Анрі Левенбрюк "Заповіт віків"

13.10.2016

Переглядів: 1145

http://chytay-ua.com/

От бувають такі часи, коли читати щось серйозне, мудре і поважне не хочеться і не можеться. Я знаю, що читатиму, коли такий от дивний період  пройде, а поки читаю те, що саме звідкись під руку попадає. Тому сьогодні буде Анрі Левенбрюк і його трилер «Заповіт віків».

Хто

Анрі Левенбрюк – французький письменник, який до початку власне письменницької кар’єри встиг попрацювати і вчителем англійської, і веб-дизайнером, і барменом, і журналістом, а в юності і по рок-гуртах різних пограти. Писати Левенбрюк почав з фентезі і саме в цьому жанрі досягнув найвищих поки що успіхів. Серії його книг, зокрема «Мойра» друкуються великим тиражами і в Франції, і в багатьох інших країнах. 

Левенбрюк непогано почуває себе і в жанрі трилера. Першим твором саме на цьому поприщі був роман 2003 року «Заповіт віків».

Що 

«Заповіт віків» – це, як вже було сказано, роман-трилер. В основі сюжету – пошуки послання Христа, яке він залишив людям, попередньо зашифрувавши його і віддавши тим, кому довіряв. За це непросте завдання береться сценарист Дам’єн Лувель , який через смерть батька змушений повернутися в Париж з Нью-йорка, та журналістка Софі де Сент Ельб. Звісно, у парочки буде ще декілька помічників, купа ворогів і код, який можна розгадати з допомогою «Меланхолії» Дюрера і «Джоконди» да Вінчі. Нічого не нагадує? Воно-воно! Ми знову будемо розгадувати код да Вінчі, тільки цього разу за правилами Левенбрюка, а не Дена Брауна.

Кому читати?

Поціновувачам романів Брауна, Сієрри, Сафона і всіх тих, хто вміє хвацько завернути сюжет і зберігати інтригу до останньої сторінки, любителям таємниць, криптографії, таємних кодів і прихованих знаків, фанатам Леонардо да Вінчі і Альбрехта Дюрера, всім, хто шукає динамічну, гостросюжетну книгу, на яку не жаль потратити пару осінніх вечорів.

Кому не читати?

Непоціновувачам Брауна, Сієрри, Сафона та ін., глибоковірюючим  і релігійним людям, котрі досі не можуть простити Брауна за його опуси, фанатам Донцової і Устінової.

Бочка меду

Почну з позитивних моментів. Прекрасно, чудово і розкішно вималювана атмосфера Парижа, його вуличок, кафе, старих будинків з високими стелями. Дух Франції, її старовинних маленьких містечок, де кожен мур і бруківка дихають історією, а в тісних провулках досі можна почути відголоски давно минулих епох.

Динамічність і напруженість. Левенбрюк не дасть вам перепочити, тут практично немає сторінок, які можна просто пролистувати або читати по діагоналі. В такому швидкому темпі сюжет рухається майже до кінця, поки не… але про те згодом.

Загадки, коди, знаки, шифри, картини і, звісно, да Вінчі з Дюрером! Нічого не можу з собою зробити, я таке люблю! Мені подобається стежити за логікою розкриття таємниць, за тим, як фрагменти стають єдиним цілим. Це ще одна книга, яку я читала з відкритою Вікіпедією, і яка від того лише виграє.

Ложка дьогтю

Ну а куди ж без неї? Перша і головна – розв’язка. Тут треба зробити одне уточнення:  книги такого жанру діляться на дві величезні групи. Перша – це ті, в яких сюжет закручується навколо загадок, котрі автор може розкрити повністю і до кінця, оскільки, як правило, сам їх і придумав. Для прикладу, візьмімо «Цифрову фортецю» Брауна чи його ж «Інферно». Так, купа кодів і загадок, але в кінці ми отримуємо чітку відповідь на головне запитання.        

Інша група – це книги, в яких історія зав’язується навколо релігійних сюжетів чи біблійних персонажів. Такі книги завжди викликатиму резонанс, оскільки зачіпають дуже суперечливі моменти, ґрунтуються на особистих поглядах автора і ображають почуття певних осіб чи, як то було з «Кодом да Вінчі», навіть офіційної церкви.

«Заповіт віків» належить до другої, «релігійної» групи, тому не варто чекати від автора однозначної відповіді. Її немає ні в автора, ні в героїв. Але це не є достатнім виправданням того, що та мутна, змазана, розмита, суб’єктивна тирада-роздуми практично звели нанівець весь динамізм книги. Жаль. Цей роман заслуговував кращого кінця.

Шаблонність персонажів. Так, у нас знову будуть всезнайки професори, геніальні журналісти, які знають про все на світі, хакер, який виконує роль ледь не хрещеної мами-феї, що підкидає своїм улюбленцям чергову зачіпку, звичайна середньостатистична людина, яка не знає, як і чому появився Мальтійський орден, які масонські символи шукати на гравюрах Дюрера і що Леонардо робив у Флоренції. Персонажі тут прописані справді непогано, всі вони живі, з продуманими мотиваціями тощо, але любителям жанру все таки важко буде не помітити певної шаблонності.

І що?

І нічого. «Заповіт віків» читати можна, хоча не скажу, що треба. Вона чудово відволікає, місцями навіть сильно захоплює. Це не класика жанру, але річ точно не найгірша. Маєте час, можливість і натхнення – читайте не задумуючись. Не маєте – теж не страшно, це не маст рід однозначно.

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo