Алла Рогашко "Крізь безодню до Світла"

20.12.2016

Переглядів: 1264

http://chytay-ua.com/

Гортаю сторінки книжки «Крізь безодню до Світла», і між рядків читаю долі.  Намагаюсь тут впізнати її, Аллу Рогашко, але вона залишається загадковою. Її образ Світлої Жінки лишався поруч від моменту особистої зустрічі і аж до прочитання твору. Тепер цей образ хотілося б розгадати.

Збираю образ автора.

Цьогоріч у Львові мала нагоду бути на зустрічі з Янушем Вишневським, який в одному із своїх інтерв’ю сказав, що перша книга автора завжди біографічна, тому найбільш на нього схожий саме Якуб («Самотність в мережі»). Думаю, це не лише його стосується.

Тому, можливо, автобіографічний образ Алли ми вже зустрічали в Любі («Осіннє Рондо місячної ночі»). То любов до журналістики, музики та містики. Однак і в другому романі («Крізь безодню до Світла») Віра, Мар’яна і Христина мають багато спільного як між собою, так і з Любкою. То ж теж від автора (!). Насамперед романтична натура, душа, що кохається в красі цього світу, вміє впізнати свою рідну людину і повністю віддатись почуттям...

Таким є те просте та банальне, але в кожного своє неповторне жіноче щастя: бути коханою і кохати, бути мамою, знайти баланс, щоб не втратити себе, вірити в добре, щоб обов’язково сталося ще краще, бо «усе на краще», бо «в Бога на нас свої плани», бо «випадковостей не буває», бо «...від долі не втечеш»...

Композиція романів струнка і конкретна, як наукова робота. Кожна частина та кожен розділ другої книги мають епіграф. «Синдром відмінниці», - сказала б Дарина Гощинська Оксани Забужко («Музей загублених секретів»). Дуже вдалі, на мою думку, епіграфи до другої та третьої частини. Їх повне розуміння з’являється після прочитання тексту, тому до них ще варто повертатися. Маю обережну думку, що все ж таки їх використання є не таким вже й обов’язковим, бо інколи вони збивають і не несуть тої ідеї, яку б мали. Скажімо, перша частина має назву «Житейські химерики», складається з двох розділів (як і дві наступні, і що цікаво – там представлено жіночий і чоловічий погляд на ситуацію). Тут епіграф вказує, що «...Кохання – це туман, який розсіюється з першим променем реальності» (Ч. Буковскі). І навіть якщо закінчення цього розділу має два варіанти, а читач би схильний повірити тому, що таки Світло почуттів переможе, то епіграф ж говорить протилежне... Хоча, справді, життя непередбачуване, ми маємо думку автора, маємо бажання читача, але ж доля в руках героїні – нехай вирішує сама, що для неї «Світло».

А ще цікавими є сновидіння, що  розширюють межі сюжетних перипетій. Вони випускають дію в позасвідомий простір. За З.Фрейдом, не сновидіння створює фантазію, а підсвідома діяльність бере участь у створенні думок, які приховані за сновидінням. Суть їх полягає в зображенні виконання бажань. Авторка сни використовує як підказки долі. Вона їм дійсно вірить, а то й сама бачить. Улюблений (не побоюсь цього слова) прийом віщого сну просто невід’ємний у першому романі, бо забезпечує зв’язок між частинами твору, служить засобом логічного переходу без необхідності вмотивовувати вчинки Любомира та Любки. У другому романі він вже є конкретною складовою її стилю, слугує одним із способів попередження та психологічного розкриття персонажів, зокрема Мар’яни, Петра, Христини («Віщі сни іноді снились Мар’яні...», с. 88;  «... ці сни підтримували маленького Петра й допомагали, коли йому було дуже скрутно», с. 176; «Це дивний сон, бо життєвого роздоріжжя в неї немає», с. 167).

За рахунок ретроспекцій в минуле розширюється часопростір. Штрихи про дружбу дівчат, образ Макса, таємна справа Великого Дем’яна об’єднують окремі оповідання в роман. Правда, образ Яни залишився розмитий. Чи буде  в її житті Світло, а чи вже минуло? 

Бачимо в тексті символи. Символ світла - Метелик, а символ душі (як гадає Мар’яна) – ластівка, що залетіла у вікно.

Цікавою є інтертекстуальність в алюзії на «Іntermezzo» М. Коцюбинського (в «перезавантаженні» Макса в селі. «Кожний наступний крок уперед віддаляв його від усіх проблем, думок і страхів, що терзали його кілька останніх тижнів»).

***

На Форумі видавців мимохідь стала свідком фрагменту розмови, де пані Алла у відповідь на слова вдячності від читачів запитувала їх, як ставляться до закінчення її романів, бо, мовляв, багато хто натякає на їх незавершеність.

Вони навіть здивувались такому запитанню. І я про це не замислювалась. Але якщо існує така думка (а згодом  я таки переконалась в цьому, розпитуючи знайомих), то виходить, що читачі в Алли Рогашко є, і вони вже діляться на дві категорії: тих, які вірять у долю, «яка має на тарілочці все принести, перемолоти, покласти до рота і сказати, коли ковтати», і тих, що вірять у долю, «яка показує напрям дії, а сама дія – право вибору людини, і вже вона вирішує чи боротись і бути щасливою, чи пливти за течією і просто бути як всі».

До чого ж тут доля, спитаєте? А до того, що лейтмотивом творчості і самого життя письменниці є думка, що нічого випадкового в світі не буває. Не випадкове і моє знайомство з її книгами.

В невимушеній розмові з подругою про літературу (за чашечкою кави під стук львівського дощу) ми дійшли згоди, що душа в різний час потребує різних почуттів.

Замість того, щоб сприймати все, що нав’язане телебаченням, радіо, спілкуванням з іншими, краще самому вибирати що сприймати. І вибирати Книжку. Бо книжка тебе завжди тихо чекає. А якщо ця книжка Алли Рогашко, то там точно сімейний затишок, щире справжнє кохання, легка філософія життя, медитація, тепло і ніжність. Такою є й автор, бо тільки так пишуть щасливі люди...

Нич Тетяна

вчитель словесності

author photo