобою краща)

Суцільне Царство Природи і Гармонії у книзі лиш іноді порушує дзвінок мобільного телефону, або ж звук клавіатури. Це єдине, що нагадує нам: ми тут, у сучасному світі. І якби «вимкнути мережу», занурення у справжність і первозданність Всесвіту було б суцільним.

«Але, видно, не листяний то був час. Себто, листя було, але воно ще росло, листи перебували в процесі написання. І лише зараз, коли воно опадає з дерев, текстові повідомлення і тексти про них готові оприсутнюватися. Тоді була пора говоріння, руху, веселощів. Зараз настає час рівноваги, успокоєння і…написання листів» (Напиши мені листа)

Ви можете подивуватися: і що ж такого особливого у цій книжці? Все, відповім я. Простота, відвертість, повна відсутність пафосних метафор і карколомних сюжетів, багато парцеляції, акцентування, навмисних повторів. Я читала текст, сторінка за сторінкою, й подумки дякувала редакторові за шанобливе ставлення до нього. Бо текст живий. Він дихає на кожній сторінці, пульсує, і якщо читати у цілковитій тиші, можна почути його тихе і несміливе серцебиття. Навмисне так не напишеш. Ніколи. Бо так пише не розум. Так пише серце. 

Слава Світова

Обожнює запах книжок і каву з молоком. Любить життя

author photo
poster