Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля"

05.12.2016

Переглядів: 2724

http://chytay-ua.com/

Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.

Галина Пагутяк

Є книги, про які треба писати одразу, щойно закінчиш їх читати. Писати, поки ще свіжі відчуття і поки прочитана історія повністю володіє розумом і думками. «Слуга з Добромиля» – саме з таких. Книга була видана в 2006 р. і отримала Шевченківську премію в 2010-му, а особисто для мене вивела Галину Пагутяк в топ улюблених письменників.    

Роман належить до так званої химерної літератури. Це не фантастика, не фентезі і не історичний твір, хоча елементів всього цього в «Слузі… » вистачає. Саме тому іноді важко зрозуміти, твір якого жанру перед вами. Так, це роман, але водночас «Слугу…» можна вважати і філософською притчею, і сповіддю. Це той випадок, коли читають однакове, а розуміють різне і по-різному.

Отже, роман розповідає про, власне, Слугу з Добромиля, який є головним героєм, оповідачем, слугою Купця з Добромиля, товаришем Купця з Перемишля, а за сумісництвом ще й сином опиря і відьми. Він має багато імен і вірно служить своєму пану з початку ХІІІ ст. На очах Слуги будувалися і занепадали держави, розпалювалися війни, змінювалися правителі, гинули невинні, приходив мир, століття змінювалося століттям, і лише він, найвірніший слуга свого пана, залишався на варті краю, захованого серед карпатських гір коло Старого Самбора. Вся книга – це його розповідь, сповідь того, хто не може вмерти, навіть якби і захотів. І це страшенно глибока, філософська і багатогранна розповідь, яка переносить читача крізь вир століть, змушує його виринати то в часи правління князя Лева Даниловича, то бути свідком жахливих злочинів НКВД і комуністичного режиму в цілому.

Незважаючи на те, що історія крутиться навколо опирів та їхніх діянь, в центрі описаного все одно залишається людина. Пагутяк намагається визначити її місце в світі, показати у всій красі і у всій потворності. Для цього одного смертного життя замало, тут потрібна безсмертна (чи майже безсмертна) істота, і в такому контексті звернення до місцевого фольклору з його опирями виглядає дуже логічно і виправдано. Якщо хтось живе понад 600 років, то він вже точно помітить, як міняється світ, як він валиться і відбудовується, і якою незмінною залишається людська сутність.

Вічність – це достатньо багато, аби створити власну систему поглядів на світ і світобудову, аби прийняти той факт, що у світі завжди є добро і зло, життя йде пліч-о-пліч зі смертю, нічого не трапляється просто так, все має наслідки і причини. Ніщо не вмирає остаточно, все в світі перероджується і повертається, але люди живуть так мало, що не завжди можуть це помітити. А Слуга може, тому і смерть для нього – не кінець, а лише нова форма і переродження. В цьому світі взагалі немає нічого остаточного, він постійно в русі, постійно змінюється.

Слуга достатньо довго живе, аби говорити, що Бог – всередині нас і навколо нас. Він не лише в храмах чи монастирях. Він навколо і скрізь, в кожній травинці, тваринці і в кожній людині. І цим Пагутяк дуже близько підходить до релігійно-філософський практик Сходу, хоча жодним чином не заперечує християнство. Просто храмом для її Бога є цілий світ. 

У «Слузі…» опирі дещо інші, ніж ті, які згодом появляться на сторінках «Урізької готики». Вони «масштабніші», значно амбіційніші і далекоглядніші. Ці фактично безсмертні істоти присвятили себе захисту рідної землі, орден Золотих Бджіл століттями змагається з Драконом за мир і спокій в тих карпатських краях. Іноді вони встигають, іноді ні. Іноді роблять все для порятунку однієї людини, але дозволяють загинути тисячі. Бо не все так просто, кожне випробування і нещастя – це наслідок вчиненого в минулому зла. І не важливо, коли то було. Всі рахунки повинні бути оплачені і закриті. Кара може прийти і через декілька поколінь. Так побудований світ.

І десь в цьому світі є Слуга з Добромиля, не людина і не опир, дхампір, могутня істота, приречена на вічну самотність. Він зжився і змирився зі своєю долею, але це не означає, що душа його через те не болить. Слуга пізнав пісню життя і пісню смерті, він йде світом, зіштовхується зі злобою, ненавистю і неприйняттям, бо інакших в нас не люблять. Але разом з тим не зневірюється, не губить душевного тепла, пам’ятає, що таке добро і милосердя, й всупереч всьому вірить в людей. От і розберися, хто святіший: син мертвого чи набожні прихожани з ченцями за мурами монастирів...

Слуга народжений, щоб служити. І він готовий до цього, його безмежна вірність не переростає в одержимість. Так, можливо, інколи Слуга і заздрить людям, бо ті можуть уникнути самотності і спочити з миром, але ніщо не змусить його відмовитися від свого служіння. І ця відданість цінується, за неї віддячується.

Отак і йде Слуга з Добромиля своїм шляхом, постійно в русі, постійно навчаючись, спостерігаючи і розмірковуючи, шукаючи споріднені душі, з якими дружив пару століть тому. Йде, усміхаючись тією посмішкою, котра нікого не залишає байдужим. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ:

Галина Пагутяк "Урізька готика"

Галина Пагутяк "Уріж та його духи"

Галина Пагутяк "Гіркі землі"

Містична історія від Галини Пагутяк

Оксана Пелюшенко

Редактор рубрики «Книги», відповідальна за PR, твіттер (той самий адмін), смаколики і вазони в офісі.

Сторінка автора в Facebook

author photo