Сергій Жадан «Інтернат»

15.10.2017

Переглядів: 7192

http://chytay-ua.com/

Ви теж усе бачили і все знали. Але мовчали й не говорили.

Сергій Жадан «Інтернат»

Роман Сергія Жадана «Інтернат» отримав відзнаку «Найкраща книга 24 Форуму Видавців» у номінації «Сучасна українська проза», презентації книги у Львові та Києві пройшли з беззаперечними аншлагами. На підтримку роману міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ, яка його видала, організовує європейський тур автора, що охопить Німеччину, Австрію, Швейцарію, Францію, Італію та Іспанію. Вже зараз багато хто вважає «Інтернат» головним претендентом на звання Книги року ВВС. 

***

«Інтернат» називають однією з кращих на сьогодні книг про війну. Так, в цій книзі є війна, багато війни. Вона є навіть тоді, коли про неї не говориться, вона витає в повітрі і відчувається в настроях ще до того, як офіційно почалася. Але в значно, значно більшій мірі «Інтернат» – це книга про відповідальність. Про відповідальність за власний вибір, за відмову його робити, за байдужість, за позицію равлика, який вірить, що саме його хатинку точно ніхто не розчавить, бо він маленький і нікому не перечить. Зрештою, це книга про відповідальність за власну безвідповідальність. Бо кожен вчинок має наслідок. І відсутність вчинку, до речі, теж. 

***

В січні 2015 року українська армія виходила з Міста (в інтерв’ю Жадан недвозначно натякає, що з Дебальцевого).  Був дощ і вологий холод, розбиті дороги і спалена техніка, багато поранених військових і повністю дезорієнтованих цивільних. А ще був Паша – вчитель української мови в місцевій школі. Він нічим особливим не відрізнявся і не відзначався, носив окуляри, говорив мало і не дуже любив з кимось сперечатися та з’ясовувати, хто правий, а хто не дуже. А ще у Паші був племінник, Саша, син його рідної сестри. Але так сталося, що хлопчина живе в інтернаті, бо якось Паші не вистачило сміливості і впертості, аби не дати матері здати малого туди.  

В січні 2015 року, коли українська армія виходила з Міста, Паша, який не дивиться новин і тому не знає, що всі нормальні вже давно звідти повтікали, розуміє, що, мабуть, треба забрати Сашу додому. Він знаходить таксі і їде в місто... На те, аби повернутися, знадобиться три календарні дні, величезна кількість думок, всі відтінки страху, паніки, байдужості й розпачу, глибоке буріння власної душі, зграї голодних псів, багато снігу, дощу і туману та назавжди змінений погляд. 

***

Паша знайде малого. Зовсім не так легко, як сподівався, але знайде і забере. Хоча насправді він знайде щось набагато більше і вагоміше. Він себе знайде. Знайде відповіді і пояснення, зрозуміє власну слабкість та боягузливість і від того стане сильнішим. Паша фактично переродиться за три дні. Під обстрілами, в підвалах, на вщент набитому людьми вокзалі, з промоклим взуттям, під постійним дощем і в розмовах з такими самими втікачами, як ти сам, думається якось швидше. І у відповідь на питання, хто тут «наші», а хто «ваші», Паша більше не буде відводити очей. Бо війна дуже швидко вчить визначатися. 

***

«Люди як люди» – казав про нас Воланд. Злі, добрі, перелякані, вдавано хоробрі, щирі, мілкі, простодушні, заздрісні, відкриті, недовірливі – звичайні люди. Разом з ними Паша блукає своїм дощовим пеклом з розкислими залишками того, що до танків було дорогами. Він такий самий, нічим не кращий. Він не герой, він радше сіра маса. Але на відміну від більшості, Пашу це мучить. Йому було б простіше бути як всі, простіше було б повірити, що нікого не шкода. І Паша навіть переконує себе, що таки нікого і таки не шкода. Але як бути з малим, зі старим, з Ніною, яку всі ненавидять, бо посміла огризатися, з солдатом, чиєю кров’ю заляпаний твій одяг, а може, і твоя совість?    

***

Паша йде в інтернат, повертається з інтернату і розуміє, що ми, мабуть, всі живемо в інтернаті. Просто в одних він схожий на школу, в інших – на місто, на країну чи навіть на весь світ. А в інтернаті самому не вижити, в інтернаті потрібно, щоб хтось був поруч, щоб хтось підтримував, захищав і заступався, щоб хтось любив і хвилювався. Потрібно знати, що хтось за тобою прийде. Саша знає, що Паша прийде. Він сердиться, бундючиться, може навіть глибоко в душі ніколи не простить тієї Пашиної слабкості, але він знає, що Паша прийде, що забере його, відведе додому, де пахне свіжими простирадлами, і навіть погодиться підібрати цуценя. Бо найкраще в інтернаті те, що тебе можуть з нього забрати.  

***

Контужений військовий простягає Паші шматок вугілля. Каже, що взяв його з музею, що там відбиток папороті, якій мільйон років. Каже, що це історія, що все в тому музеї поплавилося, а папороть вціліла. Каже, що вони з Пашою здохнуть, а папороть далі десь собі лежатиме. Бо це історія. А вони з Пашою – ні. 

«Візьми, – каже контужений військовий Паші. – Це папороть. Їй мільйон років». Паша бере камінь зі слідами папороті, якій мільйон років, і кидає його в рюкзак. 

Вчитель повертається додому.

Замовити книгу

poster