Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля"

05.12.2016

Переглядів: 2788

http://chytay-ua.com/

Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.

Галина Пагутяк

Є книги, про які треба писати одразу, щойно закінчиш їх читати. Писати, поки ще свіжі відчуття і поки прочитана історія повністю володіє розумом і думками. «Слуга з Добромиля» – саме з таких. Книга була видана в 2006 р. і отримала Шевченківську премію в 2010-му, а особисто для мене вивела Галину Пагутяк в топ улюблених письменників.    

Роман належить до так званої химерної літератури. Це не фантастика, не фентезі і не історичний твір, хоча елементів всього цього в «Слузі… » вистачає. Саме тому іноді важко зрозуміти, твір якого жанру перед вами. Так, це роман, але водночас «Слугу…» можна вважати і філософською притчею, і сповіддю. Це той випадок, коли читають однакове, а розуміють різне і по-різному.

Отже, роман розповідає про, власне, Слугу з Добромиля, який є головним героєм, оповідачем, слугою Купця з Добромиля, товаришем Купця з Перемишля, а за сумісництвом ще й сином опиря і відьми. Він має багато імен і вірно служить своєму пану з початку ХІІІ ст. На очах Слуги будувалися і занепадали держави, розпалювалися війни, змінювалися правителі, гинули невинні, приходив мир, століття змінювалося століттям, і лише він, найвірніший слуга свого пана, залишався на варті краю, захованого серед карпатських гір коло Старого Самбора. Вся книга – це його розповідь, сповідь того, хто не може вмерти, навіть якби і захотів. І це страшенно глибока, філософська і багатогранна розповідь, яка переносить читача крізь вир століть, змушує його виринати то в часи правління князя Лева Даниловича, то бути свідком жахливих злочинів НКВД і комуністичного режиму в цілому.

Незважаючи на те, що історія крутиться навколо опирів та їхніх діянь, в центрі описаного все одно залишається людина. Пагутяк намагається визначити її місце в світі, показати у всій красі і у всій потворності. Для цього одного смертного життя замало, тут потрібна безсмертна (чи майже безсмертна) істота, і в такому контексті звернення до місцевого фольклору з його опирями виглядає дуже логічно і виправдано. Якщо хтось живе понад 600 років, то він вже точно помітить, як міняється світ, як він валиться і відбудовується, і якою незмінною залишається людська сутність.

Вічність – це достатньо багато, аби створити власну систему поглядів на світ і світобудову, аби прийняти той факт, що у світі завжди є добро і зло, життя йде пліч-о-пліч зі смертю, нічого не трапляється просто так, все має наслідки і причини. Ніщо не вмирає остаточно, все в світі перероджується і повертається, але люди живуть так мало, що не завжди можуть це помітити. А Слуга може, тому і смерть для нього – не кінець, а лише нова форма і переродження. В цьому світі взагалі немає нічого остаточного, він постійно в русі, постійно змінюється.

Слуга достатньо довго живе, аби говорити, що Бог – всередині нас і навколо нас. Він не лише в храмах чи монастирях. Він навколо і скрізь, в кожній травинці, тваринці і в кожній людині. І цим Пагутяк дуже близько підходить до релігійно-філософський практик Сходу, хоча жодним чином не заперечує християнство. Просто храмом для її Бога є цілий світ. 

У «Слузі…» опирі дещо інші, ніж ті, які згодом появляться на сторінках «Урізької готики». Вони «масштабніші», значно амбіційніші і далекоглядніші. Ці фактично безсмертні істоти присвятили себе захисту рідної землі, орден Золотих Бджіл століттями змагається з Драконом за мир і спокій в тих карпатських краях. Іноді вони встигають, іноді ні. Іноді роблять все для порятунку однієї людини, але дозволяють загинути тисячі. Бо не все так просто, кожне випробування і нещастя – це наслідок вчиненого в минулому зла. І не важливо, коли то було. Всі рахунки повинні бути оплачені і закриті. Кара може прийти і через декілька поколінь. Так побудований світ.

І десь в цьому світі є Слуга з Добромиля, не людина і не опир, дхампір, могутня істота, приречена на вічну самотність. Він зжився і змирився зі своєю долею, але це не означає, що душа його через те не болить. Слуга пізнав пісню життя і пісню смерті, він йде світом, зіштовхується зі злобою, ненавистю і неприйняттям, бо інакших в нас не люблять. Але разом з тим не зневірюється, не губить душевного тепла, пам’ятає, що таке добро і милосердя, й всупереч всьому вірить в людей. От і розберися, хто святіший: син мертвого чи набожні прихожани з ченцями за мурами монастирів...

Слуга народжений, щоб служити. І він готовий до цього, його безмежна вірність не переростає в одержимість. Так, можливо, інколи Слуга і заздрить людям, бо ті можуть уникнути самотності і спочити з миром, але ніщо не змусить його відмовитися від свого служіння. І ця відданість цінується, за неї віддячується.

Отак і йде Слуга з Добромиля своїм шляхом, постійно в русі, постійно навчаючись, спостерігаючи і розмірковуючи, шукаючи споріднені душі, з якими дружив пару століть тому. Йде, усміхаючись тією посмішкою, котра нікого не залишає байдужим. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

Галина Пагутяк "Урізька готика"

Галина Пагутяк "Уріж та його духи"

Галина Пагутяк "Гіркі землі"

Містична історія від Галини Пагутяк

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, Твіттер, смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo