Таня Малярчук "Забуття"

Час – це синій кит, який, не зупиняючись ні на мить, заковтує спогади, історії і цілі життя. Час – це найвибагливіший суддя, рішення якого завжди вірні, хоч інколи і немилосердні. Час – це найжорстокіший лікар, пігулки якого випалюють все, залишаючи після себе лиш пустку. Час – це друг? Чи все таки ворог?  Саме такі думки роїлися в моїй голові десь о другій ночі, коли, перегорнувши останню сторінку роману Тані Малярчук «Забуття», я відкрила Googleі почала вдивлятись у втомлені очі молодої, але вже глибоко нещасної людини. Чоловіка на фото звали В’ячеслав Липинський, і на мій глибокий сором, ще два тижні тому я зовсім нічого не знала ні про нього, ні про те, який вплив він мав на історію моєї країни.

Липинського називали поетом в політиці. Поляк за походженням, цей чоловік присвятив все своє, на жаль, недовге життя створенню самостійної України, вважавши її цілком логічною та необхідною справою. Його ідея українського консерватизму, а по суті монархістської держави на чолі з Гетьманом, була ідеальна для тогочасного суспільства, але абсолютно утопічна. Його історичні дослідження обурювали, а листи надихали, праці видавались величезними тиражами, про нього говорили, ним захоплювались, ненавиділи, а потім - просто забули. Ось, мабуть, і вся преамбула до роману, який за словами самої авторки, був покликаний воскресити у пам’яті тих багатьох людей, які пожертвували всім заради ідеї під назвою «Україна», але канули у забуття.

Також читайте: Таня Малярчук "Біографія випадкового чуда"

Сівши чотири роки тому за написання твору, Таня Малярчук принципово вирішила не читати історичні дослідження, а спробувати вловити дух тих події, сфокусувавшись на газетах, щоденниках очевидців, спогадах. Може, саме це і призвело до того, що головний герой роману вийшов на диво живим та близьким. Липинському хочеться співчувати, підтримати та зрозуміти.

Та В’ячеслав Липинський не єдиний герой книги. В «Забутті» на вас чекає дві історії, які тісно зв’язані між собою. Героїня другої, сучасної частини, знаходиться на роздоріжжі сьогодення та світу минулого, намагаючись через історію Липинського віднайти шлях до себе самої. Можливо, причиною такого образу слугувало те, що сама Таня Малярчук переживала подібні відчуття після переїзду до Відня.

Як би там не було, але «Забуття» - це сильна книга як з літературної, так і з пізнавальної точки зору. В ній плавність і дещо меланхолійність сюжету компенсуються нескінченною любов’ю авторки до героя. Після прочитання роману, я впевнена, всі ми де в чому трохи станемо Липинськими, принаймні, хоч так віддаючи йому шану, якої за життя він не дочекався від українського народу.

У 1926 році в своїх «Листах до братів хліборобів» Липинський писав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо». Виправте мене, але, на мою думку, за 90 років так нічого і не змінилось.

Читайте, бо воно того варте. І пам’ятайте: час все таки друг, просто з дуже важким характером.

Завжди Ваша,

Книжкова Відьма.